2. Робітники на межі хіх-хх століть: між добробутом і соціалізмом

Іншими «інфікованими» соціалізмом були робітники. З одного боку, їх протест проти сваволі підприємців був закономірним – «феодальний власник не поводиться так суворо зі своїми наймитами, як поводиться іноді промисловий нинішній туз, король фабрик і заводів, зі своїми робітниками»¹⁹, незважаючи на економічний розвиток становище їх було важким, а політичні перепони заважали реалізувати власні можливості до виправлення добробуту.

З іншого ж боку, не слід і ідеалізувати «пролетаріат». Як показували тоді соціологи, «якщо вміло розпитати робітника, що вважає себе соціалістом, і залишити при цьому в стороні штучні вислови, банальні, машинально повторювані ним прокляття капіталу, то виявиться, що соціалістичні ідеї робітника являють собою якусь невизначену мрію, дуже схожу на мрії перших християн. В далекому майбутньому, надто далекому для того, щоб мати на нього велике враження, йому ввижається настання царства бідняків, бідних матеріально і духовно, царство, з якого будуть старанно виключені багаті, багаті матеріально, розумово й духовно… Коли випадок робить його хазяїном якогось підприємства, він поводить себе як необмежений монарх, значно більш важкий для своїх колишніх товаришів, ніж власник-буржуа».²⁰

З цього приводу влучно сказав Ніцше – «Оскільки ти добрий і справедливий, ти кажеш: «Невинні вони в своєму мізерному бутті». Але їх вузька душа думає: «Винувате будь-яке велике буття»…

Французькі військові так описували психологію робітника, що переселився до Алжиру, аби стати там колоністом, роль якого просто зводиться до того, аби змушувати тубільців працювати з-під палки: «він проявляв всі інстинкти феодальних часів, він говорив і міркував, як сподвижники Піпіна Короткого і чи Карла Великого чи як лицарі Вільгельма Завойовника, що створювали собі неозорі помістя із володінь завойованих народів».²¹

З такого людського матеріалу буде будуватися соціалістичне суспільство, і саме його моральні імперативи стануть вважатися ледь не еталонними – хоч би яким злиденним і безправним не стане становище робітника у «державі робітників і селян». При цьому робітники із великих груп населення зазвичай першими відчували ріст добробуту, Хрущов свого часу згадував, що в жив значно багатше, коли був робітником в Російській імперії, ніж коли займав вже досить високий пост в партійній ієрархії. Причини протесту за таких обставин будуть розкриті нижче.

3. Інтелігенція і соціалізм

Всі вищезазначені особливості психології, світогляду нижчих прошарків суспільства фіксувалися задовго до приходу до влади соціалістів. Що ж змусило запустити їх деструктивні тенденції, хто конкретно за це відповідає?

Такою соціальною групою була інтелігенція. Саме дореволюційна інтелігенція несе основну відповідальність як за революції початку ХХ ст., так і за розпалювання і жорстокість Громадянської війни, за запущений маховик терору і створення тоталітарного суспільства. Тут слід відразу розставити крапки на «і». Ще з радянських часів в свідомості освіченої, (та й не тільки її) частини суспільства вкоренилося дещо романтичне і надміру емоційне ставлення до інтелігенції як до суспільної групи, що, особливо в роки потрясінь і наступного за ним диктаторського режиму Сталіна, мовляв, страждала і втрачала більше інших в той час, і при цьому ніяк себе не забруднила. Однак, якщо придивитися до революційних партій, що влаштували в Росії криваву бійню, то ми побачимо, що вони в переважній більшості складалися із представників інтелігенції, що своїм специфічним світоглядом і перетворила гуртки мрійників у терористичні організації сектантського типу. Тут слід зробити уточнення. Якщо за роки існування СРСР ярлик «інтелігент» навішувався ледь не на кожну людину з вищою освітою, то в роки імперії справа була зовсім іншою. Як писав тодішній філософ С. Булгаков, «Весь ідейний багаж, все духовне спорядження разом із передовими бійцями, агітаторами, пропагандистами був даний революції інтелігенцією. Вона духовно оформлювала інстинкти мас, запалювала їх своїм ентузіазмом, словом, була нервами і мозком гігантського тіла революції. В цьому сенсі революція є духовне дитя інтелігенції… Наша інтелігенція не пішла в своєму західництві далі зовнішнього засвоєння новітніх політичних і соціальних ідей Заходу, причому прийняла їх із найбільш крайніми і різкими ідеями філософії просвітництва. Спочатку було варварство, а потім виникла цивілізація, тобто просвітництво, матеріалізм, атеїзм, соціалізм – ось нескладна філософія історії середнього російського інтелігента. Героїзм – ось те слово, що виражає, з моєї точки зору, основну суть інтелігентського світогляду… Інтелігент, часом впадав в стан героїчного екстазу з істеричним відтінком – Росія має бути врятована, рятівником її може і має бути інтелігенція і навіть конкретно ім’ярек – і поза ним нема ні спасіння, ні спасителя. Героїчний інтелігент не задовольняється роллю скромного робітника, ні, його мрія – бути спасителем людства, чи, як мінімум, російського народу… Інтелігенція, страждаючи якобінізмом, прагне «захоплення влади», «диктатури», в ім'я народу… Герой є певною мірою надлюдина, що стає по відношенню до оточуючих у горду і пихату позу спасителя, і при всьому своєму аристократизмі інтелігенція є лише особливим різновидом станового аристократизму, що з погордою протиставляє себе «обивателям».²² Це не просто слова противника революційної інтелігенції, вони з гіркотою визнавалися колишніми її представниками. Так, один з них, Тихоміров Л.А., в минулому один із лідерів народовольців, у своїй книзі-сповіді «Чому я перестав бути революціонером?» пояснював, що на шлях кривавого терору його і його подільників вело переконання, що в Росії «нічого не можна робити», що взагалі «Росія знаходиться на краю загибелі, і загине ледь не завтра, якщо не буде врятована надзвичайними революційними заходами».²³

Мало хто знає, що пізніше палкий ворог революції, Бердяєв, в молодості був у одній партії з Троцьким. В 1908 році він намагався пояснити свою участь у лівому русі молодістю, незрілістю, над чим відразу ж почав знущатися Троцький у своєму фельєтоні «Аристотель і Часослов», що Бердяєв «шукає для «лівості» пояснення в… фізіології віку. Молодо-зелено, каже він про це…». І Троцький «затаврував» Бердяєва наступним афоризмом: «Російська людина до тридцяти років – радикал, а потім – каналья».²⁴

Цитований Булгаков також відсахувався від свого соціал-демократизму як «хвороби юності» (хоча, вочевидь, слід все ж говорити про незрілість розуму і переконань).

Бердяєв давав не менш невтішні характеристики інтелігенції: «Свідомість нашої інтелігенції не хотіла знати історії, як … конкретної реальності і цінності. Вона завжди оперувала абстрактними категоріями соціології, етики чи догматики, підпорядковувала історичну конкретність відірваними від життя догматичним схемам. Для такої свідомості не існувало національності і раси, історичної долі і історичного різноманіття і складності, для неї реальними були лише соціологічні класи чи абстрактні ідеї добра і справедливості».²⁵ Не менш важливим є його наступне положення: «В російській інтелігенції раціоналізм свідомості поєднується із виключною емоційністю і слабкістю самоцінного розумового життя. Самі наука і науковий дух не прижилися в нас, були сприйняті не широкими масами інтелігенції, а лише деякими. Вчені ніколи не користувалися в нас особливою повагою й популярністю…»

При цьому, що важливо, інтелігенція активно розповсюджувала свої ідеї не просто серед «пригноблених мас», але й серед більш освіченої публіки. Як стверджував згадуваний Лєбон, «в наш час соціалістичні нахили більше розповсюджені серед буржуазії, аніж у народі. Вони розповсюджуються в ній з особливою швидкістю… Філософи, літератори і артисти покірно приєднуються до руху і дієво сприяють його розповсюдженню, нічого при цьому в ньому не розуміючи». Це явище, зародившись у Європі, в Російській імперії поширилося зі швидкістю пошесті. Як згадував після революції великий князь Олександр Михайлович, описуючи його на різних прикладах із суспільного життя Росії, «особисті якості людини не були варті нічого, якщо він усно чи письмово не виражав своєї ворожості існуючому устрою. Про вченого чи письменника, артиста чи музиканта судили не по їх таланту, а по ступеню радикальності їх переконань… Трон Романових впав не під напором попередників Рад чи юнаків-терористів, а носіїв аристократичних прізвищ і придворних, знаті, банкірів, видавців, адвокатів (тут не можна не згадати Керенського – А.І.), професорів».²⁶ Причини сприйняття верхніми верствами суспільства ідей соціалізму досить прості. Як писав один із італійських криміналістів, що безпосередньо зіткнувся із проблемою, Рафаель Гарофало, «більша частина буржуазії, хоч і дивиться боязко на соціалістичний рух, вважає, що нині він вже непереможний і невідворотний. В тому числі є чистосердечні натури, наївно закохані в ідеал соціалістів, які вбачають в ньому прагнення до царства справедливості і всезагального щастя». По-суті, режиму ще не існувало, а негласна соціалістична цензура вже із усіх сил боролася із інакомислячими.

Все було б не так погано, якби влада і суспільство дійсно бажали перемогти чи хоча б вижити в цій боротьбі. Здається абсурдним, але владні структури і соціум надзвичайно м‘яко і прихильно ставилися до деструктивної діяльності соціалістів. Автор хотів би навести спогади есера Мейлупа про його перебування в Акатуйській каторжній тюрмі. Лише один епізод характеризує «жорсткість» і «нещадність», з якою режим себе захищав:

«Коли ми довідалися про того, що в цей день приїдуть зі Сретенська жінки, ми вирішили організувати зустріч. У когось виникла думка, що в нас погано все декороване, що треба б прикрасити все деревом. Хтось пішов до Яковлєва [начальника тюрми]. Яковлєв розпорядився, щоб ми пішли за деревами, і просто послав нас у ліс. «Я знаю, що ви від мене нікуди не втечете», — сказав він. У такий спосіб ми прийшли з деревами. Червоної матерії в нас було в достатній кількості… Робилися «соціалістичні полотна з гаслами» для декору... У день приїзду жінок усе хвилювалися, хвилювався і Яковлєв, тому що загальний настрій передається. Ми стояли у дворі й розмовляли, коли він підійшов до нас і запитав, чи готові ми. «Слухайте, а я в чому буду зустрічати?» Хтось йому порадив надягти мундир і все ордена. Він так і зробив. Коли під'їхала тарадайка з жінками, Яковлев тримав руки по швах. Несміливо стали виходити жінки. Спереду йшла Біценко²⁷.

Яковлєв взяв під козирок. Ніякого обшуку не було. Зараз же відкрилися ворота у всю ширину, жінки зійшли з екіпажа й пішли в маленький дворик. Як тільки відкрилися ворота відразу пролунало спів: «Відречемося від старого миру»…²⁸

Це все нагадує театр абсурду – армійський офіцер віддає честь людям, що вбивали, по-суті, його командирів, дозволяє їм займатися політичною діяльністю. І таких спогадів залишилося багато, загалом ставлення до соціалістів навіть у роки «столипінщини» було надзвичайно м‘яким. Взагалі, якщо чесно, не зрозуміло, як таке суспільство могло породити ГУЛАГ і НКВС.

Як ми бачимо, соціалістами вважали дуже різних людей. Ясна річ, в такому випадку не можна говорити про якесь раціональне усвідомлення соціалістичних ідей. І дійсно, як писав тодішній французький дослідник європейського і окремо російського соціалістичного руху, «…що в палаті (французькому парламенті – А.І.) із 50 депутатів-соціалістів знайдеться, може, дюжина знаючих точно, що вони розуміють під словом «соціалізм» і здатних це пояснити. Навіть ті з них, хто належить до сект, що виникли під впливом різних теорій, звинувачують один одного в невігластві… Більша частина соціалістів, навіть серед вождів, - соціалісти по інстинкту; соціалізм є для них енергійна форма вираження невдоволення і гніву». Це знову ж таки, не вигадки французького соціолога. Меншовик Савінков в 1918 році так охарактеризував свої «політичні» погляди: «Мені начхати на революцію і контрреволюцію. Я бажаю діяти! Єдине моє бажання, це дати роботу самовдоволеним неробам, що нині без толку блукають по задвірках».

Сучасні психологи і соціологи в цілому погоджуються з таким невтішним портретом соціалістів. Провівши аналіз їх публіцистичної діяльності, вони дійшли наступних висновків: історію інтелігенцію з часів її появи і до Першої світової війни з точки зору її світогляду можна поділити на три періоди. В умовно перший, 1880-1890 рр., тексти інтелігенції мають подвійне бачення світу – як оптимістичне, так і песимістичне. Характеристики в їх творах зазвичай такі – сумна, пригнічена, смішна, романтично налаштована душа, найголовніша провина російської інтелігенції, замирання серця, абсолютні чужоземці на своїй землі, чутлива душа, запити совісті, форма вільної людяності, пролетарії розумової праці. В наступні періоди ситуація змінюється на гірше. Тут звучить вже не песимізм, а декаданс, що майже не розбавляється не те що позитивними відчуттями, але й навіть реалізмом. У 1891-1905 характеристики у текстах обертаються навколо таких характеристик – занепад моралі у творчості, необхідність загальної нервово-психічної гігієни, аскетичні хвороби нашої інтелігенції, дилетанти, початківці, суспільство ніби здичавіло тощо. В заключний період, пов'язаний із критикою Чеховим і «Вєхами» інтелігенції, у цей час завершується формування уявлень про інтелігенцію і самої інтелігенції. Виходячи з її текстів в цей період її характеристиками були: пошук істини замінений захистом соціальної справедливості; героїзм інтелігенції поверхневий, демонстративний; її самосвідомість звужена до набору стереотипних соціальних ідеалів; інтелігенція недостатньо рефлексивна; вона недисциплінована, не є законослухняною, не поважає прав особистості; їй властиве відчуження від держави і протиставлення їй. В той же час вона займається самозвинувачення і самозапереченням, значною мірою визнає своє самовідчуження від народу і держави.²⁹

Чому інтелігенція стала саме такою? Звідки в ній фанатизм і безжальність, непримиренність до інших точок зору і бажання зламати сучасний їм стан речей? Відповідь на це питання частково відповість і на питання про небачене насилля соціалістів в ході Громадянської війни, жорстокість в роки тоталітарного режиму. Сучасники давали відповідь на це питання просто – вони просто знову ж таки дивилися на самих соціалістів. Це були «невдахи, незрозумілі оточуючими, адвокати без практики, письменники без читачів, аптекарі і лікарі без пацієнтів (згадаймо Гіммлера! – А.І.), погано оплачувані викладачі, власники різних дипломів, що не знайшли собі заняття, службовці, визнані роботодавцями негідними тощо – суть природні послідовники соціалізму… Найбільш небезпечні послідовники соціалізму і навіть найбільш люті анархісти набираються саме в натовпі напівучених, особливо тих, хто закінчив курс ліцеїв³⁰… бакалаврів, що не знайшли собі справи в житті, вчителів, що залишилися без державних місць, університетських вчених, що вважають свої заслуги невизнаними. Останній страчений в Парижі анархіст був кандидатом на вступ до політехнічної школи, що не знайшов, як прикласти свої поверхневі знання, і який через це став ворогом суспільства, що не зуміло оцінити його чеснот, і, природно, він тепер намагається замінити це суспільство новим, в якому видатні обдарування, які він визнавав у собі, знайдуть своє гідне застосування…» І при цьому «що дійсно його турбує – так це не реалізація соціалістичних доктрин, а прихід соціалістів до влади».³¹

Важливо зрозуміти, чому молодь з таким захопленням підхоплювала соціалістичні ідеї. Зазвичай відтворення поколінь відбувається через поступовий процес навчання молоді в існуючих структурах під керівництвом старшого покоління. У епоху змін ці структури слабшали, цілком справедливо ставали в очах молоді менш ефективними. Вони все менше сприймали такий механізм «передачі влади», частина з них по-декадентськи втрачала жагу до життя, інша саме і починає шукати помилки і неправильність у сучасному їм стані речей. При цьому зазвичай через слабкість знань молоді люди починають критикувати і руйнувати систему, замість спроб реанімувати її зсередини через вивчення, перейняття в ній влади і реформування. «Суспільство як система неминуче зруйнувалося б, якби його віддали в руки молоді – без досвіду в житті і в управлінні, вона зруйнує суспільство»³². Це не означає, що вона апріорі ні на що не здатна, однак без поваги до минулих досягнень її ентузіазм перетворювався у нігілізм, а потенційний талант – у знаряддя деструкції, і на жаль, далеко не всі, за прикладом Бердяєва і Булгакова, зуміли подолати помилки молодості, побачити всю небезпеку того шляху, яким вони йшли.