11. Система органів публічного управління.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

В системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

1.вищий рівень — Кабінет Міністрів (у функціональній взаємодії з Президентом);

2.центральний рівень — міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади;

3. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Іноді до «органів державного управління» відносять адміністрації державних підприємств, об'єднань, установ та інших організацій державної форми власності. Але треба зауважити, що таке визначення досить умовне. Ці керуючі суб'єкти мають значну специфіку, яка пов'язана лише з внутрішньою — в межах відповідної організації — спрямованістю їх функцій та повноважень. Саме з огляду на згадану специфіку стосовно цих керуючих суб'єктів, на відміну від всіх інших органів державного управління, не застосовується назва «органи виконавчої влади».

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з державних органів містять дану ознаку вже в своїй назві. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати (реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою владою. Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері. Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях...); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи переконання та державного примусу.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

12. Реформування публічного управління в Україні: складові елементи.

Місцеві державні адміністрації й надалі залишаються носіями подвійної відповідальності (перед державою, в особі Президента України та Кабінету Міністрів України, та перед місцевою територіальною громадою), виконуючи функції представника центру на місцях і функції із забезпечення життєдіяльності та розвитку відповідної території. При цьому, в голів цих адміністрацій відсутні безпосередні правові механізми контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування, реального впливу на них навіть у випадку грубого порушення Конституції та законів України.

Існуючий стан призводить до неможливості надання публічною адміністрацією професійної підтримки політичному керівництву, а отже – до неможливості політичним партіям при владі реалізовувати свої програмні цілі, з іншого боку – до низької якості публічних послуг, що надаються громадянам та юридичним особам.

Також спостерігається постійне затягування з проведенням адміністративної і територіальної реформ. За роки Незалежності ухвалювалося чимало програм, стратегій, концепцій, що мали на меті стимулювати територіальний розвиток країни. Однак найслабкішою ланкою згаданих документів був недосконалий механізм реалізації визначених завдань, відсутність фінансування, недостатній контроль виконання.

Для країн – нових членів ЄС (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина), організаційні аспекти реформування публічної адміністрації значною мірою були зумовлені стратегічними цілями держави. Зокрема, такі цілі визначалися політичним курсом на євроінтеграцію. У сьогоднішній Європі переважаючими цілями є такі: 1. Надання необхідних і якісних послуг громадянам та юридичним особам. 2. Підвищення її результативності та ефективності. 3. Наближення послуг до їх споживачів (субсидіарність). 4. Досягнення прозорості дій публічної адміністрації та залучення громадян до прийняття рішень. 5. Консолідація бюджетів.

Відповідно, створення ефективної системи публічної адміністрації, що надаватиме якісні публічні послуги суспільству, має бути метою адміністративної реформи. Для досягнення зазначеної мети в ході її проведення повинна впроваджуватись ідеологія «служіння суспільству», як фундаментального принципу функціонування публічної адміністрації, та мають бути вирішені завдання щодо:

а) формування стабільної та ефективної організації і діяльності виконавчої влади;

б) організації професійної, політично нейтральної та відкритої публічної служби;

в) створення системи спроможного місцевого самоврядування;

г) зміцнення статусу громадянина у відносинах з органами публічної адміністрації;

ґ) гарантування підконтрольної публічної адміністрації політичній владі та суспільству.

Сучасні тенденції організації публічної адміністрації країн Європейського Союзу базуються на демократичній децентралізації влади, що здійснюється шляхом передання достатніх повноважень на найближчий до людей рівень влади. Наслідком таких реформ стало розширення компетенції регіональних та місцевих органів влади, тобто децентралізація управління, а також укрупнення адміністративно-територіальних одиниць (Швеція, Бельгія, Німеччина, Данія, Польща).

Таким чином, децентралізована модель в умовах сталого соціально-економічного розвитку довела свою перевагу над централізованою. Зазначимо, що здійснення реформ у європейських країнах відбувалось у таких напрямах: політичному, пов’язаному з формуванням інституційних умов демократизації цієї сфери; інституційному – спрямованому на перебудову її структурних елементів – організаційних відносин між різними рівнями місцевого управління, що пов’язаний з реформуванням системи адміністративно-територіального устрою держави, а також із запровадженням регіонального самоврядування – наріжного каменя децентралізованої держави; функціональному – спрямованому на перерозподіл функціональних відносин між місцевими, регіональними та центральними органами публічного управління.

Усі ці напрями вимагають злагодженого механізму реалізації реформи, а саме: здійснення функціонального розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; приведення системи місцевої влади у відповідність до загальноприйнятих європейських принципів, визначених Європейською хартією місцевого самоврядування; підготовки нормативно-правової бази для проведення бюджетної та податкової реформ з метою зміцнення фінансово-економічної основи територіальних громад, збільшення питомої ваги власних доходів.

Реформування публічної адміністрації – це довготривалий процес, що має супроводжуватися формуванням нової нормативно-правової бази державного та муніципального управління на всіх рівнях нормативно-правового регулювання – конституційному, законодавчому та підзаконному – на засадах єдиної законодавчої ідеології, що має базуватися на незмінних концептуальних принципах.

Зокрема, необхідно ухвалити цілісну законодавчу базу діяльності органів місцевого самоврядування, насамперед Закон «Про внесення змін до Конституції України в частині надання необхідних повноважень місцевому самоврядуванню» та цілий ряд законів «Про територіальну громаду», «Про самоврядування територіальних громад», «Про організацію виконавчої влади та місцевого самоврядування в районі», «Про організацію виконавчої влади та місцевого самоврядування в області», «Про засади матеріального і фінансового забезпечення місцевого самоврядування в Україні», «Про місцеві вибори», «Про територіальний устрій», «Про делегування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування».