2. Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально – правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.

У ст. 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Конституція України проголошує, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Не дивлячись на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить грунтовно врегульовані Земельним кодексом Українки.

Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю тощо.

У цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з врахуванням особливих властивостей землі як об’єкта суспільних відносин, регулюються переважно земельно–правовими і частково цивільно–правовими нормами в тій частині, у якій вони не врегульовані нормами земельного права.

Предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об’єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно – правові (купівля – продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків тощо), свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають приватні їм галузеві ознаки, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права

§1. Поняття предмета земельного права

Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і по­будови системи права належить проблемі виділення галузей права. Будь-яка галузь права, будучи зведеною в систему су­купністю правових норм, характеризується наявністю спе­цифічних ознак, які відрізняють її від інших галузей. До цих ознак належать предмет і метод правового регулювання, прин­ципи, на яких базується дана галузь права, функції, які вона призначена виконувати. Найважливішою серед них є вста­новлення предмета галузі права — визначення кола, матері­ального змісту і якісних відмінностей тих суспільних відно­син, що регулюються нормами цієї галузі права.

В юридичній літературі немає єдиної думки по визначен­ню предмета земельного права. В підручниках по земельному праву різних часів давалися неоднозначні визначення пред­мета земельного права. В перших радянських підручниках ав­тори обмежувалися загальними поясненнями про те, що зе­мельне право регулює земельні правовідносини, тобто по­няття предмета земельного права підмінялося поняттям зе­мельних правовідносин.

А.А. Рускол в підручнику «Радянське земельне право» ви­значав земельне право як «галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають щодо власності на землю, її роз­поділення та господарського використання». В підручнику «Предмет і система радянського земельного права» В.П. Ба-лезін та М.І. Краснов дали наступне визначення предмета земельного права: земельне право як самостійна галузь права представляє собою сукупність (систему) встановлених пра­вових норм, які регулюють земельні відносини в цілях забез­печення раціонального використання, охорони прав організацій і і громадян, закріплення законності в області земель­них відносин.

Деякі автори вважали, шо подібні визначення притаманні земельному праву в вузькому розумінні. Адже земна поверх­ня — це не тільки верхній шар землі, а й надра, води, ліси і т.ін. Тому в широкому розумінні предметом земельного права повинні бути не тільки відносини, пов'язані з правом алас-ності на поверхню землі, та її використанням, а й відносини, пов'язані з правом власності на надра, води. ліси. Таку точку зору оспорюють багато спеціалістів з земельного права, а за­конодавець чітко вказує в ст. 1 Земельного кодексу, шо гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання і охорони рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюються спеціальним законодавством України і Респ\т5-лікіі Крим. Таке розмежування необхідне для правильного і найбільш ефективного застосування законодавства. Суспільні відносини виникають з приводу різних природних об'єктів: землі, надр. вод. лісів тощо, тому коло суспільних відносин з приводу цих об'єктів не співпадає, і. відповідно, існують різні галузі законодавства, які регулюють ці відносини.

Предметом реп'лювання земельного права є суспільні відно­сини, об'єктом в яких виступає земля. Але термін «земля» може використовуватися в різних значеннях. Планета Земля — це природний об'єкт, частина космічної системи. З іншої сто­рони, земля — це один з найважливіших компонентів навко­лишнього природного середовища. Верхній родючий шар землі є основою для ведення сільськогосподарського виробництва. Зекіля — головний об'єкт господарської діяльності людини. Як природний об'єкт земля виконує дві важливі функції: виступає як засіб виробництва в сільському господарстві і як просторово-територіільний базис — місце розміщення галузей народного господарстві), сільських та міських посе­лень. Вона існує незалежно від людини, як загальна умова і предмет людського життя. Земля відноситься до числа не-знищуваннх природних ресурсів. Можна, звичайно, знищи­ти родючий шар грунту, але землю, як просторовий терито­ріальний базис, знищити неможливо. Нажаль, сучасні технічні жливості людства дозволяють створити такі умови життя.які стануть непридатними для проживання людей внаслідок забруднення навколишнього природного середовища. В зв'язку з цим землі притаманна ознака незамінності.

На відміну від рослинного і тваринного світу, об'єкти яко­го відносяться до числа відновлюваних ресурсів природи, земля не має такої властивості. Завдяки спеціальним мето­дам природна родючість грунту може тільки штучно понов­люватись.

Земля також виконує екологічні функції як первинний елемент в системі складних взаємозв'язків об'єктів природи — екологічній системі. Досить суттєвим моментом є також те, що земля обмежена в просторі. Як правило, людське суспіль­ство існує на певній території, що обмежена кордонами відпо­відної держави. Кожна людина використовує земельну ділян­ку, площа якої завжди обмежена.

Такими є найбільш важливі характеристики землі як при­родного об'єкта. Особливий зміст терміну «земля» надається, коли вона розглядається як об'єкт правового регулювання земельного права. В цьому випадку землю розглядають як матеріальну основу суверенітету і національної безпеки дер­жави, тобто вона має державно-територіальне значення у межах кордону України. Крім того, земля, залежно від функ­ціонального призначення, перебуває на праві власності ук­раїнського народу або уповноваженого на це законом дер­жавного органу, або ж належить іншим суб'єктам, відповід­но, на праві колективної та приватної власності. Особливіс­тю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального зем­лекористування.

Земельне право являє собою систему спеціально встанов­лених норм. Воно покликано регулювати особливий вид сус­пільних відносин — земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин: а) відносини земельної власності; б) відносини в області управління земельним фон­дом; в) відносини землекористування; г) землеохоронні відносини. З цього переліку відносини власності є визначаль­ними щодо відношення до інших форм відносин. Так, відношенні з управління земельним фондом передбачають здійснен­ня відповідними уповноваженими органами дій щодо залу­чення земельних ділянок в господарський обіг, забезпечен­ня найбільш ефективного і раціонального використання зе­мельних ресурсів, ведення обліку і реєстрації земель. Відно­сини власності на землю є також визначальними і для відно­син користування землею, адже право землекористування є похідним від права власності на землю. Відносини з охорони земель також існують не самі по собі, а в тісному зв'язку з відносинами власності та землекористування. Особливості цих відносин будуть розглядатися в наступних параграфах.