Розділ 2 соціалізм і російський соціум

1. Селянство як нова складова соціалістичного руху

Зараз, коли дослідники намагаються зрозуміти сутність соціалістичних партій тієї епохи, вони, на жаль, надто велику увагу надають їх доктринам та ідеології, і надто мало – тим людям, що ці об’єднання наповнювали. Адже, як казав ще Г.В.Ф. Гегель, «слід відрізняти те, люди роблять, від того, що люди кажуть, що вони роблять».

Зазвичай партії аналізуються як політичні структури, засновані на цілком раціональних засадах людьми з цілком здоровим глуздом. Нажаль, в цьому випадку, даний підхід не є цілком виправданим, досить лише придивитися ближче до соціалістів, аби в цьому переконатися.

Сучасники залишили достатньо свідчень про звичайний склад цих партій. Перш за все, це були представники інтелігенції, робітників, рідко – селян. Всі вони практично не мали чітких уявлень ні про суть соціалістичної ідеології, ні про майбутнє «царство соціалізму». Зазвичай за високими словами про боротьбу з капіталом приховувалися зовсім інші мотиви.

Як писав про селян згадуваний Лєбон, «селянин в більшості випадків володіє землею і вже по цій простій причині ніколи не буває соціалістом. Він буває ним лише тоді, коли в його голові з’явиться думка поживитися землею сусіда, не віддаючи, ясна річ, своєї… Пропаганда соціалістів збудила різні прагнення і ненависть, але нові доктрини неглибоко запали в душу народу».¹¹

Коли в 1902 році селяни Тамбовської, Саратовської, Полтавської і Харківської губерній, на Кавказі ще перед першою російською революцією почнуть чинити масові напади на поміщицькі маєтки, то ні поліція в той час, ні пізніші радянські історики не змогли знайти «підбурювачів» цих дій. Про причини виступу самі бунтівники говорили так: «Думаю, якби нам краще жилося, ніякі книжки, щоб у них не було написано, не мали б жодного значення… страшні не книжки, а те, що їсти нічого ні тобі, ні худобі, немає землі, хліба, вигонів і сінокосів…»¹²

Тобто не розуміння ідеології соціалізму змушувало селян йти на подібні кроки – а страх голодної смерті і бажання раз і назавжди позбутися її загрози через експропріацію поміщицьких земель, що визнавали правильним хіба що соціалісти. В ході революції 1905-1907 року її організуючим елементом стала община, дворяни, що постраждали в ході повстань, характеризували її як «розсадник соціалістичних бацил»¹³, хоча раніше уявити собі селянина-соціаліста було просто неможливо.

Доволі чітко це можна побачити на основі спогадів одного із лідерів народовольців Морозова. Він згадує, як реально ставилися до революційної пропаганди селяни не так вже задовго до описуваних часів. Скажімо, революційну літературу використовували як матеріал для цигарок, чи навіть більш прозаїчних цілей. «Скільки чесних, гарних людей ідуть на загибель і вже загинули, щоб внести в вигляді таких книжок світло в темну свідомість цих людей, а книжки ці йдуть на цигарки! Я так дорожив кожним екземпляром нелегальної літератури, так оберігав її, як святиню, завжди пам'ятаючи й живо відчуваючи, в яких небезпечних для людей умовах доводиться зберігати її й доставляти народу, що зовсім не міг собі вибачити легкодумства, з яким я віддав йому вчора цю книжку, уже передчуваючи, що він так зробить із нею. Я дорікав не його, а себе й почував себе страшно винуватим перед своїми друзями»^14. Навряд чи тут потрібні коментарі. «До кризові» селяни не проявляли якоїсь уваги до соціалістичних ідей.

Далі, досить важливим в світлі майбутніх подій були такі суспільні інститути селянства, як община і патріархальна сім’я. Остання була для нього справжнім центром світу, захистом від бід і негараздів, джерелом радощів і горя. В ній народжувалося, працювало, святкувало і помирало 4/5 населення Російської імперії. Чітка система взаємовідносин, що склалася за століття, дозволяла уникати і послаблювати конфлікти, дозволяла оберігати дітей, розподіляла працю.¹⁵ Як писав сучасник, в основі всіх приватних і суспільних відносин лежав один прототип, з якого все виводилося – саме двір чи дім, з господарем дому на чолі, з чадами і домочадцями, що були в повній його владі… Цей початковий суспільний тип грає більшу чи меншу роль в усіх розвинутих суспільствах, але ніде він не отримав такого важливого значення, ніде не утримався в такій степені на першому плані в усіх соціальних, приватних і публічних відносинах, як у великоросів».¹⁶

Але в кінці ХІХ – початку ХХ ст. «лад» життя, пристосуванням до якого служила патріархальна сім’я, швидко змінюється, породжені змінами протиріччя і напруженість примножуючись і загострюючись, давали про себе знати у сім’ї, і сама вона все більше перетворювалася в дзеркало «російської кризи», в якому відображався загальний розлад.¹⁷

Іншою надзвичайно важливою стороною життя була община. Хоч і розвинена вона була далеко не всюди, і не завжди намагалася так сильно, як раніше, контролювати господарську діяльність своїх членів, все ж для більшості росіян вона грала ключову роль в житті. Не аналізуючи общинний світ Російської імперії в цілому, все ж для подальшого аналізу хотілося б виділити наступний момент, що став грати дійсно важливу роль у встановленні колгоспного – а отже, опосередковано, і тоталітарного контролю над селом – це колективізм і зрівняльне мислення, яке ніс «мир» у свідомість общинників. Селянин-общинник мислив категоріями ледь не доіндустріального суспільства, він звик вбачати у змінах зло, у приватній ініціативі – небезпеку. Справа аж ніяк не у дикості селянства – воно лише намагалося пристосуватися до навколишнього середовища і агресивного суспільства, а ціною цих пристосувань ставала патологічна залежність від «миру». В подальшому це буде використано Сталіним при створенні колгоспів, він із задоволенням говорив про селян, «що вимагають піклування про господарство і розумного ведення справи не від самих себе, а від керівництва колгоспу».¹⁸