Леся Українка

Дьоміна Євгенія

3 курс, 1 група

українська мова, література, іноземна мова

Тема 7. ЛЕСЯ УКРАЇНКА

1. “Одержима”, “Вавілонський полон”, “На руїнах”: жанр, проблематика, персонажі, художня своєрідність. Переосмислення біблійних і міфологічних сюжетів у творах.

2. Проблема митця і суспільства у творах Лесі Українки:

• “У пущі”: жанр, проблематика,персонажі, художня своєрідність. Образ Річарда;

• “Оргія”:жанр, проблематика,персонажі, художня своєрідність. Образ Антея.

1. Переосмислення біблійних та міфологічних сюжетів у творах “Одержима”, “Вавилонський полон”, “На руїнах”

Леся Українка була надзвичайно талановитою жінкою і як письменниця проявила себе у різних жанрах літератури: була неймовірною поетесою, справедливим критиком, уважним прозаїком, оригінальним драматургом, поліглотом-перекладачем і гідним публіцистом. В історії української літератури вона викарбувалась не тільки як чільна постать свого часу, а й як символ новаторства в змісті і формі, ідеях і засобах їх тонкого художнього втілення. Вона створює не знанi досi в нацiональнiй драмi образи, започатковує новi жанровi форми з незвичайним фабульним наповненням.

За порiвняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творiв, якi стали новим явищем в українському театрі та літературі. Улюбленим її жанром була драматична поема. Сюжети її драматичних творів охоплю­ють історію людства за три-чотири тисячоліття. Єгипет фараонів, Вавилон, Іудея, Еллада, Римська імперія часів раннього християнства, середньовічна Іспанія, перші поселення колоністів у Північній Америці, нарешті укра­їнська та всесвітня міфологія — весь цей колосальний матеріал систематизується, художньо осмислюється. Одними із постійних джерел, до яких зверталась Леся Українка у своїй творчості, були: міфологія, література й філософія Давньої Греції. Як відомо, антична міфологія – це потужне джерело літературної творчості всіх часів та народів.

Змістом драматичних творів письменниці стає бороть­ба ідей, розкол світоглядів, розвінчання войовничого ін­дивідуалізму, ренегатства, християнського всепрощення.

Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та, кажуть, поетеса ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п'ятдесяти творів, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв'язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами.

Звернення Лесі Українки до Біблії пояснюється насамперед тим, що Святе письмо – це невичерпне джерело "вічних" тем, ідей, образів, знайомих широкому загалу у всьому світі (а письменниця, безумовно, свою власну творчість бачила в контексті світового літературного процесу). Використовуючи біблійних персонажів як дійових осіб історичних драм, поем, поезій або переспівів апокрифів, письменниця більш достовірно і точно відтворює зображувані події, виразніше окреслює національний колорит країни, з якими співвідносяться ті чи інші власні імена

Зiткнення непримиренних поглядiв, художньо-фiлософський синтез iдеологiчних i морально-етичних проблем, наявнiсть сильної особистостi – такi риси присутні у драматичних поемах «Одержима» (1901), «Вавiлонський полон» (1903), «На руїнах» (1904).

У 1901 р. Леся Українка створила першу завершену п'єсу в віршовій формі – драматичний етюд “Одержима” (перша назва “Месія і одержима”). “...Признаюсь Вам, – писала вона про цей твір у листі до І.Франка, – що я її в таку ніч писала, після якої, певно, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не пе­ретравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “Я з того створила драму...””. У ніч 18 січня 1901 р., коли стан здоров'я С.Мержинського був важкий, її саму, що вже знесилилась, відвертаючи від нього смерть, певно, і врятував геній натх­нення. Протягом тієї страшної ночі вона створила “Одер­жиму”.

В основу твору лягла біблійна історія останніх днів земного життя Ісуса Христа, розкрита не в дусі церковних догматів - на тлі біблійного сюжету порушені і поетично-філософські проблеми: ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, страху владик перед вільним словом і думкою.Леся Українка переосмислює традиційний мотив, надає йому нового змісту, вбачаючи в євангельсько-канонічному трактуванні стосунків між Сином і Матір’ю відображення величезної трагедії людства. Авторка не розділяє персонажів твору на головних та другорядних, бо усі вони мають якусь мету. По-новому осмислює образ Христа. Вона пише про нього як про чоловіка, в якого можна закохатися і віддати життя, але не за вчення, а за саму людину. Героїня поеми Міріам любить Месію, який жертвує собою для людей. Її любов до Ісуса дуже далека від традиційного християнства, тому вона помирає побита камінням натовпу фанатиків. Вона теж саможертовна і в цьому вона схожа з Месією: обоє бачать щастя в тому, щоб безкорисно ощасливлювати інших. Але Месія вважає, що любити треба всіх, навіть ворогів; Міріам же не визнає такої любові – вона любитиме тільки того, хто гідний її любові, і за свою любов, за щастя коханого буде боротися зі своїми і з його ворогами, спопеляючи їх своєю ненавистю. Вона дорікає всім тим, хто дозволив розіп'яти Ісуса, не врятував його, в безсиллі кидає вона в натовп прокльони, знаючи, що за це її заб'ють камінням, і гине з іменем коханого на устах: “Мессіє! коли ти пролив за мене.../хоч краплю крові дарма... я тепер/за тебе віддаю... життя... і кров.../і душу... все даремне!.. Не за щастя.../не за небесне царство... ні... з любові!”

Активне втручання в життя, необхідність відкритої боротьби проти зла – життєва позиція Міріам; спокій, змирення зі злом – позиція Месії. Позиція Міріам – ви­ховувати з рабів людей, позиція Месії – виховувати людей рабами. Ісус та Міріам стають жертвами заради порятунку світу або рятунку заради кохання, відданості своєму ватажку.

В цьому творі Леся Українка надала великого значення осмисленню етичних категорій добра, відданості, усвідомлення недосконалості світу та несправедливості. Отже, у творі можна спостерігати конфлікт двох поглядів на гуманізм: гуманізм як боротьбу за щастя вільних людей і релігійний гуманізм, який виправдовує рабство.

Також в “Одержимій” вперше чітко і виразно вимальовується головний морально-етичний і філософський опонент Лесі Українки – натовп. Людська спільнота не йменується народом. Тому особливої уваги письменниця надає жіночому образу як такому, що відокремлюється з сірої купки людей, бо її світогляд, погляди на життя та світ різко відрізняються від тих, що представляють натовп. Вся трагічність образу полягає в тому, що могутня духом героїня потрапляє в безвихідне становище, бо її ніхто не розуміє, вона самотня у цьому світі: “Умер він, зраджений землею й небом / як завжди, одинокий. А тепер / я тут сиджу, як завжди, одинока / даремні сльози ллю і проклинаю / все те, що він любив, і з кожним словом / все більш надію трачу на рятунок”.

Конфлікт драми зумовлений зіткненням двох непримиренних світоглядів, боротьбою активного і пасивного ставлення до життя. Конфлікт твору розгортається в три етапи, три стадії, що містять в собі глибокий філософський підтекст, засвідчуючи властиву авторському світорозумінню еволюцію смисложиттєвих пошуків людини. Страждання, зрада, смерть – такий шлях еволюції людського.

Протягом січня 1903 р., в Сан-Ремо Леся Українка пише драма­тичний етюд “Вавілонський полон”, що вийшов друком у 1908 р. в альманасі “Нова рада”.

Цей твір критики вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів. Тут виникає образ іншої країни як знак потоптаної, більш древньої, ніж культура завойовників, культури. Сюжет твору по­будований на біблійному переказі “про поневолення Іудеї вавілонським царем, коли Єрусалим було зруйновано, храми спалено, а більшу частину народу відведено в вавілонський полон. Тут Леся виводить образ молодого єрусалимського співця Єлеазара, який з часом стає голосом свого народу, виразником його душі і виражає впевненість, що душа його рідного народу жива. Єлеазар змушений заради шматка хліба співати пісні свого народу чужою мовою на площах Вавилона, міста переможців. Натовп співвітчизників звинувачує його у зрадництві, але граючи на арфі, Єлеазар співає такі слова, в яких бринить віра у відновлення своєї батьківщини:

“О, рано ще радіти, Вавілоне!// Меж вербами бринять ще наші арфи,/ Ще ллються сльози в ріки вавілонські...// Живий господь, жива душа моя!// Живий Ізраїль, хоч і в Вавилоні!”

Остання картина етюда: ніч, тиша в таборі бранців, гомін нічних оргій у Вавилоні, і над усім цим – тиха три­вожна ніч з тремтливими зорями, сповнена передчуттям великих потрясінь, вселяє віру в нетривке становище гно­бителів.

Псалом 136 “На ріках вавілонських” у Лесі Українки здобуває новий контекст. Єлеазар співає переможцям про загальнолюдську культуру і найдавнішу духовність, мудрість, яких немає і не буде в скарбницях Вавілону. Письменниця тут вийшла за межі міфологізованої національної історії і традиційних національних форм культури, проголошуючи вселенскість, зрозумілу як переможеним, так і переможцям.

Звертаючись до міфології найдавніших народів, Леся Українка прагнула не лише знайти аналогії із сучасною національною історією, але й включити свою культуру в загальний потік культурної взаємодії, що не переривається, а є єдиною ходою історії.

Ідея соціального і національного визволення виражена в драматичному етюді “На руїнах”, написаному восени 1904 р. в Зеленому Гаї, а вперше надруковано в літературному збірнику “З неволі” в 1908 р. Продовжуючи розвивати тему націоналного пробудження і визволення народу, Леся Українка включає в неї тему ролі митця, духовного вождя – пророка у цьому процесі. Дія цього твору відбувається після падіння Іудеї під стінами зруйнованого Єрусалима. Як і у “Ваві­лонському полоні”, туга і зневіра охопили іудеїв, пророки і левіти ведуть міжусобні чвари. І лише пророчиця Тірца, уособлення непокірності і волелюбства, сіє в серця людей надію: треба думати не про руїни, не про могили, а про майбутнє, треба обробляти землю, будувати житла, перековувати мечі на орала. Сила народу – в праці для задо­волення власних потреб, власного розвитку, адже тільки той народ гідний волі, який у найтяжчих ви­пробуваннях не зігнувся, не втратив віри в себе, не опустив рук і не перетворився в покірного раба, що живе з ласки завойовника.

До того ж Тірца, активно діюча людина, яка здатна, на противагу Елеазарові, своїм словом подарувати людям енергію для опору ворогам. Національні святощі народу вона радніша втопити в воді Йордану, ніж бачити, як ці святощі затуманюють очі народові, привертають його до минулого, замість того, щоб відбудувати Єрусалим і відродити нове життя.

Час братися до іншої сівби

і ждати інших жнив…

Устань, Ізраїлю! Зори плугами

це бойовисько, не давай ні кроку

землі обітованої. Посій

понад границями пшеницю добру,

відгородись житами від пустині.

Склади каміння все у підмурівки,

щоб не казали люди:

тут руїна; щоб мовили:

колись тут стане дім!

- закликає пророчиця. Та юрба і сліпі проводирі її, обурені зневагою пророчиці до національних реліквій, виганяють її в пустиню. І пророчиця Тірца залишає рідний свій народ, кинувши йому прощальний поклик:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях лежить до нього!

Отже, в цьому етюді – двобій діяння, активності, по­риву в майбутнє, виразником якого виступає Тірца, бо­ротьби з філософією рабства, байдужості, ліні. Ще одну важливу проблему порушує письменниця у драматичній поемі “На руїнах” – ставлення до старовини, старовинних “національних святощів”.

2. Проблема митця і суспільства у творах Лесі Українки.

У 1901 р. Леся українка виступила на одному з засідань Літературно-артистичного товариства у Києві з рефератом “Нова суспільна драма”. В ньому вона звертає увагу на те, що драматургія тісно пов”язана із суспільно-політичними змаганнями епохи, а тому письменниця обстоює думку, що викривальна драма другої половини ХІХ ст. вже відіграла свою роль і мусить поступитися перед драмою ширших громадських мотивів і глибших узагальнень.

Важливою рисою соціальної драми Леся Українка вважає драму боротьби різних суспільних груп між собою. Ця риса наявна і в її драматичних творах, що цілком логічно. Тільки на тлі протистояння різних соціальних груп авторка розкриває іншу проблему, ближчу її серцю - роль митця у суспільстві. Найяскравіше це можна спостерігати на прикладі творів “У пущі” і “Оргія”. Їх обох жанрово визначають драматичними поемами, тому що в них міра епічності зростає, та все ж домінують драматичне, а також ліричне чала. Саме в цих поемах чи не найпослідовніше утверджується ідея служіння красі як найголовнішого і священного обов’язку художника, ідея мистецтва для мистецтва, для вічності, а не для потреб хліба насущного. Головним питанням цих драматичних творів можна визначити таке: “Як же жити й творити далі й чи можлива така творчість, коли ті, для кого твориш, тебе не розуміють зовсім?”.

У драматичній поемі “У пущі” написаний на початку ХХ століття, увібрав у себе нові тенденції розвитку літератури у змалюванні життєвих колізій.

Дія відбувається у Північній Америці, де проживає головний герой - талановитий митець Річард Айрон - сповнений мрій і надій. Проти персонажа виступають у творі релігійні, особистісні, громадсько-прагматичні чинники. Персонаж опиняється в атмосфері духовної пущі, що ускладнюється ще й відірваністю від батьківщини.

Головний герой не поділяє релігійного фанатизму громади, ставиться взагалі критично до моральних чеснот пастора Ґодвінсона, що дуже хитро обдурює простодушну громаду. Замість визнати постанову громади – йти будувати «батькові Ґодвінсонові замість хатини кам’яницю», він вважає за краще піти та поставити комина в хатині бідної жінки, де помирають малі діти. Це призводить його до конфлікту з громадою.

До цього долучається й повне нерозуміння мистецтва не тільки в громади, що засліплена релігійним дурманом і вбачає в скульптурі щось грішне та диявольське, але й у найближчих йому людей. Річард губить навіть свого колишнього друга-митця Джонатана, який змінив погляди на життя і мистецтво під впливом релігійної громади. І тільки небіж Деві, що не тільки розуміє його, а й сам виявляє неабиякий талант скульптора вселяє віру в те, що ще не все втрачено.

Єдина втіха для Річарда – власна творчість, а для громади, що не розуміє справжньої краси, він робить посуд і тим її задовольняє. Але це не було потребою часу, потребою боротьби за світлу мрію, а раз так, то воно й не вимагало застосування таланту митця. Коли ж конфлікт у Річарда з громадою дійшов того, що йому запропоновано зректися свого хисту, фанатична юрба, під’юджена від пастора, розгромила його майстерню, а його самого вигнала на чужину, бо він не захотів здраджувати скульптуру.

На чужині, у вигнанні, Річард так само натрапив на загальне нерозуміння та грубо-утилітарний підхід до мистецтва: його учень просить фігурку малій сестрі на ляльку, швачка просить статую, щоб на ній сукні приміряти, а спритні хазяйчики запрошують його, як «майстра» горшки ліпити…

Та це ще півбіди. Аж ось приїздить із Італії його знайомий Антоніо, дивиться на його статую й визнає її за «хорошу», але вважає, що творцеві «сили творчої бракує», «що видно вагання в цьому творові». Коли ж Річард показав йому одну з фігурок, зроблених ще до вигнання, Антоніо щиро захопився. Тоді Річард переконався, що йому й справді бракує творчої сили, що він іде не вгору, а вниз.

А сталося це внаслідок того, що ніхто йому не міг ні дати поради, ні показати хиби, «люди йдуть, минають мовчки, мов глухонімі». Він навіть визнає, що тоді було краще, «як руки фанатичні його утвори у порох розбивали», бо «се ж таки було якимсь признанням, що хист його справді може мати силу». Проти нього тоді боролись і він боровся, а тепер «я був би й ворогові радий, але його немає…».

Він не боявся осуду, критики, й чим більше на нього нападали, тим дужче він радів. Тоді була боротьба, а де боротьба, там і життя, як ми знаємо, а тепер глухоніма мовчанка оточення і внаслідок – розпач митця й занепад його таланту. Відхід митця від суспільної боротьби призводить до загибелі його як художника-реаліста. Річард зрозумів, що тільки в боротьбі з реакційним оточенням, з суспільними вадами може розвиватися справжній митець.

Поглиблюючи у зазначеному творі зображення сутності митця й мистецтва, Леся Українка наголошує на зв’язку індивідуального і загального у творчій особистості. Митець повинен не тільки пам’ятати про мрію, але й творити її. Водночас відірваність від реального життя подається як чинник, що призводить митця до занепаду. Але герой Лесі Українки, навіть втративши можливість і здатність творити, може залишатися натхненником для інших людей і митців, уособленням протистоянь “вічної краси і минущої дійсності”

Такий сенс цієї драматичної поеми, що закінчується сумним настроєм у Річарда: «Тепер я чую, сила в мене гине… Коли ж мене покличе янгол смерти? Я чую, вже його недовго ждати…».

Однак, треба визнати, що Річард, незважаючи на таке трагічно-самотнє своє становище, на такі жорстокі удари долі, не здав своєї основної позиції, не зрадив віри в мистецтво, відкинув геть пропозицію Джонатана повернутись назад з тим, щоб скоритися громаді, тобто зректися свого хисту. Хоч особисте його життя й розбите, але він покладає надію на Деві, заповідає йому «бути артистом і не коритись».

Прототипом образу Річарда послугувала трагічна історія рідного дядька Лесиного – Драгоманова, – запеклого борця за правду та за свої переконання, що пішов так само у вигнання через конфлікт з тогочасною опортуністичною громадою боягузів та прислужників чорної реакції монархізму. Тому можна думати, що образ Річардів, як постать сильного борця за свої переконання, скоріш за все навіяний образом Драгоманова й у цей образ авторка вклала свої власні переживання.

Незадовго до своєї смерті Леся Українка написала драму “Оргія” (1912-13 р.), в якій бере за основу ставлення митців до своєї справи. Існує думка, що Леся Українка написала цей твір під впливом суперечки з В.Винниченком, але він був останнім з присвячених долі митця у суспільстві. Тут питання розв’язано ясно, твердо й непохитно, без будь-якого вагання чи сумніву.

Мова йде про мистецтво поневоленої за часів римського панування Греції, коли народ змушений слугувати завойовникам і тяжкою працею, і духовними набутками. Створюючи драму на грунті такої ситуації, відтворюючи оточення і колорит далекої епохи, Леся Українка мала на меті показати українську інтелігенцію, зокрема митців, в умовах царської Росії, протиставити справжніх синів свого народу тим, хто, нехтуючи національною культурою, пристосувався до вимог і законів, продиктованих російським самодержавством.

У „Оргії” напружений тон посилюється нагнітанням подій, швидкою зміною сцен і закінчується трагічною розв’язкою.

Головний герой, Антей, виступає проти бажання деяких митців здобувати собі славу і гроші, слугуючи Риму. він вважає, що муза поневоленої країни не може, не повинна служити країні переможців, тому що це веде ще до дальшого поневолення й приниження уярмленої нації. Але його колеги – Хілон і Федон – протистоять йому. Вони, на доказ своєї правоти, кажуть, що витвір мистецтва живе тільки тоді, коли хтось може побачити і поцінувати його.

Незважаючи на те, що в “Оргії” та “У пущі” розкривається тема митця у суспільстві, головні герої у них різні за характером та оточуючим середовищем. Наприклад, Антей не відчужений від суспільства, а його прагнення працювати лише для рідної поневоленої Греції не можна розцінити як дію на доказ тези “мистецтво для мистецтва”. Проте він кінчає життя самогубством. Натомість Річарда не сприймала як митця навіть рідна мати, а громада змусила його виїхати з міста, але він намагався боротися, вижимати з себе залишки творчої сили до останнього подиху. Якщо в образі Річарда ми бачили певні хвилини розпачу в митця та його вагання, то в останній п’єсі на цю тему, в «Оргії» Л. Українка дала цілковиту антитезу тим хитким настроям духа в образі абсолютно непохитного й до кінця стійкого співця – Антея.

У характері митця Антея поєднуються особистісні ознаки, головними з яких є талант, гідність, мужність, усвідомлення сутності і завдань мистецтва з авторськими поглядами на роль митця й мистецтва в житті людей. Найважливішим завданням митця є постійний заклик до боротьби, звернення до кращих рис свого народу і водночас збереження й творення вічних цінностей.

Ситуація, в якій розгортається трагедія Антея, обрисована з великою відвертістю, незвичною для інших романтичних творів Лесі Українки. Можна впевнено говорити, що Греція в поемі – це пригноблена Україна, а Рим – пануюча Росія.

Освоюючи класичні сюжети, мотиви й образи, українська поетеса розширювала обрії рідної літератури, збагачувала її мистецькими надбаннями інших народів, вводила українську літературу в контекст світової. В її інтерпретації класичні мотиви й вічні образи одержували нове філософське осмислення й поетичне звучання, що відповідно збагачувало скарбницю світової культури.

Список літератури

1. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. – К., 1963. – 408 с.

2. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. – 1991. – № 3. – С. 28-35.

3. Біблійні сюжети й антична міфологія в творчому доробку Лесі Українки: Луцьк, 2015.

4. Залеська-Онишкевич Лариса М. Л. Драматична поема “У пущі”: тло доби твору і творення // Слово і час. – 1996. – № 2. – С. 12-15.

5. Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 5, с. 139 – 147.

6. Масенко Л. Статті з книги “У Вавилонському полоні” // Дивослово. – 2003. - № 2. – С.17-21.

7. Передрій С. Проблема ролі митця й мистецтва в суспільстві в драматичних творах Лесі Українки та її рецепція українською критикою. - К., 2003. - 5 с.

8. Свербілова Т., Малютіна Н., Скорина Л. Від модерну до авангарду: жанрово-стильова парадигма української драматургії першої третини ХХ ст., К., 2008.

9. Ставицький О. Леся Українка. (Етапи творчого шляху). – К., 1970. – 224с.

10. Шпильова О. Драматичні поеми Лесі Українки “Вавілонський полон” і “На руїнах” // Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, спогади. – К., 1960. – 359 с.