Самостійна робота:

1. Українська філософська думка X-XIV ст.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України XV-XVII ст.

3. Філософські вчення представників Києво-Могилянської Академії.

4. Український романтизм Т. Шевченка та П. Юркевича.

5. Національна філософія М. Драгоманова, І. Франко, Д. Донцова, В. Липинського.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Відповідаючи на перше запитання зазначимо, що києво-руська філософія X-XIII ст., увібравши традиції вітчизняної та світової культури, зокрема античної та візантійської, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української думки впродовж століть. Філософія в творах київських авторів поставала як частина християнської мудрості, духовно-практичним способом життя, а не теоретичним знанням. Бути філософом означало – узгоджувати своє життя з принципами християнської істини – з заповідями Бога. В пізнанні Творця виділяли два шляхи – благодатний (надприродний) та «приточний» (природний). Вони інтегрувалися навколо пізнання Слова – Божественного Логосу (Бога), записаного Слова Божого (Писання) та слова людської мудрості. Відповідно філософський шлях до мудрості та Істини полягав у духовному очищенні для містичного єднання з Христом-Логосом, тлумаченні Слова Божого та реалізації людського розуму в пізнанні світу.

В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір.

2. З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан, Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників.

3. Першою формою української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням християнського неоплатонізму з аристотелізмом, філософії Ренесансу, Реформації та раннього Просвітництва з спадщиною києво-руського візантинізму. Вона була представлена філософською думкою Києво-Могилянської академії. Виділяють три періоди формування філософії КМА. На першому етапі викладачі Академії читали суто схоластичні курси, які включали вивчення граматики, поетики, риторики, арифметики, астрономії, філософії, теології. Зокрема філософія складалася з трьох частин: логіки, природознавства, метафізики. На цьому етапі філософія сприймалася як служниця теології, домінували догматичні теми. На другому етапі поступово відбувається розмежування філософії та теології. Актуалізується специфічно філософська проблематики «людина-світ», робиться акцент на питання гносеології, етики, натурфілософії, логіку. В поглядах окремих філософів простежується пантеїстичні й деїстичні елементи. Яскравим представником цього етапу були І. Гізель, Л. Баранович, Й. Кононович-Горбацький, Й. Гілятовський, А. Радивиловський, С. Полоцький, Ф. Прокопович. На другому етапі на вченнях представників КМА поначаються ідеї Нового часу та Просвітництва з характерними для них раціоналістичною та емпіричною методологією. В поглядах яскравого представника цього періоду Г. Щербицького, філософія остаточно відокремилася від теології і постала як система метафізики. В його світогляді з’являються елементи механістичності. До цього етапу належали С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський, В. Ясинський.

4. Вато розуміти, що Т. Шевченко був поетом з оригінальним філософським мисленням. Він розвиває романтичну філософію в якій чільне місце посідає тема трагічності долі України та її народу. Шевченко створює чуттєво-емоційний образ України, який став основою теоретичних зусиль в розробці української ідеї. Основними характеристиками творчості Шевченка є антропоцентризм та психологізм – людина посідає центральне місце у Всесвіті. Тобто, природа, історія, культура, релігія, всі події його творів розглядаються через призму переживань і потреб людини. У людині поет цінує передусім вічні, загальнолюдські якості: доброту, щирість, сердечність, юність, гідність. Існування України розглядається поетом через ряд суперечностей. Гармонія природи, щирість і лагідність характеру вступають у супереччя з соціальним, економічним та культурним її занепадом. Поет виявляє дисгар­монію між прагненнями українців та відсутністю щастя. Шевченко все життя прагнув свободи не лише як індивідуального акту, він боровся словом і ділом, усім своїм життям за зни­щення кріпацтва, виступав проти національного гноблення, вірив, що наста­не такий лад, який забезпечить свободу українському народові. При цьому прагнення до свободи постає у Шевченка як трагічна та героїчна боротьба за справедливість, щастя і добро, проти зла і насильства. В своєму ставленні до релігії та Бога, Шевченко заперечує все те, що їх формалізує. Шевченко критикує байдужих до страждань людини Бога чи Церкву. Він вірить у вищу Правду та Добро, і поважає все святе в християнстві.

Розглядаючи філософське вчення Памфіла Юркевича необхідно зазначити, що він отримав освіту в Київській духовній Академії та зазнав впливу як платонізму так і кантіанства. Але Юркевич увійшов в історію як оригінальний критик і матеріалістичної, і ідеалістичної (Німецька класика) філософій. Так, він критикує матеріалістичний світогляд за емпіризацію сутності людини, а ідеалізм за її раціоналізацію. Тобто, на думку Юркевича відправними початками в поясненні людини не можуть бути ні чисте мислення, ні наявна дійсність. Натомість він продовжує розвивати, характерну для Сковороди, «філософію серця». Згідно цього вчення, центром людського життя та пізнання є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини та її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум – лише вершина, а не корінь духовного життя людини. Серце символізує головну роль інтуїтивного пізнання та духовно-емоційної сфери в людині. Тим самим, Юркевич намагався створити гносеологію в якій інтуїтивно-емоційне визначає раціонально-дискурсивне. Осереддям як людини так і її духовного світу, за Юркевичем, є духовна особистість. Вона виявляє себе в: здатності до моральних та відповідальних дій; глибокій індивідуальності; «богоподібності»; розвитку самосвідомості. Отже, у філософії Юркевича інтуїтивне та емоційно-чуттєве передує раціональному, а індивідуальне – колективному.

5. Національна філософія представлена такими мислителями як М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський. Погляди М. Драгоманова поєднують елементи ліберально-демократичних, соціалістичних та патріотичних ідей, які були схожими на соціал-федералізм Прудона. Метою суспільного поступу він вважав вільний розвиток особистостей та асоціацій народів. Це свідчить про приорітет громадянських прав та свобод над класовими. Значну роль у вільному розвитку народів має відігравати нація. Драгоманов не протиставляє національне та інтернаціональне, він відстоює принцип: «космополітизм в ідеях та принципах та національність у грунті та формах». На думку Драгоманова розвиток України так само має поєднувати універсальне та національне в принципі федералізму. Тому він був прихильником вільного, федеративного, національно-рівного розвику народів Росії і зокрема українського. Так, Драгоманов критикував політику царської Росії спрямовану на національне нівелювання української історії та культури та шовіністичний великоросійський світогляд, який сприймав українське лише частиною руського. Драгоманов виступав в підтримку української культури та національної самосвідомості, які не повинні бути націоналістичними, мають визнавати право на вільне існування інших культур та народів.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Характерними особливостями філософії І. Франка були: екзистенційно-художнє бачення і відтворення світу; етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Суспільним ідеалом для І. Франка виступає матеріальний добробут на­роду, економічна та національна свобода без приниження і дискримінації. І. Франко відносив себе до раціоналістів і сам тяжів до позитивізму, відзначаючи важливу роль позитивних наук в пізнанні. Метою пізнання є пошук істини, відкриття рушійних сил розвитку людини. Свою місію Франко бачив у розбудові української ідеї, культури та державності. Він наполягав на необхідності культурного розвитку українського народу, значну роль в чому має відіграти національна інтелігенція. Остання повинна сприяти перетворенню етнічної маси в українську націю, як цілісного культурного організму. Франко був прихильником національного, народного соціалізму і мислив майбуття України як соціальної, вільної, національно свідомої спільноти.

Творцем ідеології інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов. Вона являє собою радикальну національну та ідеологічну філософію, своєрідну філософію національної дії, національну прагматику, побудовану на засадах філософії життя (Шопенгауер, Ніцше, Зіммель). Вищими цінностями у Донцова виступають українська нація та держава. Для досягнення та відстоювання української нації необхідні: воля нації до влади та життя; боротьба і героїзм; домінування загального над індивідуальним; встановлення влади меншості над більшістю; насилля, фанатизм та примус; відсторонення від чужого; постійна боротьба за існування та виживання; вставнолення нової українофільської ідеології; подолання рабської психології. Фактично викладена філософія замість класової ставить панування національної диктатури, замість генсека – фюрера. Націоналістична філософія Донцова відноситься до розряду правих, авторитарних ідеологій, які загальну, консервативну ідею ставлять вище за реальну індивідуалізовану багатоманітність.

Центральними в творчості В'ячеслава Липинського є питання держави, нації, суспільства, люди­ни. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через виділення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Без власної української держави не може бути ук­раїнської нації, а без української нації не може бути на українській землі гро­мадського життя. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складови­ми вважав: владу, територію, громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території й усього громадянства. Мораль В. Липинський розглядає як один із важливих чинників існування держави, нації, людини. Політика має бути моральною.