Відображення інтересів більшості та меншості

Парадокс голосування, розглянутий вище, показує, що при голосуванні якась група суспільства завжди залишиться у меншості та не отримає бажаних або нейтральних для неї результатів, якщо вона не зможе вдатися до витонченого голосування. Якби кожне важливе для суспільства питання вирішувалося шляхом референдуму, то кінцевий вибір міг би бути як неефективним за Парето у плані розміщення ресурсів, так і несправедливим у плані розподілу. Щоб досягти ефективності за Парето, більшість повинна була б відшкодувати меншості зазнані нею витрати у повному обсязі, що майже ніколи не відбувається. Для того ж, щоб досягти справедливості, кожна особа чи група, що належить до більшості, з різних причин (відчуття справедливості, побоювання створення прецеденту, який може в майбутньому статися і з учасниками більшості, тощо) повинна була б голосувати з урахуванням інтересів меншості (що часом може означати голосування проти власних інтересів). Зрозуміло, що така поведінка також майже не зустрічається у реальності.

Проблема полягає ще і в тому, що, оскільки кожний з голосуючих має лише один голос, правила голосування не дають індивідам чи групам, що належать до меншості, можливості показати більшості всю вагомість неприйнятного для них рішення, навіть якби це рішення стосувалося питання життєвого існування меншості. З іншого боку, існує ймовірність, що меншість не завжди буде правдиво виявляти свої почуття і буде зацікавлена у перебільшенні вагомості своєї позиції для того, щоб небажане для неї рішення не пройшло. Як би там не було, але правила голосування можуть призвести до тиранії більшості, що робить здійснення демократії за допомогою референдумів небажаним.

Оскільки більшість важливих для сучасного суспільства питань розглядається не шляхом референдуму, а у парламенті, проблема тиранії більшості могла би бути вирішена, якби при голосуванні кожного питання більшість складалася з кількох різних меншостей та якби існувала можливість відкликання депутатів. У такому випадку при прийнятті рішення депутати намагалися б враховувати інтереси меншостей, адже потерпілі меншості могли б створити більшість на користь відкликання депутата. На парламентських виборах кандидат у депутати також намагався би включити інтереси меншостей у свою передвиборчу програму. Таким чином, його програма становила б пакет пропозицій, що відображав би інтереси різних меншостей. При голосуванні меншості голосували б за такого кандидата через те, що він врахував їхню позицію, хоча інші позиції могли б їм не подобатись, і кандидат здобув би

більшість голосів. Багато політиків так і роблять, але висновком з цього прикладу є те, що за таких умов навіть велика перемога на виборах не свідчить, що політика, яка здобула більшість голосів, є "наказом виборців", оскільки в реальності виборці можуть і не підтримувати більшості положень цієї політики.

Парадокс голосування і неадекватне відображення інтересів більшості та меншості свідчать про те, що демократія не спроможна забезпечити ефективний колективний вибір. Втім, вона залишається найоптимальнішим способом організації державного управління, оскільки дає змогу індивідам та групам брати активну участь у виробленні політики і таким чином мінімізувати шкоду для їх інтересів. Демократія також має ефективний контроль над зловживаннями влади та дає виборцям можливість змінити непопулярну політику та усунути від влади некомпетентних чи зловмисних політиків. Хоча демократія не завжди здатна виробити ефективні розв'язання болючих проблем, вона залишається цінною й тим, що дозволяє виправити найприкріші помилки.