13.2. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924-1938 pp.

Після повалення самодержавства національно-визвольний рух українського народу був спрямований на відбудову суверенної дер-жави. З утворенням УСРР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, посилення національної свідомості народу.

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення СРСР супроводжувалися діями більшовиків і в національній політиці. У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “корінізації”, яка пе-редбачала залучення представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів, застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під наз-вою українізації.

Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання - розширити соціальну базу більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення і тим самим укоренитися в національних республіках. Так, національний склад державного апарату в УСРР був переважно неукраїнським. У 1923 р. частка ук-раїнців у ньому дещо перевищувала 30 %. Наприкінці 1920 р. в Ук-раїні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. част-ка українців серед членів і кандидатів у КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секре-тарями ЦК КП(б)У з волі українського партійного керівництва ста-вали лише неукраїнці - німець Е. Квірінг (1923-1925 pp.), єврей Л. Каганович (1925-1928 pp.), поляк С. Косіор (1928-1938 pp.). Як ге-неральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя політику українізації. Він навіть вивчав ук-раїнську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923-1927 pp. збільшилась з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більш як половина технікумів. Книжки, журнали і газети видавалися переважно українською мовою. Політика корінізації здійснювалась і в районах України, компактно населених національними меншина-ми, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

У жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Ук-раїнську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив ми-трополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою.

З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представниками націонал-комунізму в Україні були відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський, який в 1924-1926 pp. був нар-комом освіти і відповідав за здійснення українізації. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні. Висунуте ним гасло “Геть від Москви!” орієн-тувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича. Останній проявив схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальму-вав процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. У 1927 р. лютнево-березневий об’єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як “націоналістичний ухил”, його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що дало можливість для короткочасного існування різних ідеологічних течій. Однак цей прояв “лібера-лізму” був дуже швидко ліквідований партією водночас з новою економічною політикою.

Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав перетворен-ня СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою стратегічною метою більшовицької партії було здійс-нення нової спроби реалізації комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати “рушієм соціалістичного будівництва”.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’я-тирічного плану на 1928/29-1932/33 pp., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити за рахунок селянства. Шляхом використання політики “ножиць цін”, тобто встановлення завищених цін на промислові товари і відповідно - занижених цін на сільськогосподарську продукцію.

Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію державної промисловості, і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими цінами на хліб. Узимку 1927-1928 pp. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробни-ки хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тис-ку на селян аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. Однак узимку 1928-1929 pp. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася через за-гибель частини озимини в Україні. Й. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою прод-розкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і приму-совим об’єднанням майже всіх інших категорій селянства в колективні господарства, утворювані з метою зручнішого здійснення прод-розкладки.

У першій п’ятирічці утверджувався господарський механізм, повністю відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався високим ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління.

Майже вся економіка України контролювалася центральними ор-ганами влади. Створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління. Здійснюючи “генеральну лінію на соціалістичну індустріалізацію”, радянська влада опиралася на силові структури - армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Опір цій “генеральній лінії” сталінські ідеологи розцінювали як небезпечний опортунізм. Почалися широкомасштабні репресії. У 1928 р. було організовано так звану шахтинську справу. Над “шахтинцями” - в основному спеціалістами з м. Шахти - було проведено показовий судовий процес. В Україні широкі репресії проти господарників і спе-ціалістів відбувалися під безпосереднім керівництвом голови Дер-жавного політичного управління (ДПУ) УСРР В. Балицького. У січ-ні 1933 р. Й. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’я-тирічки - за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 p.).

Першим роком другої п’ятирічки (1933-1937 pp.) почали вважати 1932 р. Однак коли порівняли натуральні показники першої п’ятирічки з обсягами виробництва 1932 p., виявилось, що план не було виконано.

У 1932-1933 pp. в економіці країни склалося неймовірно тяжке ста-новище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудува-ти народногосподарську систему без товарно-грошових відносин -усе це поставило країну перед економічною катастрофою.

Починаючи з 1933 р. політика комуністичного штурму припинилася. На другу п’ятирічку було запропоновано середньорічні темпи приросту промислової продукції на 13-14 %. Це пом’якшило народ-ногосподарські диспропорції. Стало можливим більше уваги приділяти освоєнню нової техніки.

У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати гра-ничну межу в заробітках. Запроваджувалося правило - скільки виробив, стільки й заробив. Завдяки цьому посилилась творча ініціати-ва робітників щодо підвищення продуктивності праці.

Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу продовольчих товарів через магазини створив можливість витрачати додатково зароблені гроші, що сприяло підвищенню матеріальної заінтересованості. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Цент-ральна–Ірміне” у Кадіївці О. Стаханов застосував метод роботи, за-снований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало можливість вирубати за зміну 102 т вугілля, тобто в

14,5 раза більше норми. У лютому 1936 p. M. Ізотов на шахті “Коче-гарка” за допомогою 12 кріпильників вирубав 607 т вугілля.

Маючи дещо й позитивне, у цілому стаханівський рух призвів до підвищення планових завдань, а звідси - до перенапруження виробничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих, що стало результатом розгортання підвищених темпів індустріалізації, її досяг-нення були очевидними. Було споруджено 35 промислових гігантів вартістю понад 100 млн крб. кожний. З них в Україні - 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. З’явилися такі велетні, як “Запо-ріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Дніпроалюмі-нійбуд, Краматорський машинобудівний завод, Харківський трак-торний завод. Реконструйовано Луганський паротягобудівний завод і металургійні заводи у Дніпродзержинську, Макіївці, Дніпропетров-ську і Алчевську. Стали до ладу Штерівська і Зубівська ДРЕС, Дніп-рогес 1 травня 1932 р. дав перший струм. У 1932 р. Харківський трак-торний завод випустив майже 17 тис. тракторів. У Донбасі було побудовано близько 100 нових шахт.

У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 ме-ханізованих хлібозаводів, п’ять великих м’ясокомбінатів. У 1932 р. розпочав роботу Херсонський консервний завод проектною потуж-ністю 138 млн умовних банок на рік, що набагато перевищувало потужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. Прак-тично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеє-рним виробництвом.

Однак легка і харчова галузі промисловості розвивались набагато повільніше, ніж важка індустрія через менші масштаби капітального будівництва й відставання сировинної бази.

Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сіль-ським господарством. Питома вага важкої промисловості у промис-ловому виробництві збільшилась за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % у 1925-1926 pp. до 92,5 % у 1938 р.

Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випередила деякі західноєвропейські країни. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце у світі за обсягом видобутку вугілля. За виробництвом металу і машин Ук-раїна випередила Францію та Італію, наздогнала Англію.

Для років індустріалізації було характерним і привілейоване ста-новище групи “А” - виробництво засобів виробництва за капіта-ловкладеннями, що призвело до відставання групи “Б” - виробниц-тво предметів споживання, а це, у свою чергу, негативно позначилося на рівні життя народу.

Ще бурхливішими і драматичнішими були в ці роки зміни на селі. Ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі економіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розгляда-лися більшовиками з перших років їх перебування при владі.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накрес-лені XV з’їздом партії темпи колгоспного будівництва (до 20 % се-лянських посівів СРСР, до 24 % - в Україні наприкінці п’ятирічки).

Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селян-ських ресурсів до державного бюджету. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Так, у багатьох опублікованих доку-ментах ішлося про артіль, яка мала вигляд комуни. У новому При-мірному статуті про сільгоспартіль (лютий 1930 р.) ішлося як про пе-рехідну до комуни форму колгоспу. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.

Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокре-ма збройний. Колгоспам встановлювали такий план здачі продовольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.

Україна належала до районів, де колективізацію планувалося за-вершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду Й. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місце-вих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати “до осені 1930 p.”.

Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступи-ла незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колек-тивізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзамож-ніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію. їх оголошували “підкуркульниками” і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошу-вали “куркулями” і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. гос-подарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкурку-лено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До сере-дини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських госпо-дарств, а за 1928-1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.

Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Протягом січня - листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. -380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково “заготовила” в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба ста-новив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 pp. почався вже в перший місяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. - 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зни-ження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 pp., сягали 5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.

Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, Поволжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.

У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного господарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необгрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксованих державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарсь-кої продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктивності праці й подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і во-ни використали її насамперед для репресій. Скасування продрозклад-ки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п’ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація кар-ткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація політвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. - 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість позначилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взяла зобов’язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п’ятдесятниць.

Більшість господарств почали обзаводитися підсобними виробництвами - птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У кол-госпах було організовано тваринницькі ферми.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних пе-ретворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селя-нина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.

Соціально-економічні перетворення в роки перших п’ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше розвивався робітничий клас. Якщо в 1926 р. на кожні сто осіб припада-ло менше ніж два промислових робітника, то в 1939 р. - понад шість. Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим у робітничому класі України збільшилась кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніп-ровського економічного району.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % робітників становили жінки.

Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис, а службовців - майже до 2 млн.

За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держа-ви, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом грошових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службовців у м’ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п’ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягну-то певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший від-хід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.

Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.

У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократиза-ція суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення команд-но-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробництва; політичне відчуження громадян від управління державою; тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 pp., проголошувалася “побудова соціалізму”, що повинен був створити рівні права і можливості для всіх громадян.

У сучасній історичній літературі сталінські політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі хвилі: 1928-1931 pp.; 1932-1936 pp.; 1937-1938 pp.

У 1929-1930 pp. каральні органи сфальсифікували процес над не-існуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Головним звинуваченим вважався С. Єфремов - віце-президент Всеукраїнської ака-демії наук, заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуд-жених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники та ін.

Репресії цього періоду не обминули й релігійного життя: у січні 1930 р. було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який ра-зом з головою ДПУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, “партійну чистку”. 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня цього ж року трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заареш-товано О. Шумського й десятки комуністів, що поклало край споді-ванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором та П. Постишевим заходилося ретельно вичищати Україну від “терористичних формувань”. У середині грудня 1934 р. у Києві відбулась виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю. Коцюбин-ський - учасник подій 1917 p., якого було розстріляно в 1937 р. У грудні 1934 р. було розгромлено “Український центр білогвар-дійців-терористів”. У 1935 р. відбувся процес над міфічним “Всеук-раїнським боротьбистським центром”, “Націонал-терористичним центром”, “Блоком українських терористичних груп”, “Троцькістсь-ко-націоналістичним терористичним блоком”. У 1936 р. були сфабриковані справи “Українсько-троцькістського центру”, “Соціал-де-мократичної партії України”.

Наступна хвиля масових репресій офіційно розпочалася після Пле-нуму ЦК РКП(б) у лютому-березні 1937 р. і дістала назву “єжовщи-на” (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий великий терор 1937-1938 pp. був спрямований проти усіх соціальних верств країни, у тому числі проти партійної державно-господарської номен-клатури, військових командирів. Україна постраждала від цього те-рору найбільше. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови ук-раїнського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин).

Із 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з’їздом комуніс-тів республіки в червні 1937 p., у ворожій діяльності було звинува-чено 55. Із 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кан-дидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій С.Косіора.

Було засуджено також сотні комсомольських працівників Украї-ни, а ЦК ЛКСМУ розпустили.

Об’єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: у 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківсь-кого військових округів на чолі з командувачами І. Якіром та І. Ду-бовим. У результаті таких репресій тільки в сухопутних військах в Україні бракувало понад 10 тис. командирів і 850 політпрацівників.

Були репресовані сотні тисяч людей, переслідувались різні верст-ви — від інтелігенції до колгоспників. Не обминула ця лиха доля й духовенства. Місцями масових розстрілів стали Биківня, що під Киє-вом, Рутченківське поле на околиці Донецька і ряд інших місць.

Отже, світла мета, до якої прагнули мільйони людей України і за-галом СРСР, у ті роки була затьмарена соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю.

І все це супроводжувалося деклараціями про права і свободи громадян, проголошеними Конституцією СРСР від 5 грудня 1936 р. У ній зазначалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію “позбавленців”, тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до “експлуататорських верств”. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. У Конституції

1936 р. було закріплено, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дій-сності. Партійний апарат був основою тоталітарної держави, а в ру-ках генерального секретаря, тобто Й. Сталіна, зосередилася небаче-на в історії повнота політичної та економічної влади.

І все ж формально, за буквою Конституції, владою залишалися Ра-ди - найвищий орган влади одержав назву Верховна Рада замість з’їзду Рад СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свободи друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принци-пи відкритості суспільних процесів, підтверджувалося право обвинувачуваного на захист. Зафіксовані в Конституції демократичні норми аж ніяк не узгоджувалися з практикою терору.

Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної. Проект нової Конституції України було опубліковано 1 січня

1937 p., а 30 січня 1937 р. надзвичайний XIV з’їзд Рад України її за-твердив. Конституція 1937 р. встановлювала інший порядок означень: спочатку “радянська”, а потім “соціалістична”, тобто замість УСРР -УРСР. Почали діяти Верховна Рада і місцеві ради.

Перші вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутатів, серед них 153 робітників, 76 селян, 75 служ-бовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом - 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей.

Такими були основні події складних і суперечливих 20-30-х років в Україні. Вони наклали свій відбиток на життя українського народу, на становище у сфері культури.