§ 13. Відшкодування державою шкоди, завданої злочином

Статтями 1177 та 1207 ЦК встановлено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, а також майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо ця особа є неплатоспроможною, відшкодовується державою. Цими ж статтями передбачено, що умови та порядок відшкодування державою зазначеної шкоди встановлюються законом. Отже, вони не мають прямої дії й можуть бути реалізовані на практиці виключно за допомогою спеціально прийнятого закону, який на сьогоднішній день відсутній. Не підлягають застосуванню в цьому випадку також й норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки Конституція України не передбачає права на відшкодування за рахунок держави шкоди потерпілим від злочину.

Вважається, що розробка механізму відшкодування державою завданої злочином шкоди була викликана необхідністю додержання гарантій у сфері забезпечення прав потерпілих від злочину⁶³⁴, усвідомленням соціальної несправедливості остаточності інтересів жертви злочину в аспекті розкриття злочину ⁶³⁵.

Частково зазначене питання могло бути вирішене приєднанням України до Європейської конвенції щодо відшкоду­вання збитків жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.⁶³⁶, яка станом на квітень 2009р. набула чинності для 23 європейських країн. Однак підписана від імені України в квітні 2005 р. зазначена Конвенція не ратифікована й не має юридичної сили на території України. Крім того, зазначена Конвенція згідно її статті 1 не має безпосередньої прямої дії та може бути застосована виключно через механізми національного законодавства.

Намагання розробити спеціальний закон щодо компенсації державою завданої злочином шкоди час від часу приймаються. Вважається, що він має бути спрямований на компенсацію завданій фізичній особі шкоди, зміст якої визначається ЦК, однак публічно-правовими засобами. При цьому посилання на цей закон у статтях 1177 та 1207 ЦК не повинно змінювати його публічно-правової суті.

Передбачена вказаними статтями за рахунок держави компенсація шкоди потерпілим від злочину не може розглядатися як цивільно-правове зобов’язання й не є майновою відповідальністю, перекладеною з злочинця на державу. В цьому випадку доречно вести мову лише про виконання державою її соціальних функцій, створення жертві додатково до існуючих засобів правового захисту допоміжних, привілейованих механізмів усунення негативних наслідків вчиненого злочину. За своїми функціями та задачами відшкодування за рахунок держави завданої злочином шкоди є наближеним до системи соціального забезпечення й повинно існувати як її елемент.

Питання про види шкоди, її зміст та обсяг допустимої компенсації потерпілим залежить від фінансових можливостей держави. Так ст. 4 Конвенції рекомендує здійснювати компенсацію щонайменше втраченого заробітку, витрат, пов’язаних з лікуванням, госпіталізацією і похованням, та стосовно утриманців – втрату утримання.

Європейський досвід прийняття подібних нормативних актів свідчить про поступове розширення кола злочинів, у яких потерпілі отримують право на компенсацію, а також запровадження її мінімальних та максимальних меж. Очевидною також стає проблема встановлення пріоритетності (черговості) виплат по кожній з складових завданої шкоди, співвідношення сум, які потерпілий чи члени його сім’ї або інші особи отримали у порядку цивільно-правового страхування життя та здоров’я, соціального забезпечення чи соціального страхування, а також із законодавством, яке регулює порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Невирішеним також є питання про органи, які будуть надавати допомогу потерпілим, здійснювати обрахування, а також призначення виплат. Ними можуть бути як спеціально створений Фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань так і територіальні органи Міністерства юстиції України, соціального захисту або суд.