Професійна компетентність у соціальній роботі – визначення понять

Важливою умовою успішної ефективної реалізації професійної взаємодії у соціальній роботі виступає професійна компетентність соціального працівника.

У науковій та навчальній літературі із соціальної роботи часто уживаються терміни “компетентність”, “професійна компетентність”, “комунікативна компетентність”. Наповнимо змістом ці поняття.

Поняття “компетентність” у широкому розумінні цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість.

Під професійною компетентністю соціальних працівників російські дослідники М.В.Фірсов, О.Г. Студьонова мають на увазі “сформовану в процесі освіти і самоосвіти систему науково-практичних знань та вмінь, що впливають на якість вирішення професійних завдань, а також розвинені особистісно-професійні якості, що проявляються в діловому і партнерському спілкуванні з людьми при вирішенні їх життєвих проблем” [184, с.263].

Близьким є визначення українського автора А.Й. Капської, в якому компетентність соціальних працівників розглядається як комплекс знань, умінь, навичок, ціннісних орієнтирів, психологічних якостей, професійних позицій та акмеологічних варіантів. При цьому професійну компетентність соціального працівника дослідник називає стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетентність – необхідною умовою її ефективності [68]. Ця думка підтверджується багатьма науковцями у галузі соціальної роботи.

Найбільш повно і яскраво значення комунікативної компетентності розкривається у ситуаціях, коли міжособистісне спілкування виступає основною формою організації взаємодії, в нашому випадку – професійної взаємодії у соціальній роботі.

До характеристик комунікативної компетентності відносяться [Москаленко]: відповідність поведінки контексту відношень, в якій вона виявляється; гнучкість у втіленні знань правил спілкування і адаптаційних навичок як умова досягнення ефективних відносин; діяльнісний, а не індивідний характер компетентності.

Компетентність у спілкуванні проявляється в усіх трьох аспектах цього феномену – комунікативному, перцептивному, інтерактивному.

Підтвердження цієї думки знаходимо у Ю.Н. Ємельянова. В основі комунікативної компетентності цей автор вбачає не просто досконале володіння мовленням та іншими засобами спілкування, а особливості особистості в цілому, в єдності її почуттів, думок і дій, які розгортаються в конкретному соціальному контексті. У структурі комунікативної компетентності науковець виділяє:

• вільне володіння вербальними й невербальними засобами соціальної поведінки (комунікативна сторона спілкування);

• ситуативну адаптивність на основі високорозвиненої рефлексії та сенситивності (відповідає перцептивній стороні спілкування);

• „акціональний” аспект комунікативної взаємодії, „комунікативне інобуття дій, заданих спільною цілеспрямованою діяльністю” [47, с. 13], здатність впливати на діяльнісне середовище для досягнення цілей. Йдеться про інтерактивну складову комунікативної компетентності.

За такого підходу інтерактивна компетентність входить до складу комунікативної та включає знання та вміння організації спільних дій, здійснення взаємних впливів для налагодження процесу взаємодії у ході досягнення спільної мети.

Разом з цим, будь-яка ситуація взаємодії детермінується уявленнями її учасників щодо себе, партнера та саму ситуацію взаємодії. Формування адекватних уявлень, в свою чергу, зумовлюється перцептивною складовою компетентності у спілкуванні. Отже, успіх комунікативної взаємодії великою мірою визначається здібністю людини адекватно сприймати та оцінювати, одним словом, уявляти партнерів по взаємодії.

Якщо ж ідеться про професійно важливе значення адекватної соціально-перцептивної оцінки, як у випадку професійної взаємодії у соціальній роботі (нагадаємо характеристику працівників з групи професій “людина - людина” – “вкрай важливим є вміння розуміти іншу людину, розуміти саме її внутрішній світ, а не приписувати їй те, що нам особисто спало би на думку в її стані...”), то вона виступає невід'ємною складової професійної компетентності.

Враховуючи вище окреслені міркування, та слідом за Н.П. Фетискіним, В.В. Козловим, Г.М. Мануйловим [182], будемо виділяти у професійній компетентності соціальних працівників перцептивно-інтерактивну компетентність, як інтегральну характеристику, що визначає ефективність налагодження, організації, підтримки та досягнення цілей професійної взаємодії з клієнтами соціальних служб.

При цьому не можна заперечувати значення власне комунікативної (вербальні та невербальні складові соціальної поведінки) компоненти професійної компетентності у спілкуванні соціальних працівників. Вміння отримувати та передавати інформацію, правила ведення бесіди, рефлексивне слухання тощо є обов'язковими комунікативними уміннями соціального працівника, на чому наголошують більшість дослідників у цій галузі.

Професійна інтерактивна компетентність соціального працівника проявляється на діяльнісному рівні через успішну реалізацію функцій професійної діяльності.