§ 3. Умови дійсності правочину

Для виникнення правових наслідків, на настання яких спрямований правочин, необхідно, щоб він був дійсним, тобто відповідав тим вимогам, що висуваються законодавством.

Утім передусім слід вказати про наявність певних термінологічних розбіжностей між термінами «дійсний», «чинний» та «недійсний» правочин. Так, традиційне використання дихотомічної пари “дійсний” – “недійсний” правочин, наштовхується на вислів про “вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину” (ст. 203 ЦК), що певною мірою є алогічним, оскільки наслідком порушення таких вимог є недійсність правочину.

По суті вимог, дотримання яких є необхідним для дійсності будь-якого правочину, слід зазначити таке.

Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину, передусім, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у ст. 4 ЦК. Водночас слід пам’ятати, що більшість законодавчих актів мають комплексний характер (наприклад, закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про авторське право і суміжні права» та ін.), і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої належності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Зазвичай, правочин повинен відповідати і вимогам, що встановлюються публічним законодавством, прикладом яких може служити п. 11.2.3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким у договорі має зазначатися статус особи як платника податків¹. Однак невідповідність правочину таким публічним вимогам не повинна спричинювати певних цивільно-правових наслідків, зокрема визнання правочину недійсним, які настають тільки у разі порушенням цивільно-правових норм.

Тим часом Верховний Суд України зазначив, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України)². Незважаючи на відсутність у постанові Пленуму обґрунтування такого підходу, слід це твердження розуміти так: якщо в інших, крім акти цивільного законодавства (наприклад, у Земельному кодексі, Господарському кодексі), міститься регулювання цивільних за своєю природою відносин (тобто таких, що підпадають під визначення, надане у ст. 1 ЦК), зміст правочинів не повинен суперечити і таким актам.

Окрім цього, слід звернути увагу, що під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті, що містяться в імперативних нормах, тобто ті, які не можуть бути змінені учасниками цивільних відносин. Інакше слідував би парадоксальний висновок про можливість визнання недійсним правочину, в якому сторона (сторони), скориставшись диспозитивністю норми, передбачила(и) інше, ніж те, що зазначено в законі.

До того ж умови правочину не можуть суперечити моральним засадам суспільства, тобто певним правилам та принципам поведінки етичного характеру, основою яких є такі категорії, як добро, чесність, справедливість, розумність та ін., що сформувалися у суспільстві. Оцінка зазначеної вимоги потребує спирання на неминущі цінності, які не залежать навіть від різкого “розшарування” суспільства в сучасних умовах та наявності в ньому різноманітних соціальних груп.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Враховуючи, що правочин є вольовим актом, він може вчинятися особами, які мають відповідний обсяг цивільної дієздатності. Такими передусім є фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність (повністю дієздатні, неповнолітні, які набули або яким надано повної цивільної дієздатності) і мають можливість вчиняти будь-який правочин.

У свою чергу, дієздатність юридичної особи безпосередньо залежить від її правоздатності. Як відомо, юридичні особи приватного права, за загальним правилом, передбаченим ст. 91 ЦК, мають універсальну правоздатність. Однак існує й спеціальна правоздатність, що, відповідно, обумовлюватиме й обсяг дієздатності юридичної особи щодо можливості вчиняти нею ті чи інші правочини. До того ж і рішенням суду може обмежуватися можливість юридичної особи вчиняти певні правочини, рівно як і необхідність отримання нею відповідного дозволу (ліцензії).

Правочини від імені юридичної особи вчиняються, за загальним правилом, її органом або учасниками. При цьому необхідно зважати, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК). Унаслідок наявності такого правила, яке спрямоване на забезпечення стабільності цивільного обороту, неможливо стверджувати про те, що перевищення повноважень особою, котра виступає від імені юридичної особи, може служити підставою для визнання укладеного нею правочину недійсним.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля відіграє важливу роль при вчиненні правочину. Однак при цьому важливо, щоб процес формування волі відбувався без впливу (тиску) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують. Тобто необхідно, щоб волевиявлення ставало виразником дійсної волі сторони (сторін) без спотворень. У противному випадку правочину притаманні вади волі, і тоді відсутні передумови характеризувати дію суб’єктів як правочин, а відтак мають застосовуватися правила щодо недійсності правочинів. Наведена ситуація може мати місце, зокрема, у разі помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною правочину.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом¹. Зважаючи на те, що воля учасника(-ів) правочину може бути сприйнятою тільки за наявності відповідного волевиявлення, важливе значення для дійсності правочину має дотримання вимоги й відносно форми правочину. Окрім цього, дотримання цієї вимоги потрібне для чіткої фіксації прав та обов’язків учасників правочину, належного їх сприйняття сторонами правочину та третіми особами, спрощення порядку розгляду можливих спорів. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину передбачаються статтями 218 – 220 ЦК.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Направленість правочину на настання відповідних правових наслідків, як вказувалося вище, дозволяє відрізнити правочини від інших юридичних фактів. Відсутність спрямованості правочину на досягнення певних правових наслідків, зокрема вчинення правочину без дійсного наміру їх настання або з наміром приховати бажаний правовий результат, зумовлює його недійсність (статті 234 – 235 ЦК).

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Наведена вимога спрямована на створення можливостей для охорони майнових прав та інтересів вказаних осіб. Звичайно, діти за життя батьків (усиновлювачів), за винятком певних випадків, не мають відповідних прав на їх майно. Однак заради забезпечення недопущення порушення їх прав та інтересів та можливості реалізації батьками відповідних майнових прав щодо дитини (наприклад, на утримання дитини – ст. 180 СК) передбачається, що при вчиненні будь-яких правочинів батьки мають враховувати права та юридичні інтереси дітей.

Крім ЦК, відповідні приписи деталізуються й в інших законодавчих актах, зокрема, у ст. 17 Закону України “Про охорону дитинства”¹, ст. 12 Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”². Це підтверджує те, що по своїй сутності зазначена вимога є різновидом іншої вимоги, а саме, що правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

До наведеного вище про зміст правочину та волевиявлення його сторін слід додати про можливість тлумачення змісту правочину та відмову від правочину.

Тлумачення змісту правочину регулюється ст. 213 ЦК. Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами. При цьому слід враховувати таке.

По-перше, тлумачитися правочин може або його стороною (сторонами), або судом. Очевидно, що односторонній правочин може бути витлумачений його стороною. Тлумачення двостороннього та багатостороннього правочину має відбуватися всіма його сторонами, які мають дійти згоди в цьому питанні. За відсутності згоди на вимогу однієї або обох сторін правочину тлумачення його змісту здійснюється судом. Інша особа, наприклад, яка піддає сумніву зміст правочину, не вправі звернутися з такою вимогою до суду. Виняток становлять спадкоємці померлого, яким надане таке право ст. 1257 ЦК.

По-друге, у ч. 2 ст. 213 ЦК встановлюється, що суд постановляє рішення про тлумачення правочину, тобто саме з такою вимогою можна звернутися до суду. Згідно з цивільно-процесуальним законодавством це відбувається в позовному провадженні (Розділ ІІІ ЦПК)¹. Однак при цьому можуть виникнути неподолані складнощі, зокрема при визначенні відповідача, якщо обидві сторони правочину звертаються за тлумаченням до суду. Є специфіка й в усвідомленні того, як виконуватиметься таке рішення суду. Не слід відкидати й те, що суд повсюдно тлумачить правочин у разі виникнення спору між його сторонами з інших підстав, наприклад, при зверненні з позовом про відповідальність сторони правочину за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. Такі випадки мають місце, зокрема, коли одна сторона вважала, що укладає договір комісії, а друга – купівлі-продажу з відстроченням платежу. Виникає необхідність тлумачення того, який же правочин укладали сторони, без чого неможливо вирішити питання про те, чи належним чином він виконувався.

По-третє, може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується предмета договору. Втім тлумачитися може лише дійсний правочин. Відтак, не виключаються випадки, коли позовні вимоги стосувалися тлумачення правочину, а витлумачення судом його змісту привело до виявлення підстав для визнання його недійсним, суд може винести відповідне рішення про це.

По-четверте, причинами непорозумінь сторін правочину може бути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних в ньому термінів та виразів, неосвіченість у цих питаннях сторони або сторін, суперечливість між різними частинами правочину тощо. Усе це не дозволяє сторонам урешті-решт належним чином виконувати правочин, адже воля кожного з них побудована на власних уявленнях про сутність правочину, які не узгоджуються між собою. Причому наявність цих неузгоджень виявилася згодом після вчинення правочину, тобто на етапі, коли його сторони вже перебувають у правовідносинах, породжених правочином.

Власне, тлумачення правочину відбувається за правилами, викладеними у частинах 3 та 4 ст. 213 ЦК, якими визначаються загальні підходи, що застосовуватимуться при цьому. Насамперед, це потреба відштовхнутися від чогось універсального, визначального для виявлення точок дотику. Це відбувається за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Якраз при цьому і демонструється важливість правильного вживання термінології в нормативно-правових актах.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) буває порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають: а) врахування мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталена практика відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обороту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібних ситуаціях), що є, до речі, джерелами права (ст. 7 ЦК); ґ) подальша поведінка сторін, яка часто свідчить про їх дійсну волю та наміри, д) текст типового договору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має достатній арсенал засобів для тлумачення змісту правочину, який дозволить виявити те, що сторони насправді мали на увазі, вчиняючи його.

Відмова від правочину так само, як і правочин, є вольовою дією і тому має бути усвідомлена. Законодавець вирізняє відмову від одностороннього та дво– і багатостороннього правочину.

Відмова від одностороннього правочину. Якщо правочин односторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити на протилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв’язана ні з ким і може поводитися в цьому питанні абсолютно вільно. Це є загальним правилом, але ч. 1 ст. 214 ЦК передбачає, що законом може встановлюватися інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов’язаний із двостороннім правочином. Так, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК дозволяється скасування довіреності, що за своєю сутністю являє собою відмову від правочину особи, яка видала довіреність. У свою чергу, можлива й відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю (п. 3 ч. 1 ст. 248 ЦК). Однак ч. 3 ст. 250 ЦК забороняє представнику відмовлятися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Ще одним прикладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК). Отже, часто законодавець стосовно відмови від одностороннього правочину використовує термін «скасування» (довіреності, заповіту).

Відмова від двостороннього правочину. Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов’язання. Статтею 525 ЦК встановлюється загальне правило, протилежне тому, що регулює відмову від одностороннього правочину, а саме: одностороння відмова від зобов’язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. І це цілком зрозуміло, адже внаслідок узгодження двох воль сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в односторонньому порядку означає нехтування волею другої сторони правочину. Тим не менш можливість односторонньої відмови від договору передбачається численними статтями ЦК, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (408 ЦК); від договору найму (статті 763, 782 ЦК); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008 ЦК) та інших договорів. Підставами односторонньої відмови від двостороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках виводяться з властивостей самого зобов’язання, в інших – обумовлюються правопорушенням із боку другої сторони правочину.

Так, одностороння відмова від договорів про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК та ч. 2 ст. 763 ЦК, якщо ці договори укладено на невизначений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих договорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові від договору про встановлення емфітевзису – не менш як за один рік, при відмові від договору найму – за один місяць, а у разі найму нерухомого майна – за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Порушення умов договору однією стороною як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сторони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК із доданням «якщо це встановлено договором або законом». ЦК передбачається така можливість, зокрема, якщо наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678 ЦК); якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700 ЦК). Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 2 ст. 782 ЦК). Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, установлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК) та ін.

Можлива одностороння відмова від двостороннього правочину і тому, що вона гармонійна сутності правовідносин, які при цьому складаються. Так, абсолютно звичайною і природною є відмова дарувальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тобто якщо ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймається й можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Користувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834 ЦК).

Наслідками односторонньої відмови від двостороннього правочину є припинення зобов’язання (ч. 1 ст. 611 ЦК). У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є, відповідно, розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК).

Відмова від багатостороннього правочину має певні особливості порівнянно з відмовою від двостороннього правочину, хоча і той і другий є договорами. Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час. Так, учасник простого товариства, учасник повного або командитного товариства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийти з товариства (ст. 126 ЦК) Аналогічно поводиться й учасник договору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не передбачено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132 ЦК).

Разом з тим може статися, що в багатосторонньому договорі є лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче позначиться на існуванні договору. Так, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняється аналогічно двосторонньому правочину. Якщо це засновницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців із моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК).