4. Держава і соціалісти: етатизація і бунт

Важливим моментом у виявленні антипатій соціалістів в цілому є їх ставлення до держави. В. В. Розанов ще в 1912 році писав: «У француза – «chere France», у англійців – «Стара Англія». У німців – «наш старий Фріц». Тільки у випускника російської гімназії й університету – «проклята Росія». Як же дивуватися, що всякий росіянин з 16-ти років пристає до партії «повалення» державного ладу…»³³.

З одного боку, держава підтримувала той порядок, який вони бажали знищити, але не це одне визначало їх взаємини. Держапарат у багатьох державах Європи активно зростав за рахунок розширення своїх функцій, а отже – відверто грав на руку соціалістам. Для подальшого пояснення знову звернімося до свідчень дослідника-сучасника: «Наслідки такого поглинання всіх функцій державою і його постійного втручання, чого вимагають усі партії без виключення, несуть загибель для народу, що підкорюється, чи скоріше, викликає їх. Це постійне втручання, врешті-решт, повністю знищує у громадян дух ініціативи і відповідальності, яких у них і без того небагато. Воно зобов'язує державу керувати підприємствами з великими видатками, викликаними складністю адміністративного механізму, тоді як приватні особи, як відомо, керовані власним інтересом, керували б цими підприємствами без таких видатків… В усіх державах світу добре відомо, що підприємства приватних осіб… ведуться краще, аніж урядові, керовані безликими державними агентами, в справі мало зацікавленими. Сімон Ганнан, американський консул у Франкфурті, зробив з приводу металургійних підприємств Росії наступні спостереження: «Цікавим є той факт, що коли держава сама керувала цими підприємствами, вони ледь животіли, і так було до 1885 р., коли в них почали брати участь місцеві капітали, і що іноземні капітали добилися успіху там, де інші потерпали невдач. Із 17 південних металургійних заводів Росії російським власникам належать тільки 4».³⁴ Із вищесказаного можна зробити два висновки: державне втручання наносило шкоду економіці, і природно, сприяло соціалістичній пропаганді, а також дійсно послаблювало ринкову свідомість суспільства, воно все більше шукало порятунок у подальшому втручанні держави, що, по-суті ставало замкнутим колом – чим більше бюрократичний апарат заважає, тим більше продовження цього вимагає суспільство. Тобто про створення державної бюрократичної командної економіки соціалісти завжди говорили відверто, але здавалось, їх просто не бажали слухати їх апологети. «Основні положення соціалістів… держава конфіскує капітали… майно, розпоряджається цим державним майном і розподіляє їх між громадянами за посередництвом величезної армії чиновників. Держава чи… община (колективісти не вживають термін «держава») стала б регламентувати все, не допускалася б конкуренція. Країна перетворилася б у монастир, з суворою дисципліною, підтримуваною армією чиновників».³⁵ По-суті, Сталін нічого не вигадував – просто реалізував те, про що більшість мріяла, і яка через це отримала по заслугах.

Держава на індустріальній фазі розвитку провокувала наростання організованості, раціональності у суспільному житті, відбувається етатизація соціуму, що посилиться в роки потрясінь. «В жодній країні світу до 1914 р. утримання держапарату не обходилось так дорого, як в Росії, — 13% річного бюджету».³⁶

Так чи інакше, з усього вищесказаного можна було побачити, що соціалістичні об’єднання були не дуже схожі на партії, а їх ідеологія – на політичне вчення. Їх сучасники – ліберали, консерватори, не об’єднувалися в ім'я реалізації чиїхось божевільних мрій, а лише заради проведення в життя власних егоїстичних, цілком раціональних інтересів. На думку автора, розгадка суті соціалізму і соціалістів, лежить в тому, що соціалізм став… релігією. У полеміці з радянською системою про це говорили неодноразово, але постулювавши це твердження, або не продовжували його, або не робили подальших висновків. Справді, якщо соціалізм – це релігія (що довели ще його сучасники Лєбон і Бурдо), то яка саме? Чим тоді були соціалістичні партії? Скажімо, в роки перебудови, академік Шаталін говорив про комунізм як продовження хіліазму – сектантської середньовічної християнської ідеології, що за основними положеннями дійсно нагадує у спрощеному вигляді соціалістичні вчення.

Традиційно суб’єктом реалізації, і, що навіть важливіше, розповсюдження релігії виступає її Церква як організація «професійних віруючих». Однак у нашому розумінні Церква – це досить таки потужна організація, такою стане ВКП(б) вже після встановлення своєї влади. Чим же вона була раніше? На думку автора, соціалістичні партії і об’єднання можна розуміти як секти. Про це вже говорилося вище у свідченнях сучасників, але тоді вони ще мало розуміли, чим же є секта, і як вона впливає на своїх членів. Її дослідження почалося вже в середині ХХ століття, відразу по закінченню Другої світової війни рядом західних вчених не без підтримки ряду спецслужб, що активно приступили до експериментів в області нейропрограмування особистості і направлених змін групової та індивідуальної свідомості. Як визнає ЦРУ, існував навіть проект – MK-ULTRA, що об’єднував ці дослідження. Особливий вклад тоді вніс емігрант із нацистської Німеччини Курт Левін, що заклав, зокрема, такий напрям досліджень, як групова динаміка³⁷, і на результати досліджень якого спиралися наступні дослідники.

У шістдесяті роки цим питанням займався професор Гарварду Тімоті Лірі, що пояснив механізм функціонування тоталітарних сект. Не можна оминути Роберта Джей Ліфтона, що у книзі «Реформування свідомості і психологія тоталітаризму» виявив принципи функціонування тоталітарного режиму в Китаї, його механізм і психологічну сутність.

То що ж таке секта, і чому її внутрішнє вивчення таке важливе для розуміння витоків і механізму тоталітаризму? Чи можна взагалі порівнювати соціалістичні об’єднання і секти? Якщо звернутися до словників, то вони покажуть, що «секта – це 1. релігійна община, що відкололася від офіційної церкви. 2. Група осіб, що замкнулася в своїх вузьких групових інтересах».³⁸ Більш цікаві дані дає «Радянський енциклопедичний словник»: «сектантство в робітничому русі – сукупність поглядів (завжди догматичних, іноді – дрібнобуржуазних в основі) і дій, що ведуть робітничі організації та партії до відриву від мас трудящих… Вони… штовхають їх на лівацькі авантюристичні дії».³⁹ Цей опис «зовсім» не схожий на поведінку революційних партій в роки революцій 1917 року і Громадянської війни! І це при тому, що, як заявляв один із перших літописців тих подій, Суханов, «всі російські соціалістичні сили, до яких відносилися не тільки більшовики, але й есери, меншовики і навіть ліве крило кадетської партії, вважали, що «треба тримати курс на радикальний політичний переворот», хоча повного його бачення у них не було».⁴⁰ Якщо це не «авантюризм» і не «лівацтво», то тоді дійсно, порівнювати вказані партії з сектами неправомірно!

Отже, секта – це група, характеризується специфічним ритуалом поклоніння богу, особистості чи ідеї, ізоляцією від «ворожого» соціального середовища і наявністю харизматичного лідера.⁴¹ Це сучасне визначення секти як групи людей. Нині в суспільстві їх трактують як свого роду злочинні організації (що недалеко від істини, позаяк терористичні угрупування за своєю суттю – еталонні секти), які не потрапляють через це в око вченим, крім вузьких спеціалістів – так само як, скажімо, мафія чи «тіньовий» бізнес. Але, як буде показано нижче, розуміння соціалістичних організацій як свого роду сект має свої методологічні переваги.

В сектах щодо їх прибічників систематично, свідомо чи несвідомо використовуються методи психологічної обробки і прийоми дії на свідомість, активно використовуються засоби модифікації поведінки, експлуатується внутрішньо притаманний людині груповий конформізм і підсвідома потреба підкорятися авторитету. Там же систематично і однозначно свідомо практикується обман, фальсифікація і залякування. Це дозволяє поетапно руйнувати і знищувати особистість, і, маніпулюючи думками, відчуттями і поведінкою послідовників, реформувати їх свідомість. Все, що людина думає і відчуває – результат діяльності мозку. Кожен індивід робить це по-своєму, оскільки в процесі саморозвитку в його пам’яті залишається певна інформація (імпринт), що грає визначальну роль у набутті і формуванні рефлексів, що разом визначають сприйняття людиною реальності. За допомогою певних технік або через занурення людини у критичну ситуацію індивіда можна ввести в стан так званої імпринтної вразливості, коли вона стає схильною до сприйняття будь-яких ідей, і повністю змінити його бачення світу, моделі мислення, свідомість і взагалі особистість. При цьому надзвичайно важливим є те, що особистість не сама змінює свої погляди, а її змушують це зробити. Свідомість людини ніби перемикається, і сприймає лише ту реальність, яку їй нав’язали, що цілком зрозуміла – «стара» була не в змозі пояснити проблеми, які мала людина, через що у неї був по-різному виражений стрес, і повернення до свого нормального способу мислення і світовідчуття буде сприйматися індивідом саме як повернення до стресу і всіх тих проблем, що з ним були пов’язані. Як писав цитований вище А. Менегетті, «глибинною ціною за вознесіння на п’єдестал якої б то ні було системи є психологія, продиктована страхом… Нам необхідно спиратися на те, у що вірять всі, і таким чином ми опускаємося до того, щоб вірити, що істина там, де кажуть інші»⁴². В умовах психологічного і колосального соціального тиску реальна особистість підміняється сектантською. Людина в подібній групі людей змушена відмовитися від свого попереднього «Я», аби функціонувати в новій груповій реальності, що має дарувати їй відчуття захищеності,потрібності, власної важливості і виключності. Вступ у таку організацію – дійсно порятунок для «бакалаврів, що не знайшли собі справи в житті, вчителів, що залишилися без державних місць, університетських вчених, що вважають свої заслуги невизнаними»… При цьому, як буде показано, ідеологія соціалізму прекрасно виконувала роль сектантської релігії, керівництво партій забезпечувало потребу у авторитетному лідерстві, намагалося реалізувати закритість від решти суспільства.

Може виникнути питання, чи можна розглядати соціалістичні об'єднання суто як секти. Але це питання методологічного характеру, і, в цілому, слід вочевидь тут погодитися з думкою дослідників 70-80-х рр., що вважали, що тоталітаризм як явище, слід характеризувати як ідеальний тип, якому в реальному політичному житті ніщо цілком не відповідає.⁴³ На думку П.Бергера, взагалі слід говорити не про тоталітарні режими, а про тоталітарний проект, що повністю ніколи не був встановлений, і, вочевидь не міг бути встановлений.⁴⁴ Тобто з певними застереженнями, на думку автора, таке порівняння цілком правомірне, якщо в ході дослідження не забувати, що в різні періоди свого існування соціалістичні різні партії були «в різній мірі» сектантськими. Коли в ході революцій 1917 року і наступних за ними потрясінь до лав різних політичних сил кинулися сотні тисяч чоловік, жодна організація на той момент не зуміла при тій методологічній базі повністю підкорювати собі особистість своїх неофітів, можливість для цього з’явиться вже в мирний час.

Тепер доцільно буде розглянути власне більшовицьку партію і ті обставини, за яких стали можливими вказані потрясіння, адже саме вміле використання ними певного становища в Росії дозволило їм прийти до влади.

Російська імперія, як вже було сказано, переживала ще до Першої світової війни кризу, що в ній, порівняно з іншими європейськими державами, в силу політичних, економічних і навіть географічних причин протікала у більш важкій формі. Селянство – основна частина неозорої імперії – перебувало в найбільш упослідженому стані. Міністр землеробства у 1915-1916 рр. Наумов пише щодо цього у своїх мемуарах: «Що ж мені довелося побачити? Росія практично не вилазить зі стану голоду, то в одній, то іншій губернії, як до війни, так і після війни». Інший царський чиновник, описує таку картину: «Від людей, що благають хліба, немає проходу. Оточують повсюди натовпом. Картина жахлива. Через голод тиф і цинга». Постійне селянське недоїдання призводило до того, що при призові на військову службу через фізичну непридатність звільнялося 48 відсотків рекрутів (в Німеччині – 3 відсотки, у Франції – 1!). В 1911 році полковник Генерального штабу князь Багратіон писав, що серед трьох юнаків важко обрати одного, здатного служити в армії, а сорок відсотків новобранців, як виявилося, вперше в житті їли м‘ясо, вступивши на військову службу.⁴⁵

Багато свого часу говорили про процвітання і надзвичайно швидкий розвиток Росії напередодні революційних бур. В той же час ряд авторів, навпаки, говорять про занепад і ледь не розруху. Яким же було реальне становище речей? У вигляді схематичних даних цифри дійсно говорять про позитивні тенденції у розвитку економіки, однак знову ж таки забувають при цьому звернути увагу на реальне зростання добробуту населення. Так, на душу населення в 1913 національний доход складав 102 рублі, (по інших даним – 101-114 рублів), і був нижче від німецького у 2.9 рази, від французького – у 3,5, ніж у Великобританії – у 4,3 рази, ніж у США – у 6,8 разів. Смертність серед новонароджених у 1906-1910 – 247 на 1000 народжених, тоді ж у Франції – 128, Німеччині – 174, Англії – 117, США – 121 на тисячу. Очікувана тривалість життя у 1907-1910 у православного населення Росії – 32 роки для чоловіків, 34 для жінок. В той же час у Франції - відповідно – 47 і 50 років, Німеччині – 46 і 49 років, Англії – 50 і 53, США – 49 і 52.⁴⁶

Але в той же час Розанов, один із найвидатніших тодішніх мислителів (до речі, як і Бердяєв з Булгаковим, він теж свого часу був цілком «лівим», за власним визнанням, до 22-23 років, і проблему знав зсередини), свого часу написав свої спогади про іншого знаменитого сучасника – Суворіна, де наводив його наступні слова, з якими, вочевидь, був солідарним: «Усі ми щодня жаліємося, що нічого нам не вдається, у всьому ми відстали… за моє життя… Росія до такої міри страшно виросла… у всьому, що ледь віриш. Росія – страшно росте, а ми тільки цього не помічаємо».⁴⁷ Як розуміти це протиріччя між позитивними тенденціями і реальним добробутом, невдоволенням більшості і словами Суворіна?

Вочевидь, причина в наступному – ХХ століття європейці зустріли в ейфоричному очікуванні світлого майбутнього, неважливо, ліберального чи соціалістичного, а за сподівань, що ростуть, динаміка об‘єктивних тенденцій сприймається з точністю до навпаки.⁴⁸ В соціології це так званий ефект ретроспективної аберації – коли від явища, що й так розвивається швидко, вимагають «за звичкою» ще більшого. Саме цим пояснюється описаний вище парадокс із робітниками: ріст невдоволення на фоні покращення добробуту.

Водночас цей період, дійсно, характеризується і тривалими економічними кризами, і політичним безправ’ям, і перманентним голодом. Очікування все не виправдовувалися в бажаному обсязі, день наступаючий ніс нові розчарування. В цілому, якби позитивні тенденції продовжувалися достатньо довгий час, без потрясінь, то про революцію не йшло б і мови – не було б «критичної маси невдоволених», достатньої для соціального вибуху, що розуміли всі, згадаймо того ж Леніна, що сумнівався незадовго до початку Лютневої революції у можливості соціалістичної революції за свого життя. Однак Російська імперія вступила в Першу світову війну – і визначила тим самим своє майбутнє.