149

Міністерство освіти і науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра філософії

ЦИМБАЛ Т.В.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

для студентів всіх спеціальностей та форм навчання

У Х В А Л Е Н О:

На засіданні кафедри філософії

Протокол № 1 від 31.08.09

Завідувач кафедри _______Капіца В.Ф.

Кривий Ріг

2010

З М І С Т

Лекція I. Етика як філософська наука. Основні етичні вчення……..….3

Лекція II. Основні етичні категорії. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації………………………………...45

Лекція III. Естетика як філософська наука та історія її становлення. Основні естетичні категорії…………………………………79

Лекція IV. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен...………..…..……………………...………..……127

Список рекомендованої літератури…………………………………….148

Лекція і Етика як філософська наука. Основні етичні вчення

План

1. Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.

2. Походження та еволюція моралі. Властивості моралі.

3. Основні етичні вчення.

1.Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.

Етика – наука про мораль, про норми й цінності людського життя. Етика вивчає мораль як особливу сферу життєдіяльності людини, аналізує природу, структуру та соціальну роль моралі, досліджує її походження, історичний розвиток, теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм.

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ēthos», яке в працях Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: «ēthikos» (етичний) і «ēthika» (етика). Терміном «етичний» мислитель позначав чесноти, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, є, за Арістотелем, етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, філософське осмислення людини (як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури – Китаї, Індії тощо).

В латині здавна існувало слово «mos», яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Цицерон (106-43 до н. е.) утворює від іменника «mos» прикметник «moralis» – «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека та інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін «moralitas» – мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

В дуже багатьох випадках слова «мораль» і «моральність» вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними.

Серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г.Гегель (1770-1831). «Моralität» і «Sittlichkeit», мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності, передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як втілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на запитання про визначення моралі. Пошлемося на лаконічне визначення, ідея якого належить професору О.Титаренку та поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими.

Отже, відповідно до даного визначення, мораль постає як такий практично-оціночий спосіб відношення людини до дійсності, який регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Закономірності становлення та прояву моралі етика розглядає на трьох рівнях:

1) на рівні особистості як суб'єкта творення моральності в безпосередньому процесі спілкування;

2) на рівні соціально-історичних форм і способів творення суспільного життя;

3) на загальнолюдському рівні, що відкриває сутнісну єдність людства.

Аналіз рівнів реального прояву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя на моральних засадах.

Основні завдання етики як науки:

• дослідження закономірностей становлення моральної свідомості, що важливо для практики морального виховання;

• вивчення шляхів формування моралі та людяності у стосунках між людьми;

• формування свідомого суб'єкта моральності, безпосередня участь у становленні особистості;

• безпосереднє розв'язання питання кінцевого призначення людського роду, що полягає в найвищій моральній досконалості, котра досягається через свободу людини, а людина таким чином здобуває здатність до вищого щастя.