§ 6. Загальні засади здійснення права власності

Про здійснення права власності йдеться у статтях 316, 319 ЦК, згідно з якими особа здійснює своє право на майно: а) відповідно до закону; б) за своєю волею; в) незалежно від волі іншої особи; г) на свій розсуд; д) шляхом реалізації правомочностей власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном; е) вчиняючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, зокрема, є) використовуючи своє майно для підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК).

Загальними гарантіями здійснення права власності є забезпечення всім власникам рівних умов здійснення своїх прав (ч. 3 ст. 319 ЦК); невтручання держави у здійснення особою права власності (ч. 6 ст. 319 ЦК); непорушність права власності – ст. 321 ЦК.

Здійснення права власності відбувається прямо або опосередковано. Перше характерне для приватних власників, друге – для публічних власників (народу України, держави, територіальних тромад), які здійснюють свої права через уповноважених осіб. Можливе й поєднання цих способів здійснення права власності, наприклад, це стосується використання і зокрема, експлуатації, житла, яке може здійснюватися власниками як безпосередньо, так і шляхом створення об’єднань (ст. 385 ЦК).

Така форма здійснення права власності на помешкання всіляко підтримується державою і органами місцевого самоврядування, котрі зацікавлені якнайшвидше передати тягар утримання багатоквартирного житлового будинку власникам квартир. Питання створення і діяльності об’єднань власників регулюються Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»¹.

Народ України, відповідні громади та держава здiйснюють свої правомочностi, як правило, через органи держави та місцевого самоврядування.

Оскільки Український народ для вступу його у майнові відносини, врегульовані нормами приватного права, повинен бути певним чином організований, тобто мати повноважних представників для здiйснення права власності, постає проблема суміщення функцій державних органів по здійсненню власницьких повноважень як Українського народу, так і Української держави.

Держава здійснює право власності через державні органи, які діють від імені та в інтересах держави Україна. Можливе здійснення права власності держави і через приватних осіб (фізичних або юридичних) шляхом передачі їм об’єктів права державної власності в управління на підставі договору.

Законом України «Про управління об’єктами державної власності» визначене коло державних органів, уповноважених управляти державним майном та їх повноваження. Цими органами є: а) Кабінет Міністрів України; б) міністерства і відомства; в) Фонд державного майна України (далі – ФДМУ); г) інші державні органи. До їх компетенції входить створення і припинення державних юридичних осіб, контроль за здійсненням ними своєї діяльності, надання дозволу на відчуження основних засобів виробництва тощо. Фактично всі названі повноваження належать до сфери регулювання публічного права. Натомість є й цивілістичні аспекти такого управління, зокрема, це перехід права власності на державне майно в процесі приватизації, передача в оренду об’єктів права державної власності, функції з управління корпоративними правами держави.

Окремими законами регулюється здійснення права власності на державне майно, закріплене за академічними, навчальними, культурними закладами. Це закони «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», «Про вищу освіту», «Про музеї та музейну справу» та ін.

Стаття 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає поняття комунальної власності як права територіальної громади володіти, доцільно, економічно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Ними є сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також районні і обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Ці органи, з одного боку, виступають органами територіальної громади, а з другого – вони є самостійними юридичними особами.

Конституцією (статті 142, 143) територіальним громадам надані широкі права по управлінню комунальним майном. Вони мають право здійснювати стосовно цього майна будь-які дії, які не суперечать закону – передавати об’єкти права комунальної власності в тимчасове або постійне користування, здавати в оренду, продавати згідно із законами про приватизацію, а також перерозподіляти на конкурсній основі між власними юридичними особами.

Територіальні громади сіл, селищ, міст та районів у містах можуть об’єднувати об’єкти своїх прав власності з виникненням у них спільної власності і передачею цих об’єктів до управління районних і обласних рад. При цьому територіальні громади не втрачають свого права власності, а права власності районів або областей не виникає. Змінюється лише правовий режим комунальної власності і орган, що уповноважений нею управляти. Ним стає замість відповідної ради (сільської, селищної, міської або районної у місті) обласна чи районна рада залежно від того, які територіальні громади об’єднують своє майно. Якщо об’єднується майно сіл та селищ, управління ним здійснює районна рада, а при об’єднанні, скажімо, майна міських громад, воно передається до управління обласної ради.

Здійснення власником свого права відбувається на його власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК). При цьому власник може здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Однак право власності не безмежне – неминучим є встановлення певних меж, які слід враховувати власнику при здійсненні ним своїх правомочностей. Вони зводяться до вказівки на додержання власником закону та прав третіх осіб.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права на­дає власникові визначену сферу виразу своєї волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства. І ця сфера є досить значною. З другого боку, ця сфера не безмежна, бо право окреслює певні межі для власників заради інтересів суспільства¹.

Враховуючи зазначене стосовно обов’язків власника і широ­ти права власності, слід визначитися з його межами при здійсненні носієм цього права своїх правомочностей. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля окремої особи була б не тільки запереченням прав інших осіб, а й прямим безладом.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є такі: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у випадках, передбачених законом; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не для окремих власників, а для всіх; г) можливість судового оскарження вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Тому межі права власності є іманентно внутрішньо властивою його характеристикою, зокрема щодо того, що власність зобов’язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник має додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК); він не може використовувати своє право на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7 ст. 319 ЦК).

Не слід плутати межі здійснення цього права у вигляді загальних заборон для всіх власників, тимчасове обмеження конкретного власника у правомочностях та позбавлення права власності, яке тягне його припинення як суб’єктивного права.

Обмеження права власності стосуються різних можливостей власника: а) заборона відчуження його майна (наприклад, переданого в заставу); б) арешт його майна; в) недопустимості мати певні об’єкти на праві власності, і якщо вони потрапили до нього на певних підставах – здійснити їх відчуження; г) використовувати майно лише за його цільовим призначенням тощо.

Зокрема це сто­сується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так, статтею 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промисло­вого виробництва. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Обмежується право власності і при встановленні сервітутів або виникненні іншого речового права на майно власника (суперфіцію або емфітевзису), оскільки він вже не повною мірою здійснює свої правомочності щодо свого майна.

Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і еластичність, при обмеженні права власності обсяг можливостей власника щодо здійснення своїх правомочностей значно зменшується. При припиненні ж обмежень право власності самовідновлюється, тобто набуває вигляду свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб’єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Питання для самоконтролю

1. Розкрити право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні.

2. Надати бачення форм, типів та видів права власності.

3. Визначити суб’єктний склад права власності.

4. Зазначити специфіку таких об’єктів права власності, які не можуть бути товаром, а також ті, що перебувають у державній та комунальній власності.

5. Охарактеризувати окремі об’єкти нерухомості – земельну ділянку, житло, в тому числі набуття права на самочинно збудовані приміщення.

6. Розкрити зміст права власності через правомочності власника.

7. Окреслити межі права власності та підстави його обмеження і обтяження.