§ 3. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав

Недоторканність особистих немайнових прав людини на законодавчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права – ширше, ніж захист, поняття, що включає всі юридичні правила з приводу певного блага. Поняттям охорони охоплюється вся сукупність засобів, що забезпечують як розвиток цивільних правовідносин в їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його наслідків. Будь-який спосіб захисту спрямований проти правопорушника. Захист слід розглядати як окремий вид охорони, що застосовується у разі наявного правопорушення.

Розглядаючи особисті немайнові права, на нашу думку, потрібно вести мову про охорону особистих прав, а не про захист¹, тобто про поняття більш об’ємне і широке, що включає крім норм-заборон ще й систему запобіжних заходів. Охорона особистих прав є родовим поняттям, а захист – видовим способом охорони. Встановлюючи у правових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов’язки учасників правовідносин, держава таким шляхом бере під охорону ці блага.

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб’єктивні права і обов’язки, надає уповноваженій особі й право на їх захист. Суб’єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними засобами захисту, «залишиться лише декларативним правом»¹. Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державними правоохоронними заходами,² відповідно буде додержуватися тільки на добровільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки в разі його порушення держава або уповноважений суб’єкт не будуть мати можливості реалізувати своє право на захист унаслідок відсутності у законі відповідних заходів.

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що застосовуються уповноваженою особою при самозахисті прав (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного характеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовуються самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простроченого виконання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, застосування яких входить до компетенції державних або громадських органів, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санкції як способи цивільно-правової відповідальності; способи державно-примусового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ загального майна між власниками, повернення сторін у первинний стан унаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов’язані з покладанням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою уповноваженою особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір¹.

Запропоновані В. П. Грибановим заходи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи із даної підсистеми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все запропоноване В. П. Грибановим можна застосувати у разі порушення названих прав. Так, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць особистого життя людини застосовували б самозахист або засоби оперативного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером самого права, що захищається.

Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть охоронятися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі із них можна застосовувати в названих випадках, останні повинні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумовлюються об’єктом захисту, пов’язаним із психологічними, соціальними, фізіологічним чинниками, притаманними кожній даній особистості.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але складніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча і не вимірюються в точних одиницях, але посягання на які може завдати, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов’язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має моральний, психологічний аспект і не завжди піддається повному відновленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є незаконним вторгненням у сферу особистого життя людини, що порушує її звичний спосіб життя, піддає загрозі розірвання сімейних, ділових відносини. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб; і жодний спосіб захисту неспроможний цілком відновити її душевний спокій та повернути людину до звичного способу життя.

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав має бути відведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і посилення відповідальності винних посадових осіб.

Значна увага проблемі віднайдення способів захисту особистих немайнових відносин приділялася вченими у 60–70 роки ХХ ст. У цей період розробляється досить широкий перелік цивільно-правових способів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимагати припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків порушення і які забезпечують відновлення порушеного права¹. Л. О. Красавчикова серед названих способів виділяла: визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; припинення і зміну правовідношення².

Крім викладених способів, у науці цивільного права були розроблені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування заподіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав, у випадках, передбачених законом.

Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні способи захисту цивільних прав.

Визнання права. Цей спосіб є саме способом охорони особистих прав, а не захисту, оскільки необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але існування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Конституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлумачивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспонденції, в тому числі й особистої, своїх підопічних.

Застосування зазначеного способу охорони здійснюється й у випадках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документацію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, припинення дій, що порушують право. Слушно зазначала З. В. Ромовська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припинення) повинні розглядатися в більшості випадків як двоєдиний процес¹. Саме припинення протиправних дій ще неспроможне повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, відновлення становища, що раніше існувало, без припинення протиправних дій практично нездійснене. Це правильно, однак лише для такої ситуації, де протиправні дії тривають до постановлення судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм завданням лише ліквідацію наслідків такої поведінки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у потерпілої сторони відповідного права, наявність відповідного права не викликає сумніву в суду, не заперечує його існування і відповідач.

Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі особисті немайнові права, як честь, гідність. У цьому випадку засобом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спростування. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприклад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, яке існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким повинен бути спосіб захисту, а швидше у тому, що повністю відновити становище, яке існувало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інформація вже піддана розголошенню. Тому тут скоріше потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, що порушують право.

Припинення дій, що порушують право – найбільш результативний спосіб захисту таємниць особистого життя людини.

Примусове виконання обов’язку в натурі є одним із способів захисту суб’єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов’язок, але вона не виконала його, порушивши тим самим суб’єктивні права іншої сторони. Зобов’язання вважається виконаним у натурі тільки за умови виконання взятого на себе зобов’язання.

Дана форма захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Вона не може застосовуватися при захисті немайнових прав, оскільки можливість використання цього права обмежується лише випадками порушення права внаслідок невиконання уречевленого цивільно-правового зобов’язання¹.

Компенсація моральної шкоди – один із способів захисту особистих прав людини. Законодавство України довго йшло до визнання факту: в результаті заподіяння шкоди особистості неминуче виникають моральні переживання, страждання, змінюється звичайний спосіб життя, порушуються нормальні життєві зв’язки, розриваються стосунки з оточуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інакше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб’єктивних цивільних прав – компенсації моральної шкоди – обумовлюється прагненням держави створити умови для захисту прав людини, передусім тих, що мають особистий немайновий характер. Моральна шкода – це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що заподіюються особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці «страждання», обов’язково повинні знайти своє відображення у свідомості потерпілого в формі негативних уявлень (фізичного страждання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода – це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проявами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, депресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну або обмеження у виборі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім’ї тощо. Зазначені втрати і є моральною шкодою.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є найбільш суворим заходом, що застосовується до правопорушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав, оскільки більшість зобов’язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов’язків, що випливають із зобов’язання, тягне за собою виникнення у потерпілої сторони збитків. Захист особистих немайнових прав не може забезпечуватися неустойкою, однак збитки внаслідок порушення немайнових прав мають бути відшкодовані. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розголошена; при цьому особі заподіюється майнова шкода. Розголошення банківської таємниці може потягти за собою втрату потенційних контрагентів, що призведе до неможливості одержання того прибутку та тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження в таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкодувати потерпілій стороні упущеної вигоди.

ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом визнання правочину недійсним, зміни і припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Питання для самоконтролю

1. Поняття особистих немайнових прав та їх значення в цивільному праві України.

2. Основні ознаки особистих немайнових прав.

3. Класифікація особистих немайнових прав.

4. Поняття таємниці особистого життя людини та її види.

5. Права, що забезпечують природне існування фізичної особи: ознаки та види.

6. Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи: ознаки та види.

7. Основні засади та межі здійснення особистих немайнових прав.

8. Охорона та захист особистих немайнових прав: їх загальні та відмінні риси.

9. Гарантії реалізації і захисту особистих немайнових прав.

10. Окремі способи охорони та захисту особистих немайнових прав.

ГЛАВА 11. ПРАВОЧИНИ

§ 1. Поняття правочину та його ознаки

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов’язки учасників цивільних правовідносин (статті 11, 202 ЦК).

Правочини відзначаються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї поведінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягнення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення¹. За своєю природою воля є категорією психології та самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків не має, адже для цього необхідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається внаслідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб’єкта. Унаслідок цього важливим для правочину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов’язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мети, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового результату обумовлюється метою (підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з’ясування їх сутності.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату, передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розраховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може користуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може заперечувати його дійсність.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Так, при купівлі-продажу іноземцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення правочин має бути визнаний недійсним як такий, що має незаконну підставу – придбання такої земельної ділянки особою, яка не має права на її набуття (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). Прикладом нездійсненної підстави правочину є складання заповіту на користь особи, про смерть якої заповідачу не було відомо. У такому разі заповіт не має юридичного значення.

Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину –психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може вливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.

Попри висловлювання щодо можливості для мотиву набувати юридичного значення в умовних правочинах¹, видається, що необхідно розмежовувати мотив як психологічний стимул вчинення правочину та умову як певну обставину, з настанням або ненастанням якої пов’язані певні правові наслідки на стадії здійснення або вчинення правочину.

У свою чергу, правовий результат – це юридичні наслідки, що виникають у осіб при вчиненні правочину (наприклад, виникнення в наймача права користування річчю внаслідок укладення договору найму). Для правочину, який було виконано, характерним є те, що підстава і правовий результат збігаються. Підстава і правовий результат не можуть збігатися у разі, коли вчинюються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного правочину).

По-третє, правочин є дією суб’єктів цивільного права, які завжди є рівними особами². Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє розмежувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окремим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів – суб’єктів публічного права. Наприклад, акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати в них, тоді як завдяки правочинам правовідносини завжди встановлюються за волею та ініціативою їх учасників.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією ознакою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна «недійсний правочин» свідчить, що у цих випадках під виглядом правочину вчинені неправомірні дії.

Наведені ознаки є загальними для всіх правочинів, хоча притаманність їм зазначених спільних ознак не виключає можливості класифікації правочинів на певні види.