Глава 51. Договір управління майном

§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони)

Згідно зі ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном укладається внаслідок різних причин, мотивів та обставин. Ними може бути необхідність, що виникла внаслідок неможливості здійснювати повноваження щодо свого майна самим власником, наприклад, коли він є недієздатною, малолітньою особою тощо. Схожою є причина для укладення договору управління майном у складі спадщини, якщо воно потребує вчинення фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному стані (ч. 1 ст. 1285 ЦК). Цей договір може укладатися також у випадку, коли власник майна не обізнаний у його використанні належним чином. Прикладом може слугувати одержання в спадщину підприємства особою, яка не має досвіду і бажання займатися підприємницькою діяльністю. Договір управління надає можливість примножити свій капітал діями професійного управлінця або підтримати іншу особу – вигодонабувача тощо.

Характерним для цього договору є позначення на здійснення управління в інтересах власника або названої ним особи – вигодонабувача. Тому від управителя вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в чужому інтересі. Однак ЦК не називає договір управління майном довірчим, незважаючи на те, що отримання таких повноважень, яких набуває управитель, очевидно обумовлює підвищений ступінь довіри.

Укладенням такого договору замінюється або опосередковується реалізація правомочностей власника, визначених ст. 317 ЦК як права володіння, користування та розпоряджання його майном. Проте зосередження в управителя всіх трьох названих правомочностей не тягне за собою перехід до нього права власності на майно, що передане йому в управління. Тобто договір управління майном не опосередковує набуття права власності в іншої особи (управителя) і не належить до групи договорів про передачу права власності (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо). Обсяг повноважень щодо управління майном, особливо що стосується розпоряджання ним, є або вужчим, ніж у власника, або хоч і тотожнім власницьким, але контрольованим з боку власника чи інших осіб (органу опіки та піклування, нотаріуса). Інакше кажучи, на відміну від власника, який здійснює своє право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує правомочності залежно від волі власника або інших осіб.

Отже, на підставі договору управління майном між управителем і установником управління встановлюються зобов’язальні правовідносини. Однак ст. 1029 ЦК передбачає й можливість виникнення на підставі цього договору права довірчої власності. Такі самі положення містить Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р., розділ V якого врегульовує довірчу власність і управління іпотечними активами.

Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в англо-американському праві, яким вироблені відповідні засади й механізми і, що головне, у відсутність у ньому традиційного для права України дуалістичного поділу цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні. Внаслідок введення до законодавства України норм про довірчу власність складається нетипова правова конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини. В ч. 2 ст. 1029 ЦК зазначається можливість обрання того чи іншого варіанта відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов’язальних правовідносинах, або з укладенням цього договору відносини між ними піддаються регулюванню нормами про речові права.

Тому, виходячи зі ст. 1029 ЦК, можна змоделювати декілька конструкцій правовідносин. Перша: договірні правовідносини, в яких перебувають сторони договору управління майном. Друга: договір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбувається перехід права власності на майно від установника управління майном до набувача (довірчого власника). З передачею цього майна (виконанням договору) цей договір припиняється і виникають речові відносини – довірчої власності. Третя: речові відносини (довірчої власності) існують паралельно із зобов’язальними відносинами (довірчого управління). Схожою є ситуація з регулюванням емфітевзису (гл. 33 ЦК) та суперфіцію (гл. 34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й існують як договірні, тобто залишаються одночасно і зобов’язальними.

Договір управління майном належить до договорів про надання послуг, якими є здійснення прав власника стосовно переданого в управління майна. Цей договір схожий з договором про передачу майна в користування, наприклад, оренду. Проте користування майном орендарем відрізняється від користування майном управителем, який його здійснює не для задоволення власних потреб у цьому майні, а задля інтересів установника управління або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає не в доступі до майна, використанні його властивостей, а в отриманні оплати від виконання своїх функцій або в іншому (наприклад, виконанні моральних зобов’язань перед підопічним або родичами померлого тощо).

Договір управління слід відмежовувати й від договорів комісії (ст. 1011 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК) та агентського договору, врегульованого в главі 31 Господарського кодексу України. Так, якщо за договорами комісії та доручення зобов’язана сторона виконує лише юридичні дії або вчиняє тільки правочини, то управитель майна, крім юридичних дій, здійснює будь-які фактичні дії (ч. 2 ст. 1038 ЦК). Повірений за договором доручення діє від імені довірителя, а управитель – від власного імені. Крім того, на відміну від названих договорів договір управління майном не можна вважати посередницьким.

Договір управління майном є двостороннім (оскільки права та обов’язки мають обидві його сторони); реальним (тому що вважається укладеним з передачею майна); за загальним правилом, оплатним (внаслідок самого визначення, яке надається в ст. 1029 ЦК). Плата може буди у вигляді одноразової суми; визначених щомісячних виплат або утримань від доходів, що приносяться майном, переданим в управління; визначених процентів від таких доходів тощо. Проте не повинно виключати існування й безоплатного договору управління майном, коли мотивами управителя не є отримання доходу від виконання дій за цим договором, наприклад, якщо він відчуває моральні зобов’язання щодо підопічного або особи, яка безвісно відсутня.

Договір управління майном діє відносно тривалий строк і не укладається на виконання разових дій: цей строк може обумовлюватися й причинами його укладання (наприклад, до прийняття спадщини).

Істотними умовами договору управління майном, з якими пов’язане його укладення, є перелік майна, що передається в управління, форма та розмір плати за управління (ст. 1035 ЦК). Інші умови договору містяться в ньому за бажанням сторін. До таких належить навіть строк управління майном, який слід встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є істотною, непередбачення його в договорі не дає підстави вважати його неукладеним, а запроваджує дію ч. 1 ст. 1036 ЦК про п’ятирічний строк дії договору.

Форма договору управління майном – письмова (ст. 1031 ЦК). У випадку, коли предметом договору є нерухомість, він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне посвідчення договору настають наслідки, передбачені ст. 220 ЦК, тобто цей договір є нікчемним. За відсутності державної реєстрації договір управління майном вважається неукладеним (ст. 210 ЦК).

Предметом договору управління може бути будь-яке майно (в тому числі майнові права). Особливість становлять грошові кошти, управління за договором якими може здійснюватися як виключення у випадках, передбачених законом (ст. 1030 ЦК). Так, п. 5 ч. 4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачає можливість для банків здійснення операцій по управлінню грошовими коштами клієнтів. Прикладом управління грошовими коштами є також діяльність по управлінню активами або коштами спільного інвестування згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.

У відсутність прямої заборони передаватися в управління можуть як нерухомі, так і рухомі речі, як індивідуально визначені, так і речі, визначені родовими ознаками. При цьому слід лише додержуватися вимоги щодо відокремлення майна, яке передається в управління, від іншого майна установника управління і від майна управителя. У такий спосіб майно, що є предметом договору, не тільки індивідуалізується (хоча б це були й речі, визначені родовими ознаками), а й обліковується управителем на окремому балансі для запобігання його змішанню з майном останнього і належного ведення справ щодо нього. Однак зазвичай предметами договору управління майном виступають підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухомі речі, цінні папери.

Майно, яке передається в управління за цим договором, за загальним правилом, має належати установнику управління на праві власності (ч. 1 ст. 1032 ЦК). Тому не можна укладати договір на управління майном невласника (наприклад, з особою, якій майно належить на підставі договору – орендарем тощо). Винятки становлять випадки, коли власник не має достатнього обсягу дієздатності або визнаний судом безвісно відсутнім, або помер.

Предметом договору управління майном можуть бути також майнові права, що належать суб’єктам зобов’язальних правовідносин і суб’єктам права інтелектуальної власності. Оскільки управління грошовими коштами може встановлюватися лише якщо вони знаходяться в банку на відповідному рахунку клієнта, сума, яку бажано передати в управління, є зобов’язальним правом вимоги, а не об’єктом речового права (права власності). Відповідно, предметом договору управління будуть майнові права на цю суму грошей.

Предметом договору управління також можуть бути майнові права інтелектуальної власності. Спеціального їх відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення цих прав або їх передачі іншій особі управомоченим залишається їх творець (автор, патентоволоділець тощо), чим і обумовлюється неможливість їх змішання з майном (правами) управителя.

У статті 1045 ЦК зазначається, що особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Додержання вимоги про відокремлення бездокументарних цінних паперів як предмета договору управління відбувається через механізми ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші відокремлені способи зберігання цінних паперів, передбачені Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р.

В управління може передаватися майно, що є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК), за умов попереднього попередження управителя установником управління про це. Це може бути у випадках, наприклад, коли предметом договору управління є нерухомість, що перебуває у заставі, яку доцільно передати в управління для кращого її використання, ніж це може зробити її власник, або у відсутність останнього. При цьому доходи від управління використовуються для погашення заборгованості за договором, забезпеченим заставою.

Власником заставленого майна залишається заставодавець, який і буде установником управління. Вимога про попередження управителя про заставу предмета договору потребується тому, що на це майно може бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заставодержателя, внаслідок чого воно вилучається від управителя. Останній може зазнати при цьому збитків. Тому правом управителя при недодержанні вимоги про його попередження щодо застави предмета договору управління (або коли він сам не знав та ніяк не міг знати про це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, передбаченої цим договором за весь строк управління таким майном.

Майно, передане в управління, має особливий правовий режим, що випливає з такого. По-перше, воно залишається у власності установника управління, однак на нього не допускається звернення стягнення за вимогою кредиторів установника управління, крім двох випадків: а) коли установника управління визнано банкрутом; б) коли відбувається звернення стягнення на майно, що є предметом договору застави, за вимогою заставодержавтеля. По-друге, це майно обліковується управителем окремо від свого майна, не допускаючи його змішання (ч. 3 ст. 1030 ЦК).