1.2. Джерельна база

Дослідження кожної історичної тематики вимагає чіткого визначення його джерельної бази, оскільки історичні джерела містять інформацію про минуле, а завданням ученого є її здобуття, аналіз та інтерпретація відповідно до певної мети та завдань.

Поняття “історичне джерело” використовується ще з XVIII ст. Проте до цього часу вчені не дійшли єдиної думки щодо його змісту, тому в літературі існує чимало його дефініцій. Можна говорити про “вузьке” та “широке” розуміння даного терміна. Прихильники першого трактують історичне джерело як продукт людської діяльності та її відбиття. Інші вважають, що історичне джерело – це все те, звідки черпаються відомості про минуле. Наприкінці ХХ ст. набуло поширення розуміння поняття історичних джерел крізь призму теорії інформації як носіїв історичної інформації, що виникли як продукти розвитку природи й суспільних відносин і відбивають той чи інший бік людської діяльності, на підставі яких історик реконструює суспільно-політичну реальність.

Важливе місце в теоретичному та практичному розумінні посідає класифікація історичних джерел, тобто поділ усієї їх багатоманітної сукупності на групи за певною ознакою. Вона дає можливість виробити й успішно застосувати спільні для джерел кожної групи методи й прийоми дослідження.

Єдиної класифікації в сучасному джерелознавстві – науці про історичні джерела та методи їх дослідження – не існує. Найбільшого поширення набула класифікація Л.Н. Пушкарьова. Він запропонував, перш за все, виділити типи, під якими слід розуміти такі найбільші категорії джерел, що відрізняються між собою за принципом зберігання та кодування інформації. На його думку, слід виокремити такі типи: писемні, речові, усні (фольклорні), етнографічні, лінгвістичні, кінодокументи, фотодокументи.

Історик, насамперед, має справу з писемними джерелами. Серед них виділяють дві великі групи – роди – документальні та наративні (описові). Критерієм цього поділу, як вважає М.П. Ковальський, є ступінь опосередкування вміщеної в них інформації.

Роди писемних джерел діляться на види. За визначенням Л.Н.Пушкарьова, видом називається такий історично сформований комплекс писемних джерел, для якого характерні схожі ознаки структури, внутрішньої форми². Для кожного історичного періоду і навіть для кожної країни характерна особлива сукупність видів історичних джерел. Докладніше про види джерел з історії митної справи України певного періоду зазначатиметься у відповідних розділах конспекту.  Серед документальних джерел розрізняють нормативно-правові та приватноправові акти, акти справочинства (діловодства), статистичні джерела, а серед наративних – літописи, хроніки, хронографи, щоденники, мемуари, епістолярні джерела (приватне листування). Специфічним видом є періодика, оскільки вона, як правило, містить документальні, й описові історичні джерела, а також фотодокументи, інколи – інші графічні джерела (діаграми, графіки, схеми тощо).

Таким чином, джерельна база дисципліни – різноманітні архівні та опубліковані джерела. У загальному масиві документальних джерел слід розрізняти регламентовану й реальну джерельну базу. Під регламентованою слід розуміти документи, поява яких визначалась настановами вищих органів державної влади. У той же час до реальної джерельної бази можемо зарахувати документи, що з’явилися згідно з додатковими вимогами вищих органів влади; документація, поява якої стала наслідком економічних потреб населення українських земель у різні історичні часи³.

Для вивчення процесів в Україні, пов’язаних з історією митної справи, залучаються переважно письмові джерела – опубліковані та неопубліковані. Опубліковані джерела за принципом їх походження та цільового призначення доцільно розділити на такі групи: а) актові; б) статистичні; в) наративні.

У свою чергу актові документи становлять великокнязівські та королівські грамоти, гетьманські універсали, імператорські маніфести (у тому числі про набуття чинності міждержавних торговельних угод та їх припинення), укази та розпорядження вищих органів влади (Генеральної Військової Канцелярії, іменні, Комітету міністрів, Генерального секретаріату УНР, Ради Народних Комісарів та Ради Міністрів СРСР, Міністерства фінансів, департаменту митних зборів).

Досить цінним комплексом актових джерел з історії митних відносин середньовічної України є Литовська метрика, зокрема книги записів та книги оренд⁴. 28-ма книга записів Литовської метрики (1522 – 1552 рр.) містить щонайменше 14 документів стосовно митних відносин на українських землях. Переважно це акти про надання права на безмитну торгівлю, на сплату пільгового мита, а також скарги на незаконне стягнення мита. Деякі документи дають можливість прослідкувати діяльність окремих купців упродовж певного періоду (наприклад, документами № 2, 3, 64, 74 надавалось право на безмитну торгівлю або митні пільги підданому турецького султана Андрію Греку)⁵. Документи, що регулювали митні відносини, містяться зокрема в таких книгах Литовської метрики, як 191 (№ 15, 17, обидва – 1570 р.), 192 (№ 13, 24, обидва 1570 р.; № 33, 1571 р.; № 72, 1574 р.), 193 (№ 20, 24, 29, всі – 1576 р.)⁶. Важливість цього комплексу джерел підтверджується й тим, що з 255 документів, включених до збірника “Торгівля на Україні XIV – середині XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина”, 41 взято з книг Литовської метрики.

Відомий фахівець-джерелознавець М.П. Ковальський зазначає, що безцінне значення мали б документи митниць, які діяли на сході українських земель. “Як свідчать офіційні документи, в першій половині XVII ст. відповідно до сеймової конституції 1643 р. було засновано митниці (“комори”) у прикордонних містах України: Ніжині, Ромнах, Гадячі, Конотопі, Кременчуці, Батурині, Лоєві, Любечі, Острі, Чорнобилі, Чернігові, а також у Києво-Печерському монастирі. Однак книги цих митниць не дійшли до нашого часу, що призвело до втрати дуже важливого каналу інформації для дослідників”. Проте, як зазначає О.Ф. Сидоренко, в матеріалах Посольського та Розрядного приказів Російського державного архіву давніх актів Російської Федерації в Москві є митні книги, втрачені для інших територій України. Частково вони опубліковані у виданні “Воссоединение Украины с Россией”⁷.

Робота з дослідження історії митних процесів вимагає аналізу документів, опублікованих у таких виданнях: “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (зокрема т. І та ІІ), “Русская историческая библиотека” (зокрема т. ХХ та ХХХ), “Акты Московского государства” (т. 1 та 2), “Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов” (т. ІІ), “Собрание государственных грамот” (т. IV), “Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским”, “Акты, относящиеся к истории Западной России” (т. І), “Грамоты великих князей литовских и удельных с 1390 по 1569 год”, “Сборник Муханова”, “Сборник Русского исторического общества” (т. 35), “Памятники, изданные Киевскою Комиссиею для разбора древних актов” (т. І), “Volumina legum” (т. 1 – 4), “Zbór praw litewskich od roku 1389 do roku 1529”, “Zródla dziejowe” (т. VI), “Akta grodzkie i ziemskie” (т. ІХ), “Zabytki dziejowe”, “Archiwum ksiazat Sanguszków w Slawucie” (т. III, IV), “Zródla do dziejow polskich (т. II), “Archiwum Jana Zamojskiego” (т. III)⁸.

Особливо важливим є вже згадуваний збірник “Торгівля на Україні XIV – середині XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина” (К.,1990). Із 255 вміщених тут джерел більше половини мають інформацію про митні відносини.

Значна кількість джерел до історії митних відносин середини XIV – XVII ст. зберігається в архівосховищах як України, так і зарубіжних країн. Із вітчизняних – переважно у Центральному історичному архіві України у м. Києві, а також у Центральному історичному архіві України у м. Львові, менше – в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України. Не виключена можливість, що грамоти молдовських господарів із Державного архіву Чернівецької області містять інформацію з досліджуваної теми. Значний комплекс джерел зберігається в Центральному державному архіві давніх актів Російської Федерації у Москві та Головному архіві давніх актів (AGAD) у Варшаві. Також відповідні матеріали зберігаються в Центральних історичних архівах Литви, Білорусі, Державному (Національному) архіві Швеції. Можуть бути виявлені у фондах Центрального державного архіву республіки Молдова, Відділі рукописів Державної бібліотеки Російської Федерації, Австрійському державному архіві, Національному архіві Франції⁹.

Особливе місце серед документальних публікацій належить “Своду законов Российской империи”. Це шістнадцятитомне видання, в якому вміщено майже всі найважливіші нормативні акти російського уряду: торговельні угоди та договори, закони про митні тарифи, законодавство щодо реформування тарифної системи залізниць, нормативні документи, що регламентували діяльність Департаменту митних зборів, а також закони “Про промисловий податок”, “Про біржу” та ін. Історико-правовий аналіз цієї підгрупи джерел дає можливість визначити головні напрямки взаємодії міністерства фінансів, департаменту митних зборів Росії та промисловців-експортерів, у тому числі й українських.

Підгрупу процесуальних актів складають митні грамоти, митні статути 1811, 1857, 1892, 1904, 1910, 1924 років, митні кодекси 1928, 1964, 1982, 1991 рр. Також двотомна збірка документів “Таможенное дело России”¹⁰ та хрестоматія документів “История таможенного дела и таможенной политики России”¹¹. Вони сприяють визначенню місця й ролі України в митній системі Російської імперії впродовж другої половини XVIII – XIX ст.

Окрему частину опублікованих джерел становлять документи офіційної митної та торговельної статистики. Статистика зовнішньої торгівлі належить до джерел, які широко використовуються в історичних дослідженнях різної проблематики, у тому числі й впливу митної політики на економічний розвиток країни. Без цього неможливо здійснити аналіз безпосередньо зовнішньої торгівлі: її структури, динаміки, основних напрямків, місця у господарчому житті країни. Крім того, статистика зовнішньої торгівлі використовується і як показник загальної характеристики економічного розвитку країни. При цьому слід ураховувати історичний період входження українських земель до інших держав. У свою чергу, цей факт впливає і на джерельну базу. Це реєстрові книги Генеральної Військової Канцелярії XVII – першої половини XVIII ст. Офіційна статистика зовнішньої торгівлі Російської імперії. Перші щорічні статистичні звіти мали назву “Государственная торговля в разных ее видах” і видавались з 1802 по 1915 рр. У подальшому ця назва неодноразово змінювалась: з 1812 р. – “Государственная внешняя торговля в разных ее видах”, у 1863 – 1869 рр. – “Виды государственной внешней торговли” и “Виды внешней торговли России”, а з 1870 р. – “Обзор внешней торговли России по европейским и азиатским границам”. У результаті аналізу матеріалів Державного архіву Дніпропетровської області, з'ясувалося, що саме митна статистика знайшла своє пряме відображення у щорічних “пам’ятних книгах” губерній Російської імперії. Ці видання, першоджерелом яких була митна статистика, містять великий обсяг інформації про економічний та соціальний розвиток, відбивають регіональний аспект зовнішньоекономічної діяльності. Також такі опубліковані статистичні джерела, як “Торговые бюллетни Киевской биржы”, що містили інформацію про цінові характеристики ринку експортного цукру. Важливим джерелом експортно-імпортної діяльності гірничодобувної промисловості є періодичні статистичні збірки “Каменоугольная промышленность Южной России в 1907 году”, “Железнорудная промышленность Юга России в 1911 году”, які видавались статистичним бюро Ради з’їзду гірничих промисловців, що знаходилась у Харкові.

Офіційними джерелами митної статистики були: щомісячні формуляри “Внешняя торговля России”, які видавались з 1884 року; інший вид публікацій – ретроспективні збірки про зовнішню торгівлю Росії, що набули поширення з 80-х років ХІХ ст. Як приклад слід назвати “Краткий очерк внешней торговли и таможенных доходов России за 1856 – 1893 гг.”, “Сведения об отпуске за границу российских товаров за 1869 – 1886 гг.” Аналогічні джерела видано в 1886 – 1899, а також у 1900 – 1912 рр. Особливе місце серед видань займає “Сборник сведений по истории и статистике внешней торговли России”, підготовленому В.І. Покровським у 1902 р., який охоплює найбільш важливі показники зовнішньої торгівлі протягом ХІХ ст. Аналіз архівних документів указує на те, що якісне ведення митної статистики суворо контролювалось департаментом митних зборів, а після набуття офіційного характеру вона була базою для прогнозів і звітів про економічний стан губерній. У митній статистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. було широко представлено регіональні особливості зовнішньоекономічної діяльності Росії, що дуже важливо для аналізу впливу митної політики на розвиток України.

Останню групу джерел складає мемуарна література, до якої належать спогади іноземних дипломатів; іноземців, що виконували службові завдання на території України в різні історичні періоди; державних діячів, пов’язаних професійно з митною справою та політикою. Попри всю фрагментарність висвітлення в них питань стосовно митної політики кінця ХІХ ст. вони мають непересічні відомості, які дають можливість заповнити прогалини в інформаційному просторі дисципліни.

Неопубліковані джерела (матеріали державних та громадських установ, документи періоду ХІХ – початку ХХ ст.) що використовувались у процесі викладання дисципліни, можна класифікувати відповідно до видової належності, за принципом їх, походження (Міністерство фінансів – Департамент митних зборів (ДМЗ) – митні округи – митниці; Комітет міністрів – канцелярії генерал-губернаторів – губернські земські управи – громадські об’єднання промисловців та купецтва), за принципом цільового призначення документів. В останньому випадку матеріали ДМЗ класифікуються так: 1) директивні документи (статути, постанови, циркуляри Міністерства фінансів, що виходили з урядових програм для ДМЗ, Департаменту шляхів сполучення, біржовим комітетам; накази та циркуляри ДМЗ для підпорядкованих митних округів та митниць); 2) положення та інструкції Мінфіну, ДМЗ, що регламентували функціонування митної системи й установ, які взаємодіяли з ДМЗ – Міністерство торгівлі й промисловості, Державний банк, МВС; 3) звіти митниць, відділень ДМЗ перед вищими інстанціями про виконану роботу; 4) ділова документація та листування; 5) оперативна документація (вантажні оголошення, акцизні марки, форми статистичної звітності). Ще раз наголошуємо, що наведена модель вирішує проблему класифікації джерел для XVIII – початку ХХ століття.

Аналіз матеріалів ДМЗ, інших урядових та громадських установ, пов’язаних із впровадженням митної політики за принципом їх походження, дає можливість дослідити механізм дії всієї системи (уряд – Мінфін – ДМЗ – митниці – промислово-торговельні кола), тобто у вертикальному розрізі, простежити здійснення певних операцій у повному циклі. Водночас вона дає можливість історичної реконструкції механізму функціонування митних органів на території українських губерній у зазначений історичний період.

У той же час джерела кожної історичної доби мають свої особливості й, відповідно, характерну класифікацію. Для прикладу наведемо класифікацію джерел з історії митної справи, характерну для 1920-х рр. Це період становлення радянської митної системи, а також час упровадження в економічне життя СРСР принципів нової економічної політики. За цільовим призначенням можна виділити три групи: 1) директивні документи (накази народного комісара зовнішньої торгівлі СРСР, народного комісара фінансів, Головного митного управління по Україні, циркуляри голови центральної комісії по боротьбі з контрабандою, циркуляри та вказівки начальника Українського митного округу, циркуляри територіального митного управління); 2) внутрішня та оперативна документація митних органів (повідомлення-звіти управляючих митницями начальникові Українського митного округу, донесення управляючих контор, списки особового складу митниць); 3) міжвідомчі документи і листування. Окремо можна згрупувати документи, що стосуються проблеми боротьби з контрабандою (іменні списки контрабандистів, звіти про хід боротьби з контрабандою, інформація про переміщення контрабанди тощо)¹².

Отже, документація зазначених вище відомств та установ містить, у цілому, об’єктивну інформацію, вірогідність якої можна підтвердити й іншими історичними джерелами – звітами різноманітних державних установ, особистими спогадами учасників тощо.