І. Вступ

В історії людства ми бачимо два великі факти, що дивують нас своєю незвичайною силою і разм з тим вони такі важливі для поступу, як ніякі інші. Факти ці: винахід письма і винахід друку. Обидва ці факти стоять, як величезні верстові стовпи на гранях великих історичних епох. Тисячі, може, навіть сотні тисяч років жила людина, злиденна і слабка в боротьбі за існування зі старшими і сильнішими суперниками – дикими звірами допотопового часу (мамонти, мастодонти і динотерії) і після потопу (леви, гієни, печерні ведмеді й інші). Не маючи відповідної зброї проти них, не знаючи сил природи, що далеко пізніше мали стати до її послуг, первісно вона мусила рятуватися утечею перед іклами і кігтями цих велетнів і живитися з дня на день нужденною сирою рослинною їжею. Вічна тривога, вічна загроза смерті гнали її з місця на місце, перешкоджали їй скупчуватись у більші гурти для спільної допомоги. Нам, що виросли в теперішніх обставинах, в конституційній державі, навіть важко собі уявити цей страшний стан первісної людини, що передував історичним, відомим нам часам. Однак відблиски і спогади про це страшне життя залишилися аж до наших днів у казкових оповіданнях про страшних звірів і драконів, що пожирали людей, і в не менш страшних та кривавих віруваннях про богів, які знаходимо в усіх дикунів, про богів, що так само, як ці казкові дракони, вимагали людських жертв і крові.

Довгі тисячі літ терпіли й боролись првісні люди, доки більше їх розмноження і чимдалі тісніше згуртування не привело повільно до скотарства, а згодом і до рільництва. Це був тільки початок історії, відомої нам також не цілком докладно. Тільки великий винахід – винахід письма розганяє відвічну темноту і кладе початок справжній історії. Письмо дає можливість людям зберігати свої думки для нащадків і передавати їх своїм сучасникам, хоч би й віддаленим на сотні миль: письмо, закріплюючи думки окремих людей, робить можливим розвиток і мислення, подаючи одному в короткім часі те, над чим інший думав і працював ціле життя, і таким чином дає йому можливість починати дальшу працю з того місця, де зупинився його попередник. Коротко кажучи, винахід письма став підвалиною усієї людської культури, наймогутнішим рушієм поступу, що без нього людина не могла б пізнавати послідовно і ґрунтовно закони природи і залишилася б на всі часи не владарем її, а злиденним рабом.

Винахід письма відразу спричиняє величезний поворот у розвитку людства. З одного боку, допомагає людині набувати чимдалі більшого знання, а це в свою чергу допомагає їй підкорювати собі сили природи, використовувати їх, а з другого боку, прискорює розподіл людей на класи, віддаючи в руки одних виключно владу і здобування дальшого знання, і прирікаючи інших виключно на тяжку механічну працю, щоб прогодувати не лише себе, а клас непрацюючих. Ще раз повторюю, що і винахід письма прискорив цей поділ, але не породив його; поділ існував уже раніше, і причину його треба шукати в найдавніших часах, коли людина була змушена боротися за своє існування тільки за допомогою фізичної сили, і коли в цій боротьбі вона не відрізняла, чи бореться з людиною, чи з твариною. На початку сильніший убивав І з'їдав слабкішого ворога, пізніше (за часів рільництва, отже, досягши вже вищого ступеня розвитку), підкорював його собі і використовував до важких робіт нарівні з домашніми тваринами. Але кожна наука, якщо вона хоче бути справжньою наукою, а не шахрайством, мусить спиратися на життєві спостереження, а за перших початків людського розвитку таких спостережень і фактів ще зовсім не було нагромаджено. Таке збирання є дуже клопіткою працею, що часто-густо вимагає посвяти багатьох літ, бо навіть цілого життя. Само собою розуміється, що наука за старовини, серед безнастанної боротьби, за існування з природою і народів з народами, мусила розвиватися дуже повільно. Більше то – у країнах, де наука все-таки рухалася вперед, бачимо чимдалі більший поділ праці на фізичну, важку, з одного боку, і розумову, з другого. Поділ цей був необхідний у ті часи. Він поволі вів і до технічних удосконалень знарядь праці і до щораз нових відкрить в галузі мислення. Поділ цей у своїй грубій і гнітючій формі існував на протязі довгих століть і, незважаючи на цілком протилежний напрямок сьогочасної історії, в певній мірі існує ще в наші дні. Але поряд з своїм благотворним впли­вом на поступ цей поділ праці мав також у вужчих межах і шкідливі наслідки, а саме: серед класу розумово працюючих він породив якесь фальшиве почуття своєї вищості над класом, що працює фізично, збудив у ньому погорду до фізичної праці, підточив його власні сили і його власну моральність – речі, над усуненням яких працює історія новіших століть.

В кількох словах подамо зміст найважливіших ознак часів, що пере­дували винаходу друку, бо тільки чітка картина тих часів дасть нам на­лежне уявлення про величезне значення цього винаходу. Ознаки ці такі:

1. Винахід письма стає основою і головною умовою розвитку точ­них наук, дозволяючи різним людям нагромаджувати наукові матеріали і даючи можливість пізнішим дослідникам починати з того місця, де зупинились попередники.

2. З цією метою він прискорив посередньо поділ людей на працю­ючих фізично і на працюючих тільки розумово, щоб цим останнім дати можливість віддаватися науковим дослідженням,

3. Історична доба, що передувала винаходові друку, це доба кри­вавих воєн, переселення народів, що серед них кипить найстрашніша бо­ротьба за існування, з одного боку, а з другого, людство вибирає собі найсильніших, щоб вони були розповсюдниками поступу.

4. Звідси висновок, що наука і знання за цієї доби могли бути в ко­ристуванні тільки небагатьох людей, тоді як величезні маси були за­йняті здобуванням і розчищуванням ґрунту під засів майбутньої освіти.

Такою була загальна картина світу аж до кінця XV століття, до великої доби культурних переворотів, що потрясли усі основи стародав­нього життя і розуміння. Несподівано, наче удари грому, посипалися ви­находи: пороху, друку, сонячної системи, відкриття морської дороги до Індії, відкриття Америки, наче людство, яке закостеніло за довгі століття серед безнастанних воєн і жорстокостей феодальних часів, раптом про­кинулося до нового життя, несучи руїну і занепад усьому старому су­спільному ладові. Але, може, ні один винахід не мав зробити такого тривалого і такого могутнього впливу на масу людства, як винахід друку ...Маленька рухома друкована буква, вирізана спершу з букового дерева, а пізніше відлита з м’якого мета­лу – стала величезним рушієм поступу. Чому? – Тому, що досягнення людської думки, які до того часу зберігались лише в кількох місцях, стали тим, чим справді були – спільним, вічним добром цілого людства. Вона відкрила усім ворота до збільшення знання і правди, понесла однакове блаженне світло і до пишних палаців і під солом'яні стріхи. Оце діло цієї малої рухомої друкованої букви.

ІІ. Що таке наука?

Здавалося б на перший погляд, що немає нічого легшого, як дати відповідь на це питання. Одначе історія розвитку людства навчає нас, що на протязі довгих століть тисячі думаючих людей давали найсупереч­ливіші відповіді на це питання. Вони розуміли науку по-різному, і відповідно до цього розуміння віддавали свої здібності, а деколи і ціле життя цілком непотрібній праці, що не мала ніякого зв'язку з справжньою наукою. Пригадаю тут тільки середньовічних алхіміків і астрологів, їх працю над добуванням філософського каменю, що мав би людині дати вічну молодість і кожний метал міг би перетворити на золото, або також їх спроби віщувати й ворожити по рухові зір. Ми тепер здвигуємо пле­чима, слухаючи про нечувані труднощі й клопоти, що їх не раз ці люди мусили переборювати, добиваючись своєї мети, яка кінець кінцем мусила показатися їм нічим, оманою.

Але нащо сягати в давні часи? Чи не бачимо ще сьогодні багато людей, що на все глибокодумно похитують головою, таємничо мовчать, або з незвичайною гордістю розводяться про «свою мудрість», свою науку, яка на їх думку, є єдиною, абсолютною, правдивою, незмінною, вічною. Такі люди, хто б вони не були, показують завжди тільки те, що правдивої науки з усього у них найменше.

Людина від віків прямує до одної мети, до щастя. Щастя це здобуде аж тоді, коли наука і праця зіллються для неї в одне; коли всяка її наука стане працею, корисною для суспільства, а вся праця буде виявом її роз­виненої думки, розуму й науки. А народи тільки тоді зможуть досягти щастя і волі, коли всі будуть освіченими працівниками, тобто коли кож­ний буде найвсебічніше розвинений, наскільки це можливо, і коли кож­ний зможе використовувати свої сили для добра загального і особистого. Правда, ідеал цей ще далекий і декому він може видаватися недосяж­ним або фантастичним, але хто уважно придивиться до історії, тобто до того шляху, що його люди вже пройшли, а при тім уважно придиви­ться до теперішнього становища, той мусить прийти до переконання, що:

1. Людство з самого початку свого розвитку справді все прямує до тієї мети.

2. Засоби, винаходи, прямування, сучасна боротьба подають надії, що досягнення цієї мети можливе і необхідне, і то не в так далекому майбутньому, як це видається людям маловірним.

Визначивши науку як злиття двох понять, знання і праці, не важко буде нам сказати, яке становище вона мусить займати щодо класів пра­цюючих. Правда, вона єднає і ріднить в собі всіх людей, але з-поміж усіх найближчими їй є працюючі, як ті, ідо працюють фізично, так і ті, що розумово. Правда, нещасливий поділ на працю фізичну і розумову ще затримує людський розвиток, розвиток справжній і необхідний для людини. Одні виховуються на робітників виключно фізичної праці, інші виключно наукової; зрозуміло, що це йде на шкоду їм самим і всьому людству. Але наука не зважає на ці ганебні, хоч і сильні класові пере­городи там, де це стосується її становища щодо людей. Її мета, незва­жаючи на всі перешкоди, одна — з'єднати й зробити щасливими всіх людей. З-поміж робітників від часу до часу вибирає вона своїх найхоробріших борців, що тим чи іншим способом руйнують і нищать ці пе­решкоди, стирають станові різниці, підносячи нижчі й відбираючи у ви­щих їхні привілеї. Усе, що наука відкриє, думка породить, усе те праця перетворює в тіло, в дію, в життя і дає новим поколінням робітників до рук як знаряддя і допомогу в дальшій праці і дальшій боротьбі. Ось яке становище науки. Тільки в робітниках і через робітників набирає вона значення для поступу; через те ми сподіваємося, що вона швидко усуне ці останні перешкоди, що їх ще розділяють, знищить останні при­вілеї, затре рештки слідів дикості і варварства на світі.

ІІІ. Поділ науки

Думаюча людина замислюється в першу чергу над собою, звертає увагу на свої вчинки і намагається погоджувати їх зі своїми думками, розглядає й упорядковує свої поняття, почуття і задумується над їх суттю. Цьому відповідає наука психології, або наука про людську дум­ку. Ця наука розглядає всі духовні дії людини, але вже не з формального боку, як логіка, але з боку їх змісту, причини, протікання і наслід­ків. Тому психологія дає найбільше матеріалу і найбільше вказівок для педагогіки, або науки про виховання людини.

Пізнавши саму себе, тобто пізнавши неначебто одну цеглинку, що мільйони їх складають усе людство, думаюча людина звертається до пізнання цього людства, а передовсім до пізнання тої долі, що вона її пережила досі. З цим зазнайомлює її історія, тобто наука про долю народів з найдавніших часів аж до сьогодні, і етнологія, тобто наука про життя різних народів, про їх установи, звичаї, побут тощо.

Дійшовши зрілого віку, людина стає громадянином держави, бать­ком сім’ї, господарем і власником різних предметів; така людина впли­ває частинно на долю інших таких самих людей, але і сама відчуває на собі їхній вплив. Одним словом, людина стає діяльним членом суспіль­ства і відчуває всі суспільні зв’язки, які раніше хоч і впливали на неї, але не так сильно і не так безпосередньо. Вона замислюється над сут­тю цих зв’язків, досліджує їх початок і мету; цими дослідженнями за­ймається з наукового боку економія суспільна або наука про народне господарство. Ця наука є найважчою і найважливішою з усіх, які дотепер пізнали, бо вона між іншим досліджує, причини злиднів і багатства людей, вчить про працю, її наслідки і їх поділ. Словом, показує нам життя людини в його щоденному і всесторонньому обсязі з усіма його потребами. Для своїх пояснень вона використовує багато інших наук як матеріал. І лише поскільки яка наука має з нею зв’язок, постільки можна вважати її корисною. Безперечно ця наука має найбільше зна­чення для працюючих класів, бо навчає, що єдиною основою людського щастя й добробуту є праця. Тому ця наука завжди сміло й ясно вказує на права працюючих класів, на їх потреби і нестатки і прямує до запровадження справедливішого поділу самої праці і її плодів.

Але усі ці частини ще не вичерпують усієї науки, як праця і тур­бота про хліб насущний не вичерпує ще усього життя. Кожна людина, а тим більше людина, що живе в суспільстві і на кожному кроці суспільством тісно зв’язана, мусить виробити собі певне коло понять про людське життя, про поводження з людьми; це є розуміння вірності, справедливості, правди, дружби і добра. Ці поняття служать основою моралі, що є предметом останньої і найвищої науки – етики. Етика вчить людину жити по-людському – вона завжди і скрізь керує її кроками, вона перероблює її звірячу природу, робить її м’якшою, і таким чином робить її здібною до щастя не тільки внутрішнього (задоволення собою), але і суспільного, яке спирається на поєднанні праці усіх лю­дей і на братерській взаємній любові. Правда, нам ще сьогодні далеко до здійснення цього великого етичного ідеалу, але наука і життя, хоч і по­вільно, прямують до нього, і кожне слово, що ширить здорові, світлі погляди серед людей – прискорює його. Кожний учинок, що виявляє правдиву людську моральність в душі – прискорює його, кожна благородна братерська спонука прискорює його. Нумо швидше й швидше прискорюймо прихід на світ ідеалу любові, братерства і щастя всіх людей.

/Іван Франко. Твори в 20-ти т. – Т. ХІХ. – К., 1956. – С. 18-32/..

Іван Франко.

Борис Граб, оповідання

/уривок/

Борис Граб був хлопська дитина. Батько його, заможний господар у підгірськім селі Д. коло Добромиля, віддав його, свого найстаршого сина, до школи спершу до Лаврова до василіан, а потім до Перемишля до гімназії. Борис учився дуже добре і вчасно почав заробляти собі на хліб лекціями. Батько бажав, щоб син, скінчивши гімназію, йшов до духовної семінарії, але Борис уперся і пішов до Відня на медицину.

Ще в гімназії Борис займав видне місце серед товаришів, ба й учителі гляділи на нього, як на головну оздобу закладу. Обдарова­ний незвичайними здібностями, величезною пам’яттю, бистрим і ясним розумом, він із тими вродженими дарами лучив велику пильність і працьовитість, замилування до порядку і точності і вироблене гімнастикою та фізичною працею здоров’я та сильну будову тіла. Свій час умів він розділити так, що на всяку роботу, на всяку науку знаходив час і пору…

Учитель Міхонський – се була вельми оригінальна й симпатична постать, рідка поява між гімназіальними вчителями. Незвичайно нервовий і чутливий, він умів бути терпливим і повільним та лагідним. Усе в нім, від нерівного поквапного ходу і бистрого, але миготливого погляду, аж до методи навчання, приступної, живої і щиро предметової (він учив математики, логіки й психології), а заразом прибраного в якісь педантичні форми, в якусь дрібнич-кову формалістику, – все, кажу, в нім було немов навмисне зложе­не з суперечностей. М’якого серця і доброї душі, він міг довести до розпуки ученика – хоч і здібного, але повільного, флегматика; лише нервові, прудкі, рухливі натури могли подобатись йому. А проте той сам чоловік з педантичною строгістю додивлявся до того, як ученик стоїть при таблиці, як держить крейду, як маже губкою, як кланяється, – і не вважав зайвим по десять раз на кождій годині навчати учеників методичності, повільного, але ясного думання, точності й економії у всіх рухах, поступках і ділах.

– Не надто квапся, не надто й гайся, нічого замного! – оце були його улюблені приказки. Ученик, який на завдане питання відповідав занадто швидко й гладко, відразу збуджував його недовір’я.

…..

І що ж з того виходить? Я знаю: дехто скаже: «Дурні професори, дарма гають час собі й нам і вчать нас непотріб­них речей». Отже, неправда! Ми з вами, як той біблійний Саул, що то пішов шукати загублених ослиць, а знайшов корону. Ми нібито ведемо вас шукати ослиць, ніби тих граматичних форм, алгебраїчних формул, історичних дат. А тим часом ні! Не о те ходить! Головна річ у тім, аби ви навчилися володіти своїм мізком. Знаєте, як мала дитина вчиться зразу дивитися очима, потім хапати руками, а нарешті ходити ногами та говорити. Так і гімназія вчить вас володіти духовими органами, виробляє пам'ять, порядне думання, систематичність, а нарешті критичність. Отеє мета гімназії. Гімназія – се та ж гімнастика, лише на широкій духовій основі. Щоб ти, пройшовши її, був приготований узятися до всякої праці чи науки, що має заповнити твоє життя. Аж там, за дверима гімназії, почнеться те, що має придатися тобі в житті, правдива наука. Тут усе лише гімнастика, вироблювання здібностей, а з них найвища, найдорожча – здібність власного думання.

Борис Граб відразу, ще в третім класі нижчої гімназії, звернув на себе увагу Міхонського. В ту пору се був дикий, валовитий і неохайний хлопець, який між усіми учениками свойого класу визначувався нечищеними по кілька неділь чобітьми, брудною сорочкою, подертим сурдутом, нечесаним волоссям і – першою локацією.

… Почав від того, що навчив його порядно ходити, просто, не перевалюючись з боку на бік, з піднесеним лицем, навчив кланятись, сідати, навчив тої акуратності й економії у всіх рухах, словах і поступках, що, як він говорив, повинна ціхувати розумного і практичного чоловіка. Він узявся робити з ним хатню гімнастику (тоді се ще була у нас нечувана новість), аби призвичаї­ти його до скорості, прецизії й грації в рухах. Він постарався і винайшов для нього інше, здоровіше помешкання, власне у сто­ляра, і велів Борисові в вільних хвилях учитися столярства. Книжок поки що не давав йому ніяких. «Досить з тебе й шкільних, – говорив він. – На інші прийде черга потому. Тепер роби на варстаті!»

І Борис робив. Аж у п’ятім класі Міхонський, бачачи, що хлопчина і фізично виробився, став здоровий, як дубчак, моторний та цікавий і що дух його доволі зміцнів і привик до методичної праці, почав давати йому книжки до читання зі своєї бібліотеки. Зачав, розуміється, від тої азбуки людської та цивілізації, від «Одіссеї», яку дав читати хлопцю в польськім перекладі. Борис перечитав безсмертну поему одним духом за кілька день і приніс Міхонському книжку назад з подякою.

…

Борис не напирав. Він чув у голосі Міхонського в таких мо­ментах якусь сумну ноту, щось немов болючу резиґнацію чоловіка, навченого здержливості давнішими сумними досвідами. З прина­гідних натяків самого Міхонського та з оповідань інших товаришів він знав, що Міхонський був емігрантом із Росії, що одержав незвичайно широку освіту і готовився, мабуть, для далеко видні­шої наукової кар’єри, ніж кар’єра бідного гімназіального «бельфера» в галицькім провінціальнім місті, і що якась незвичайна катастрофа викинула його з колії і прогнала в світ. Загнаний обставинами в глухе галицьке місто, не маючи надто щастя в ро­дині, хоча мав молоду і незвичайно вродливу та веселої вдачі жінку і миленьку, гарну, як ангелик, донечку, він чув потребу хоч якої-будь духової, свобіднішої і шкільним регуляміном непрописаної роботи і вдоволяв сю потребу працею над ширшим, свобіднішим розвиванням бодай одного, найздібнішого та найха­рактернішого – як йому бачилось – із-поміж своїх учеників.

Але на розвої тіла й розуму не кінчилась виховуюча діяльність Міхонського; розвій моральної істоти чоловіка займав у нього трохи чи не найважніше місце. Правда, моральність розумів він далеко ширше й гуманніше, ніж її розуміють звичайно гімназіальні вчителі та шкільні регуляміни. На всіх протоколах гімназіальних конферен­цій, де виключувано учеників за гру в карти, пиятики і зносини з дівчатами, стояло ім’я Міхонського в числі тих, що голосували про-тив виключення, і то звичайно такий голос подавав він сам-один.

– Я не похваляю тих поступків, – говорив він, – але одно те, що вони все-таки не такі вже смертельні гріхи, щоб за них морально убивати хлопця, а друге те, що всьому тому в великій мірі винні ми самі, ми, вчителі. Займіть, зацікавте хлопця наукою, давайте йому з себе приклад справді духового, відданого науці життя, то він прилипне до вас усею душею і не подумає навіть про п'янство й карти. А щодо дівчат – ет, не варто й говорити те, що вже давно воробці повинні б на дахах цвіркати!

Розуміється, такі його слова справи не поправляли, і вчителі під обухом регуляміну та шкільного закону не вагувались «убива­ти морально» щороку по кілька або й по кільканадцять молодих людей за такі проступки.

Борис, для якого Міхонський зробився правдивим духовим батьком, ані не подумав ніколи про карти та пиятику. Та й ніколи йому було: завсіди навал роботи, та й то роботи такої приманливої, що ніякими картами, ніякою пиятикою його від неї не відтягнеш.

А втомиться, було, шкільною наукою та читанням позашкільних книжок, то біжить до своєї комірки, де мав невеличкий столярсь­кий варстат та власної роботи токареньку, і струже, точить, ріже, складає, доки й фізично натомлене тіло не запросить спочинку. А поза тою дрібною щоденною роботою виднілись такі широкі, світлі й безмежні горизонти нової, ще кращої і приманнішої роботи, що забутись хоч на годинку, заголомшитись чи то карта­ми, чи трунком Борис уважав би для себе простою стратою, а не приємністю.

Ми вже бачили, яким простим, натуральним способом Міхонський розбудив у хлоп'ячій душі постанову – ніколи не брехати. Правда, треба було довгих літ систематичної та терпливої праці з боку вчителя та ретельного зусилля з боку ученика, щоб із сеї постанови, мов із зернятка, виплекати гарну ростину - чесну одвертість та правдивість характеру. Живучи в ненастанній, але різнородній і для того не вбійчій, все бадьорій праці, Борис привик добре обраховуватись зі силами, приступаючи до якої-будь робо­ти. Він привик числитися так само й зі словами, не обіцював такого, чого не міг сповнити, а обіцявши, докладав усіх сил, щоб таки сповнити. Для того він, при поєдинчім та нескомплікованім способі життя гімназіального ученика, ніколи не попадав у таке фальшиве положення, де би мусив крутити, вибріхуватись, як то кажуть, милити очі. Товариші знали й високо цінили його словність. Коли котрий запитав його про що-будь, то міг бути певний, що Борис або скаже йому відповідь зовсім докладну, або відповість просто, що сього не знає; та й у таких разах він, широко як на гімназіаста обчитаний, звичайно вмів сказати, де можна знайти відповідь на дане питання. Під назвою «Епамінонда» знала Бориса вся гімназія.

/Іван Франко. Вибрані твори у 3-х т. – Дрогобич: Коло, 2005.

– Т. 2. – С. 141–143/.

Григорій Ващенко.

Виховання волі і характеру

/уривок/

Інтелігентна праця в галузі практичної діяльності

В число інтелігентів, що їх праця має безпосереднє відношення до практичного життя, включаються: інженери різних фахів, агрономи, педагога, лікарі, юристи, політичні діячі, комерсанти, кооператори та інші. Праця їх, як і праця вченого, є перш за все розумова і відрізняється від неї тим, що має своїм завданням розв'язання якоїсь практичної проблеми, що в більшості зв'язана з потребами сьогоднішнього дня або найближчого майбутнього.

Такий характер праці інтелігента-практика виховує у нього інші риси, ніж наукова теоретична робота. Крім наполегливості й систематичності, вона вимагає від інтелігента гнучкості думки, швидких асоціацій, уміння швидко схопити мінливу ситуацію й пристосуватися до неї.

Особливо такі риси потрібні для комерсанта й політичного діяча. Без них ні той, ні другий не матимуть жодного успіху. Характерний приклад уміння зрозуміти ситуацію подає Марден у своїй книжці «Воля і успіх».

«Корнелій Вандербільд, – пише він, – вбачав у паповому мореплавстві широке поле для своєї діяльності і вирішив цілковито присвятити себе цій справі. На велике здивування приятелів він залишив своє підприємство, що йшло дуже добре, й за тисячу долярів річно прийняв керівництво на першому відпливаючому пароплаві. В тих часах Лівінґстон і Фультон дістали виключне право пароплавства на Нюйоркських водах. Вандербільд, уважаючи таке право противним конституції, боровся проти нього так довго, аж поки воно не було скасовано. Тодішній уряд призначав високі допомоги за доставу до Америки європейських товарів, і Вандербільд, що вже зробився власником корабля, і заявив, що він береться перевозити без усяких допомог, а крім того зазначив, що він всю справу транспорт) організує краще, ніж його попередники. Пропозицію цю прийнято, і в короткому часі розпочався жвавий товаровий і пасажирський рух на кораблях Вандербільда, роблячи його мільйонером. Трохи згодом, передбачаючи в Америці сильний розвиток залізниць, Вандербільд із усім своїм запалом віддався справі будування залізних доріг і своєю діяльністю дав початок сучасній мережі Вандербільда» (стор. 11).

Щоб використати ситуацію, треба її добре знати. Звідси інтелігент-практик мусить мати високорозвинену спостережливість. Об’єкти спостереження можуть бути різні. Для агронома таким об’єктом є в першу чергу різні ґрунти, рослини, тварини, метеорологічні явища, для юриста, педагога, комерсанта, політичного діяча такими об’єктами в першу чергу є люди й людське суспільство. Часто спостережливий педагог або комерсант краще розбирається в психології окремих людей, ніж психолог-теоретик.

Крім того, інтелігент-практик мусить більше числитись з громадською думкою про нього, ніж учений-теоретик. Невдало написаний трактат може викликати гостру критику, пошкодити репутації вченого, але лише – в окремих випадках унеможливити йому дальшу роботу. Декілька невдалих хірургічних операцій, що закінчуються смертю хворих, декілька програних судових процесів можуть зовсім відбити від лікаря й юриста клієнтів. Крім того, для інтелігента-практика велике значення має репутація чемної і вихованої людини. Чимало було вчених, що були неделікатними в поводженні і мали різкі маніри, і це порівняно мало шкодило їм у науковій роботі. Навпаки, невихований, різний у поводженні або надто суворий лікар або адвокат, і особливо комерсант чи політичний діяч рідко коли матимуть успіх. Мало того, практик-інтелігент мусить значно більше звертати увагу на свою зовнішність, ніж учений-теоретик. Останній може з'явитися на лекцію без краватки або пов’язати шию, замість шалика, жінчиною шкарпеткою. З нього потихеньку і добродушно посміюються, як з дивака, але це мало пошкодить роботі. Навпаки, нечепурний, обдрипаний юрист ніколи не матиме багато клієнтів.

Такі умови праці інтелігента, сприяючи розвитку в нього таких позитивних рис, як спостережливість, здібність швидко розбиратись в ситуації, наполегливість і витриманість в роботі. – в той же час заховують в собі й небезпеку негативного впливу на психічні властивості інтелігента. Гнучкість думки, про яку ми згадували, може обернутися в нього на без-принциповість, потреба рахуватися з громадською думкою – в лицемірство, а піклування про зовнішність – до ігнорування внутрішніми моральними якостями. Все залежить від основної настанови в роботі, від рівня ідейності робітника. Фактично майже всі інтелігентські професії можна розглядати, як форми громадської роботи. Такою є робота агронома, що має на меті підвищення врожайності в певній місцевості, лікаря, що дбає про здоров’я населення, педагога, що виховує молоде покоління.

Але інтелігент-фахівець може в своїй роботі керуватись в першу чергу інтересами суспільства або своїми власними особистими інтересами. В першому випадку праця виховує або зміцнює такі риси, як принциповість, чесність, альтруїзм, високий ідеалізм. Спостережливість і гнучкість думки такий інтелігент буде використовувати для того, щоб найкраще виконати роботу на користь суспільству, зважаючи на громадську думку, він буде щирим і не стане лицемірно дурити людей, вдаючи себе таким, яким він не є в дійсності. Особливу радість і щастя він буде шукати не в матеріальних вигодах життя, не в суєтній славі, а в свідомості чесно виконаного обов’язку.

Така діяльність інтеліґента-практика дає йому право на пошану з боку суспільства не меншу, а іноді навіть і більшу, ніж праця вченого. Зовсім інші риси виховуються з практики інтелігента, коли основним мотивом його діяльності стають особисті егоїстичні інтереси: нажива, честолюбство чи те й друге разом. Тоді спостережливість та інші розумові й вольові здібності спрямовуються на те, щоб ошукати суспільство і мати від цього особисту користь. Особливо часто тип такої людини трапляється за останній час серед громадських і політичних діячів. Вони торгують честю, совістю, добром і долею свого народу. Всякими правдами й неправдами вони видираються на керівні пости в громаді чи державі і використовують своє становище на шкоду народові. Найсвятішу справу, як допомога бідним, старим, біженцям, студіюючій молоді, вони обертають на власний ґешефт, з якого хотять мати найбільші прибутки.

З цією болячкою суспільство має боротись всіма силами, бо такі люди підривають самі основи громадського й державного життя.

(Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К.: «Школяр», 1999. – С. 47-50).

Виховна роля мистецтва

/ уривок/

Численні факти з історії свідчать, що мистецтво завжди мало на людство великий вплив. У старовинній Греції було багато славетних науковців і філософів, але жоден з них не мав такого впливу на світогляд, і особливо на мораль греків, як Гомер та його поеми «Іліада» та «Одісея». У нові часи прикладом такого впливу на суспільство може бути Байрон, що своїми творами спричинився до течії т. зв. байронізму, що існувала не тільки серед англійського суспільства. Не менш переконливим прикладом впливу мистецтва на суспільне життя людства може бути Бісер-Стоу. Її роман «Хижина дядька Тома» значною мірою спричинився до війни між північними і південними штатами Америки, внаслідок чого мурини були звільнені з рабства. Дуже великий вплив на німецький нарід мали Гете і Шіллер, а на поляків – Міцкевич.

Подібні приклади можна навести з історії українського народу. «Енеїда» Котляревського якщо не припинила, то принаймні затримала процес денаціоналізації української інтелігенції, що розгорнувся у 18 ст. Але якщо більший вплив на український нарід мала творчість Шевченка, якого недаром звуть пророком України.

Велику виховну роль мистецтва дуже добре розуміли грецькі філософи. Можливо, цим пояснюється те, що такі видатні філософи, як Ксенофан, Перменід, Емпедокль викладали свої філософські твори в митецькій формі. Свої славетні діалоги Платона своєю формою далеко відходять від суто наукових творів. Вони дуже наближаються до творів мистецьких і цим почасти пояснюється те, що вони читаються з таким інтересом.

Як психологічно з’ясувати вплив мистецтва на людину? Це пояснюється, перш за все, тим, що дія мистецтва повніша ніж дія науки. Остання діє переважно на розум людини, причому участь почуття як у процесі наукової творчості так і в процесі сприймання наукового твору не завжди є бажаною. Оскільки почуття міцно зв’язане з волею і часто стає промотором останньої, то суто наукові твори рідко коли безпосередньо впливають на дії людини. Що наукова чи філософська ідеї стала діючим чинником у суспільному чи політичному житті народу, потрібно, щоб вона увійшла, як складовий елемент у його світогляд і таким чином органічно злилася з психікою народу чи якоїсь групи його.

Інший вплив на окрему людину та цілий нарід має мистецтво. Воно впливає на людину: на її мислення, почуття і волю. Особливо це треба сказати про мистецьку літературу, чи то буде мистецька проза чи поезія. Коли наприклад, ви читаєте «Гайдамаки», то у вас виникають думки про повстання гайдамаків, перед вашою свідомістю випливають образи старого титаря, його дочки, польських панів, Галайди, Гонти, Залізняка та інших (дія мислення). Разом з тим ви переживаєте, з одного боку , велике обурення проти польських панів, катів українського народу, і глибоке співчуття гайдамакам, зокрема Галайді, Гонті та іншим. Ви відчуває моральне задоволення, коли читаєте, як гайдамаки мстяться на своїх катах, і радієте, що Галайда після тяжкої боротьби зійшовся з Оксаною і зажив з нею щасливим життям (вплив на почуття). І нарешті під впливом думок і почувань, що їх викликала поема Шевченка, у вас виникає бажання самому боротись за волю України та щастя її народу (вплив на волю)

Тому можна з впевненістю казати, що твори наших кращих письменників, відіграли і відіграють велику ролю у визвольних змаганнях українського народу.

З усіх видів мистецтва більш – менш однобокий вплив на психіку людини має музика. Вона впливає переважно на почуття та волю. Але коли вина з’єднується з мистецьким словом, вплив її буває всебічним і дуже могутнім.

Друга перевага мистецтва над наукою з погляду впливу на психіку окремої людини і народу – це його більша доступність і легкість сприймання. Щоб читати і розуміти наукові твори, особливо ті, що написані сухою мовою ( а таких серед наукових творів нашого часу переважна більшість), треба мати відповідну, досить солідну, іноді й фахову підготовку. Крім того саме читання таких творів вимагає значного напруження думки і стомлює людину. Навпаки, більшість мистецьких творів сприймаються хоч і по різному, не тільки освіченими людьми, а й мало освіченими, часто навіть неграмотними.

Сприймання мистецького твору не вимагає великого напруження, рідко викликає втому і бажання припинити сприймання, навпаки, мистецький твір іноді так захоплює людину, що вона не хоче припинити сприймання його. Читаючи цікаве оповідання або роман , людина так захоплюється читанням, що іноді забуває про сон і їжу.

Мистецтво має різні форми, що по різному впливають на психіку людини. Ґрунтовну класифікацію мистецтва між іншим, дав Гегель. Він виходить із тієї думки, що мистецтво – це дух, який просякає матерію й перетворює її собою. Але матерія піддається творчій дії духу. Виходячи з цього, Гегель подає градацію мистецтв, що більше, або менше піддаються перетворювальній силі духу. З цього погляду на першому ступені стоїть архітектура. З цього погляду архітектура Гегель називає символічним мистецтвом, у якому форма скоріше нагадує ніж виявляє ідею. Архітектура, крім того викликає почуття безмежної нерухомості. Вище архітектури, за Гегелем стоїть скульптура. У статуї ідея та форма просякають дна одну, це вже не символ у якому маса подробиць не виявляє ідеї. А проте скульптура відтворює лише форму життя, вона не показує нам душі. Малярство навпаки, одухотворює матерію, воно втримує лише форму її, і назавжди закріплює певний момент життя. Тому й малярство Гегель зараховує до мистецтв зовнішніх, матеріальних. Отже архітектуру, скульптуру й малярство Гегель називає об’єктивними або зовнішніми формами мистецтва, безпосередньо зв’язаних з об’єктами зовнішнього оточення. Повною протилежністю архітектурі є музика, - мистецтво суто суб’єктивне, внутрішнє . Воно відбиває глибину душі, її почування та пристрасті з тисячою нюансів.

Між двома протилежними формами мистецтв, внутрішніми і зовнішніми об’єктивними і суб’єктивними, перебуває поезія, що синтезує риси обох цих форм мистецтва, у поезії поєднується об’єкт і суб’єкт, форма і ідея, тому на думку Гегеля, це найвища форма мистецтва, при цьому певним формам поезії відповідають певні форми, «зовнішніх» мистецтв. Так, наприклад, у поезії епос відповідає скульптурі. Лірика, в якій переважно відбиваються особисті настрої поета, відповідає музиці. Найвищою формою мистецтва, за Гегелем, є драма, в якій відбиваються природа й людина, суспільство й особистість з усіма її переживаннями й пристрастями.

Не з усіма поданими вище думками Гегеля можна погодитись. Наприклад, не можна погодитись з тим, що скульптура не передає душевних переживань людини. Статуя Лаокоона з такою силою передає страждання людини, що з нею, з цього погляду можуть порівнятися небагато творів поезії Картини Репіна «Запорожці» й «Іван Лютий над трупом убитого ним сина» – це твори надзвичайної психологічної вартості. Але в загальному характеристика окремих форм мистецтва, що її дає Гегель – глибока і вірна.

До цього, ще треба додати, що Гегель мабуть у своїй характеристиці мав на увазі так зване індивідуальне мистецтво, себто твори окремих митців, імена яких здебільшого залишились в історії. Але, крім того, існує ще й народне мистецтво, яке є так би мовити продуктом колективної творчості. Таку творчість не слід розуміти так, що якийсь мистецький твір від початку і до кінця творився колективом. Мистецькі народні твори, пісні, казки та інші, виникли як наслідок творчості окремих особистостей, але вони були сприйняті народом і увійшли в його життя, доповнювались і змінювались, а головне те, що народна творчість відбиває погляди і настрої, дух цілого народу, чого в багатьох випадках не можна сказати про індивідуальна мистецьку творчість.

(Ващенко Григорій. Твори. Том 4. Праці з педагогіки та психології. – К.: «Школяр» – «Фада» ЛТД, 2000. – С. 196-199).

Василь Сухомлинський.

Сто порад учителеві

/уривок/