4.Учасники суспільних відносин, які регулюються цивільним правом.

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — осоои).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

1. Коментована стаття присвячена визначенню кола суб'єктів цивільних відносин та їхній характеристиці. Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні дер­жави та інші суб'єкти публічного права.

Таким чином, розрізняються два види учасників цивільних відносин: суб'єкти приват­ного права і суб'єкти публічного права.

У першу чергу, є суб'єкти приватного права: 1) фізичні особи; 2) юридичні особи.

Фізичною особою вважається людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК). Це можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадян­ства. Усі вони є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки — цивільну право­здатність (ч. 1 ст. 25, ч. 1 ст. 26). Слід зазначити, що в ЦК загальне визначення правоздат­ності відсутнє, однак, є окреме визначення правоздатності фізичних осіб (ст. 25) і окреме визначення правоздатності юридичних осіб (ст. 68), які фактично тотожні (див. коментар до вказаних статей ЦК).

Юридичні особи — це організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, які наділяються цивільною правоздатністю і дієздатністю, а відтак можуть бути позивачем та відповідачем у суді (див. коментар до ст. 80 ЦК). Згідно зі ст. 91 ЦК юридич­на особа може мати такі ж самі права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, пе-ред\-мовою володіння якими є природні властивості людини (див. коментар до ст. 91).

Крім цивільної правоздатності, для набуття цивільних прав і обов'язків важливе зна­чення має цивільна дієздатність, тобто, здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки. Дієздатність у ЦК визначена тільки сто­совно фізичних осіб (ст. 30). Такий підхід пояснюється тим, що стосовно юридичних осіб ці два поняття завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності в організації означає, що вона володіє також і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді йдеться про «право-дієздатність» або «правосуб'єктність» юридичної особи.

Поняття дієздатності охоплює можливість здійснювати широке коло дій з юридични­ми наслідками. Тому у її складі розрізняють: правочиноздатність — здатність здійснюва­ти правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; деліктоздат-ність — здатність відповідати за цивільне правопорушення; тестаментоздатність — здат­ність складати заповіт і бути спадкоємцем; трансдієздатність — здатність особи бути пред­ставником або тим, кого представляють, тощо.

Оскільки загальні положення про дієздатність у ЦК визначені окремо стосовно фізич­них (ст. ЗО) та юридичних осіб (ст. 92), характеристику її змісту див. коментар до відповід­них норм глав 3, 4,7, 17 ЦК.

2. Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб'єкти публічного права: держа­ва Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Стосовно вказаних суб'єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи дієздат­ність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну пра­восуб'єктність вказаних суб'єктів.

До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменуються «особа­ми», хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології коментованої статті.

Таким чином, ЦК розрізняє два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. Але з цивільно-правової точки зору і ті й інші, як суб'єкти цивільного права, знаходяться у рівному становищі.

Склад учасників конкретного цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

Система цивільного права

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, є сукупністю розміщених в певній послідовності правових норм, об'єднаних в групи й інститути.

Цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють певну групу взаємопов'язаних суспільних відносин. Наприклад, норми, які встановлюють підстави виникнення та припинення права власності, його зміст, способи захисту, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — право власності. Норми, які визначають поняття договору купівлі-продажу, його форму, права та обов'язки сторін, відповідальність за невиконання зобов'язань, об'єднані в інститут купівлі-продажу.

Послідовність розміщення цивільно-правових норм відіграє важливе значення для їх розуміння та засвоєння. Так, скажімо, недоцільно починати вивчення сімейного права з питання про порядок і умови розірвання шлюбу, оскільки логіка вимагає спочатку засвоїти інститут про поняття та умови укладення шлюбу.

Завданням наукової систематики права є не тільки розмежування окремих галузей права, а й систематичне розташування матеріалу, що належить до певної галузі права, з метою наукового узагальнення, послідовності вивчення та вдосконалення кодифікації.

Розміщені в певній послідовності цивільно-правові інститути становлять систему цивільного права. Для приватного права Європи традиційним є існування двох основних систем побудови цивільного права: інституційної та пандектної.

Інституційна система побудови включає три основні частини, в яких містяться цивільно-правові норми:

а) про особу; б) про речі; в) про зобов'язання.

Пандектна система складається із: загальних положень, речового права, зобов'язального права, сімейного і спадкового права.

Інституційна система - передбачає розподіл правових норм за окремими інститутами. Під цивільно-правовим інститутом розуміють групу цивільно-правових норм, що регулюють одно­рідні суспільні відносини (найму, купівлі-продажу, спадкуван­ня тощо).

Пандектна система — передбачає виділення загальної частини цивільного права і відокремлення речового права від зобов´язального. Пандектна система відображає статику речово­го і динаміку зобов´язального права - основних майнових прав, Що виникають у суспільстві.

Цивільне право України побудоване за пандектною системою і традиційно складається із Першої (її інколи називають Загальною) і Другої (або Особливої) частин.

Першу або Загальну частину становлять такі інститути:

• основні положення цивільного права;

• підстави виникнення цивільних прав та обов'язків;

• суб'єкти та об'єкти цивільних прав;

• правочини;

• представництво та довіреність;

• строки та терміни;

• позовна давність.

До Другої або Особливої частини належать:

• особисті немайнові права;

• речове право і право власності;

• спадкове право;

• загальні положення про зобов'язання;

• окремі види договірних зобовязань (купівля-продаж, дарування, міна, позика тощо);

• окремі види недоговірних зобов’язань (заподіяння шкоди);

• зобов'язання, що виникають із односторонніх дій (обіцянка винагороди).

Сімейне право більшість вітчизняних фахівців розглядають як самостійну галузь права, тому до системи цивільного права його не включають.

Систему цивільного права слід відрізняти від систематизації цивільно-правових норм, формами якої є кодифікація та інкор­порація.

Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом правового регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здійснюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відповідною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд з предметом та методом, що характеризують окрему правову галузь, невід’ємну ознаку останньої становлять властиві цій галузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві також і цивільному праву, на що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл.

Щоправда, із зазначеного приводу в правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках з цивільного права автори, характеризуючи Цивільно-правову галузь, обмежуються розкриттям лише її предмета та методу правового регулювання. Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права.

Однак слід зазначити, що стосовно останньої точки зору існують суттєві перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі цивільного права, як регулятора суспільних відносин, лише за предметом та методом правового регулювання хоча і можлива та необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціональних, так би мовити, зовнішніх властивостей названої галузі.

Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уявляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображаються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законодавство не передбачає. 1 категорія, наприклад, предмета цивільно-правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевидним саме цивільне законодавство, тому що останнє визначене у відповідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих виданнях, збірниках тощо. А де ж реально містяться функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного права майже невідомо.

Одразу постає запитання: в чому, власне, полягає понятійна суть функцій цивільного права? З методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинно спиратися: по-перше, на загальнофілософське розуміння терміна «функція» як цілеспрямованості дії певних систем; по-друге, на загальноправове теоретичне вчення про «функцію права» як певного напряму правового впливу на ті чи інші суспільні відносини.

Дохідність визначення функцій цивільного права від загальнотеоретичного тлумачення поняття «функція права» уявляється цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно автономна, але водночас вона є невід’ємною складовою цілісної правової тканини. Тому тлумачення суті виконуваних зазначеною правовою галуззю функцій тією чи іншою мірою повинно мати дещо споріднений характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним феноменом «функція права», щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше: предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права - зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті немайнові та майнові відносини.

Функції цивільного права мають багатогранний характер. Полягають вони, щонайменше: 1) правозабезпеченні, упорядкованості звичайних, без будь-яких порушень особистих немайнових та майнових відносин;2) у правозабезпеченні захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів у разі порушення останніх чи посягання на них;3) у правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; 4)в правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень або інших дій, пов’язаних з виникненням у кредитора певних майнових чи особистих немайнових втрат;5) у правозабезпеченні інформативно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (протиправних) посягань на охоронювані суб’єктивні цивільні права тощо. Уконтексті з наведеним стає можливим здійснення відповідної класифікації функцій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права, різновидами останніх є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

Суть регулятивної функції полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають з актів правомірної, дозволеної і, як правило, соціально корисної діяльності суб’єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за рахунок позитивного регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу, підряду, найму(оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають в результаті подій. Зокрема, внаслідок такої події, як смерть фізичної особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання стосовно особистих немайнових прав проявляється, як вже вказувалося раніше, у формі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужуваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб’єкти яких переважно не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.

Однак реальна дійсність свідчить й про те, що зміст особистих немайнових та майнових відносин може наповнюватися елементами правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб´єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб’єктивних особистих чи майнових прав. За таких обставин спрацьовує охоронна функція цивільного права. Таким чином, реалізація охоронної функції стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих або інших правових інститутах, так і через оформлення їх руху.

Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, наприклад, внаслідок порушення зобов’язання (ст. 610 ЦК) або відшкодування шкоди (гл. 82 ЦК) тощо.

Суть охоронної функції цивільного права вбачається утому, що вона забезпечує юридичну можливість захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого відновлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак, не тотожною з нею є цивільно-правова, що має назву компенсаційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну передумову захисту порушених суб’єктивних особистих чи майнових прав. Однак вона безпосередньо не вирішує питань, пов’язаних з необхідністю ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (кредитора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, наприклад, що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зобов’язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від правопорушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов’язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охоронної функції не втрачається. Але уразі наміру потерпілої сторони вирішити проблему ліквідації зазначених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не лише правового захисту, а, перш за все, питання заміни зазнаних кредитором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, з вимогами про стягнення яких звертається кредитор до боржника. З юридичної точки зору, заміна втрат, що виникли на боці кредитора, іншими передбаченими законом, договором або визнаними судом майновими благами, вважається компенсацією, а цивільно-правова функція, що її охоплює, має назву компенсаційної.

Так, у відповідності до п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК уразі неналежного виконання договірного зобов’язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то суть її полягає в наступному. За змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за рамками котрого відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільного права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційному суб’єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під негативну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законоположення набувають попереднього інформативно-сигнального значення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утримуватись від певних правопорушень, від посягань на суб’єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623, 624, 1192 ЦК тощо.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-вих Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.

Попереджувально-виховна функція може здійснюватися лише щодо правопорушників, чия поведінка заслуговує на осудження. Неможливо виховувати громадян чи трудові колективи, які з погляду суб'єктивного ставлення до своєї діяльності є сумлінними і бездоганними. Якщо ж законодавець допускає цивільно-правову відповідальність незалежно від вини, то, на наш погляд, має застосовуватися не попереджувально-виховна функція, а попереджувально-стимулююча. Її зміст полягає у стимулюванні різними цивільно-правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. Так, інститут деліктної підвищеної (незалежно від вини) відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки виконує попереджувально-стимулюючу функцію (ст. 450 ЦК України). Суть останньої — у стимулюванні зусиль власників джерел підвищеної небезпеки на їх поступове зменшення для оточуючих шляхом удосконалення технічних засобів і заходів з техніки безпеки.

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступний загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі та характеризують її у цілому і тому мають суттєве методологічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом цивільного права.