§ 2. Предмет та метод цивільного права

У радянській юридичній науці критеріями поділу галузей права всередині єдиної системи права вважали предмет правового регулювання як головний, основний критерій і метод правового регулювання як додатковий, похідний¹, хоча деякі з науковців вважали, що достатньо й одного з цих критеріїв (наприклад, предмета правового регулювання² або методу правового регулювання³).

Під предметом правового регулювання розуміють суспільні відносини визначеного типу, які зазнають правового впливу. Їх природа обумовлює і вибір того методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це – і ступінь «автономності» суб’єктів правовідносин, їх положення один стосовно одного, шляхи, способи та засоби захисту або відновлення порушених прав. Тобто метод правового регулювання – сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.

Безумовно, не можна зазначити, що ці критерії цілком задовольняли науку та практику. Пропонувалися інші (наприклад, домінуючі принципи права, завдання радянського права і соціалістичної законності, логічна структура правової норми та різновид санкцій, наявність інституту правової відповідальності тощо). Робота в цьому напрямі не припинялась, і вже наприкінці 70-х рр. ХХст. С. С. Алексєєв запропонував комплексний підхід до вирішення цих проблем. А саме: був визначений додатковий критерій – юридичний режим (механізм) галузі права, під яким розуміють специфічні прийоми правового регулювання – особливий порядок виникнення і формування змісту прав та обов’язків суб’єктів, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а також дію єдиних принципів (загальних положень), що поширюються на цю сукупність норм¹.

Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного права як галузі приватного права в сучасних умовах².

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання складають на сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об’єднує те, що вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників – фізичних та юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів публічного права (статті 1, 2 ЦК).

Таким чином, ЦК насамперед висуває у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє їх на дві групи – особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація – ст. 7 ЦК УРСР)¹; по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин – юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.

Те, що ЦК не поділяє особисті немайнові відносини, які входять до предмета цивільного права, на групи, на перший погляд покладає край дискусії, що панувала у радянській науковій літературі щодо них. Так, деякі правники вважали, що цивільне право не регулює особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими в їх нормальному стані, а тільки забезпечує охорону останніх від можливих правопорушень. Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визначенні предмета цивільно-правового регулювання². Більше того, В. Тархов вважав, що особисті немайнові відносини є самостійним предметом регулювання³. Інші вчені виходили з того, що цивільне право регулює і особисті немайнові відносини⁴. Причому В. Грибанов підкреслював: особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв’язку з тим, що їм притаманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюванню⁵. Існувала також точка зору, що особистим немайновим відносинам притаманні такі самі ознаки, як і майновим. При цьому одні правники вважали, що це – юридична рівність учасників цих відносин, їх майнова відокремленість, автономність волі (О. А. Пушкін)¹, а інші, що це – взаємооціночний характер (М. Д. Єгоров)². Утім публікації останнього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до предмета правого регулювання цивільним правом особистих немайнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, поширеною є точка зору, що особисті немайнові права на нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх правового захисту³.

На наш погляд, вирішуючи це питання, слід виходити з такого. Безумовно, галузь права не може наділити фізичну особу честю, ім’ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу – діловою репутацією тощо. Так, ст. 269 ЦК передбачає: особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження, і вона володіє ними довічно (право на життя, право на охорону здоров’я тощо). Ці права можуть належати фізичній особі за законом, коли положення акта цивільного законодавства хоча і не наділяють останню певним особистим немайновим правом, але дають їй можливість самостійно вирішити питання стосовно здійснення цього права. Відповідно до ч. 7 ст. 281 ЦК тільки повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій. Тому цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд⁴. А звідси – регулятивна функція цивільного права щодо особистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання⁵. Хоча наведена думка викладена стосовно фізичних осіб, певною мірою вона стосується і особистих немайнових прав юридичних осіб (наприклад, права на найменування, на торговельну марку, на ділову репутацію тощо).

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вважати такі. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи – рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК (ч. 1, ч. 2 ст. 26), незалежно від того: то є особисті немайнові права, призначені забезпечити її природне існування, чи ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, установлених законом, здатність мати особисті немайнового права пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, право на інформацію про стан свого здоров’я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18 років, право на зміну імені – з досягненням 16 років, а за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника – з досягненням 14 років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК). По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за правилом, із народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за правилом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов’язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Утім це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу – підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір комерційної концесії, предметом якого є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі – дані права позбавлені матеріального характеру.

Що стосується майнових відносин. Хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення належить все ж таки майновим відносинам як суспільним, що виникають у зв’язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дискусія, яка довгий час тривала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом¹, на сьогодні себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК увела їх конститутивну ознаку.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, – це конкретні властиві товарному виробництву, об’єктивні за змістом і вольові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У науці цивільного права вже давно точиться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом цивільного права. Першим, хто дійшов цього висновку, був О. О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові відносини – це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учасників, виражають діяльність, яка здійснюється громадянами та організаціями у межах закону із упорядкування своїх взаємозв’язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної ініціативи¹. Вказана теорія і сьогодні має як прихильників², так і супротивників. Утім єдине, чого не можна не помітити, це те, що цивільне право дійсно регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна беззастережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відносин, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов’язуються протягом певного строку укласти договір в майбутньому на умовах, установлених попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, що виникають унаслідок перетворення товариства з обмеженою відповідальністю, зокрема у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов’язаних з обранням органів юридичної особи, тощо. Перелік цих відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у межах цивільно-правового регулювання, оскільки головна їх функція – обслуговування інших цивільних правовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони – певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немайнових та майнових) відносин³.

Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв’язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов’язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання, яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв’язок, а обумовленість методу предметом правового регулювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі права, то існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих правників, які вважають, що метод галузі права – це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людей¹. Звідси, метод регулювання суспільних відносин – це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою².

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб’єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав. У приватній сфері існує юридична рівність учасників відповідних відносин. Вони можуть діяти за власного ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи з цього, для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації)¹. Наведене яскраво проглядається крізь призму майже всіх підгалузей та інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить свій вияв, зокрема, у тому, що суб’єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб’єктів мають бути відповідні права.