10.3. Правові відносини подружжя

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони відрізнялися у шлюбі без чолові­чої влади і у шлюбі з чоловічою владою. В останньому випадку особисті й майнові відносини подружжя відрізнялися патріархальною строгістю. Дружина не мала правоздатності так само, як і раби. Влада чоловіка над нею була необмеженою, аж до продажу її в рабство за спробу втекти. Проте правову сваволю чоловіка певною мірою обмежу­вала рада, до складу якої входили і родичі дружини.

Подібним чином складалися й майнові відносини подружжя. Усе майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлю­бу (наприклад, одержувала спадщину), ставало власністю чоловіка. Тому дружина не могла й укладати правочини. Але обмеження її прав згодом, у разі смерті чоловіка, компенсувалося тим, що жінка могла бути спадкоємницею, і на неї з дітьми поширювалося соціальне становище чоловіка.

Інакше визначалися особисті й майнові відно­сини подружжя у шлюбі без чоловічої влади. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу у власній родині. Влада чоловіка на неї не поширювалася у питаннях способів і ме­тодів виховання дітей та вибору місця проживання. В основу майнових відносин такого подружжя був покладений принцип роздільності майна чо­ловіка і дружини. Остання мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм посагом та іншим майном. Вона могла доручити чоловікові управління своїм май­ном на підставі дії позовного захисту.

Такі відносини у подружжі призводили до нестійкості інституту шлюбу. Щоб не допускати такої ситуації, римськими імператорами була встановлена строга кримінальна відповідальність за порушення подружньої вірності, введені майнові обмеження для чоловіків у віці від 25 до 60 років і для жінок у віці від 20 до 50 років, якщо вони не мали дітей. Припинявся шлюб, укладений за всіма правовими вимогами, тільки на правових засадах, а саме: смерть чоловіка, заява про відмову від шлюбного союзу і втрата чоловіком його цивільної правоздатності. Розлучення в класичну епоху було вільним і допускалося як з обопільної згоди подружжя (divortium), так і за односторонньою заявою відмови від шлюбного життя (repudium).

Взаємостосунки батька і дітей були побудовані інакше, ніж відносини матері і дітей. Для цих відносин вид шлюбу не мав правового значення. Діти завжди знаходилися під владою батька, початково безмежною, яка з часом слабішала внаслідок розпаду патріархальної родини і набуття синами домовласника права на ведення самостійного господарства.

Під батьківську владу діти потрапляли таким чином: 1) через народження в законному шлюбі; 2) внаслідок усиновлення; 3) через узаконення. Узаконення – це встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою. Усиновлення – це встановлення батьківської влади над чу­жими дітьми, з якими чоловік кровними узами не був пов'язаний.

У галузі майнових відносин діти були допущені до здіснення права jus commercium. При цьому батько контролював комерційні операції дітей і не мав зобов’язань стосовно їх результатів. У Римі була традиція виділення підвладному сину і навіть рабу майна в самостійне управління. Таке майно називалося реculium. Батьківська влада над дітьми припинялася у разі його смерті або добровільного акту домовласника (manumissio), який прирівнювався до акту звільнення раба, або примусово-правовим заходом за порушення обов'язку батька відносно дітей, або внаслідок дії приватного права. Після звільнення з-під батьківської влади (emantipatio) батько зберігав право на користування половиною майна сина.