6.2. Підстави й умови дійсності зобов'язань

Джерела утворення зобов’язань між особами цивільного права пов'язуються не за всіма причинно-наслідковими зв’язками між їх діями відносно одна до одної. Усі ж види утворення зобов'язань зводяться до трьох підстав:

1) обов’язки виникають унаслідок договору, укладеного у різних юридично дієвих формах, тобто в результаті вольових дій двох сторін, спрямованих на утворення між цими сторонами передбаченого правом зв'язку-обов'язку;

2) зобов'язання виникають унаслідок розпорядження закону або іншої загальної за своїм значенням правової вимоги;

3) зобов'язання виникають унаслідок провини однієї особи відносно іншої, тобто – правопорушення.

Для того щоб зобов'язальний зв'язок між особами набув правового характеру, інакше кажучи, він захищався юридичними засобами, зобов'язання повинне було містити певні вимоги, а саме:

1) зобов'язання мало представляти правовідношення між двома певними (у фізичній і юридичній якості) особами, причому, в римському праві вони могли бути лише фізичними особами, тобто індивідами необхідної правової якості;

2) зобов'язання мало припускати підставу для його виникнення, тобто точний і конкретний причинний зв'язок для вимоги однієї особи стосовно дій іншої особи, визнаної правом;

3) зобов'язання, яке припускало виконання майнового характеру, за своєю природою було річчю безтілесною, нематеріальною, але воно спрямовувалося на задоволення потреби в цілком матеріальних речах – предметах або послугах.

6.3. Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання

Для того щоб зобов'язання вважалося виконаним, необ­хідно було дотримуватися таких вимог:

1) зобов'язання мало бути виконане в інтересах кредито­ра, про що він повинен був дбати самостійно, будучи дієздатною особою (виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось, а після його смерті виконання зобов'язання мали право узяти його спадкоємці);

2) зобов'язання виконував боржник, а для кредитора у більшості випадків не мала значення особа боржника (окрім тих зобов’язань, де особливе значення мала особа дебітора), тобто те, яка людина поверне борг за позикою, щоб було виконане зобов'язання;

3) місце виконання зобов'язання мало важливе практичне значення для визначення ціни, суми боргу, розміру збитків то­що, особливо коли розвинутий обіг приводив до укладення договорів, контрагенти яких перебували у різних місцях великої Римської держави;

4) виконання зобов'язання мало відбуватись у належний строк, встановлений сторонами у договорі, який забезпечував усталеність цивільного обігу.

Зобов'язання погашалися виконанням (або платежем). Спеціальною вимогою римського класичного права до виконання зобов'язань було дотримання форми, або процедури. Якщо зобов'язання виникало унаслідок манципації (особливої процедури відчуження речі – фактичної або символічної), то і виконання повинне було відбуватися в тих же формах (п'ять свідків, вагар, вимовляння урочистих слів і т.ін.). Якщо зобов'язання виникало унаслідок спеціальної процедури «під умовою самозастави» (пехиm), то і виконання повинне було супроводжуватися тією ж символічною процедурою.

Зобов'язання могли погашатися заліком як випадковою формою погашення. Залік зобов'язань здійснювався або за угодою сторін, або через позовні вимоги в суді за наявності зустрічних вимог кредитора і боржника.

Зміст зобов'язання і взаємні вимоги кредитора і боржника, які випливали з нього, визначали їх тимчасовість. Зобов'язання припинялися відповідно до таких підстав:

а) смерть осіб, що брали участь в зобов'язанні – як фізична, так і юридична;

б) добровільна угода двох сторін – кредитора і боржника – про відсутність між ними на подальший час взаємних прав і обов'язків;

в) пробачення з боку кредитора, який немов би відмовлявся від передбачуваних вимог;

г) давність не вимагання виконання, яка у будь-якому випадку не була більша загальної позовної давності.

Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язан­ня дезорганізувало цивільний обіг, тому його наслідки регламентувалися римським приватним правом. Невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання визнавалося порушення умов договору або однієї з наведе­них вище вимог. Відповідальність за зобов'язаннями в римському праві передбачалася двоякою: особистою в найдавнішу добу існування римського рабовласницького суспільства і матеріально-майновою у наступну епоху.

Майнова відповідальність могла охоплювати все майно боржника, що належало йому. Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є завдаток (arra), штраф, або ж неус­тойка (stipulatio poena), застава (pignus, hypoteca), порука (adpromissio, fidejussio). Єдиним не суто правовим способом забезпечення зобов'язань вважалася застава – специфічне речове право, що передавалося боржником кредитору відносно речей дебітора.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання у римському праві часів імперії настава­ла лише за наявності спеціальних умов – вини і наявності збитків. Римське приватне право визнавало дві форми вини: а) умисел (dolus); б) необережність різного характеру: груба, легка і щонайлегша (сulpa).

Законами XII таблиць (табл. III) встановили, що відповідальність боржника мала особистий характер: його карали фізично (били канчуками і садовили у боргову яму). Розвиток цивільного обігу впевнив римських приватних власників, що тяжке по­карання боржника не відшкодує заподіяних кредитору майнових збитків. Тому було вирішено, що особа, яка заподіяла кредиторові збиток, мала відповідати власним майном. Водночас римські законотворці визнавали, що цілком реальні дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: випадок (casus) і непереборна сила (vis major).