МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

Черкаський державний технологічний університет методичні рекомендації

для підготовки до семінарських занять з дисципліни

«ПРАВОЗНАВСТВО»

для студентів денної форми навчання неюридичних спеціальностей

Черкаси – ЧДТУ – 2009

Методичні рекомендації для підготовки до семінарських занять з дисципліни «Правознавство» для студентів денної форми навчання неюридичних спеціальностей.

Укл. Кунченко-Харченко В.І., Печерський В.Г., Трубін Ю.Ю.

Черкаси – ЧДТУ - 2009 32 с.

Укладачі: Кунченко-Харченко В.І., Печерський В.Г., Трубін Ю.Ю.

Рецензент: д.ф.н., професор, академік УАПН Богданов В.С.

Рекомендовано кафедрою суспільних дисциплін і права,

протокол № 02 від 05.10. 2009 р.

ПЕРЕДМОВА

Курс „Правознавство” передбачає засвоєння студентами правових знань, розуміння і володіння якими допоможе молодому поколінню незалежної України усвідомити своє місце в суспільстві в сучасних умовах розбудови та становлення правової системи України.

Як самостійна правова дисципліна, курс охоплює основні положення теорії держави і права, загальні поняття окремих галузей права України.

Розуміння основ конституційного, трудового, сімейного, підприємницького та інших галузей права стає необхідною умовою життєдіяльності кожного громадянина України, який хоче реалізувати себе як повноцінний член громадянського суспільства.

Методичні вказівки допоможуть студентові підготуватися до семінарських занять з даної дисципліни завдяки тому, що для кожного заняття вказані не тільки план підготовки, а і основні моменти , на які повинен орієнтуватися студент при підготовці питань семінарського заняття.

Також додається список літератури та джерел, які студент зможе використати для своєї підготовки на семінар, адреси сайтів та правових баз даних мережі ІНТЕРНЕТ, питання для підготовки для здачі підсумкового контролю знань.

Тематика семінарських занять з дисципліни «правознавство» для студентів денної форми навчання неюридичних спеціальностей по модулях.

Модуль №1.

Практика 1.

Тема: Загальні поняття про державу.

Тема: Загальні поняття про право.

План:

1. Організація життя людей у бездержавному суспільстві.

2. Поняття держави та її ознаки.

3. Теорії виникнення держав.

4. Механізм та апарат держави.

5. Форма держави:

а) форма правління;

б) форма державного устрою;

в) політичний режим.

Готуючись до семінарського заняття слід звернути увагу на те, що у додержавному суспільстві основним регулятором суспільних відносин були первісні соціальні норми (звичаї, традиції, релігійні норми, табу, тощо). Влада в такому суспільстві була безпосередньо суспільною, належала усім дорослим членам роду, племені, а також здійснювалася радами старійшин та вождями. Формувалися умови, які призвели до виникнення держави.

Розглядаючи „поняття держави” необхідно акцентувати увагу на різні визначення терміну с точки зору політичної організації влади, міжнародно-правової оцінки, організації суспільства у певні владні інстанції, тощо. При цьому основними ознаками держави є:

• державний суверенітет;

• територіальна ознака;

• публічна влада;

• система права;

• податкова система;

• державні символи.

Походження держави це складний і суперечливий процес, який намагаються пояснити різні автори:

• Аврелій Августин, Фома Аквінський (теологічна теорія);

• Аристотель, Р. Філер, М. Михайлівський (патріархальна теорія);

• К.Маркс, Ф. Енгельс, В.Ульянов (класова теорія);

• Г.Гроцій, Т. Гоббс (договірна теорія);

• Л.Гумплович, Е.Дюрінг (теорія насильства) та інші.

Під механізмом держави розуміють систему державних владних органів та організацій, установ та підприємств, завдяки яким держава реалізує свої завдання та функції. До складу механізму держави входять: апарат держави, державні установи та державні підприємства.

Державний апарат – це частина механізму держави, яка являє собою систему всіх органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), які забезпечують виконання завдань і функцій держави.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної влади. Форма держави складається з трьох елементів:

• форми правління (монархії. республіки);

• форми державного устрою (унітарна, федеративна, конфедеративна. імперія);

• форми державного (політичного) режиму (демократичного, недемократичного).

Тема: Загальні поняття про право.

План:

1. Джерела права.

2. Функції права.

3. Правова норма: поняття, структура.

4. Загальна характеристика галузей права України.

5. Поняття та структура правовідносин.

6. Форми реалізації права.

7. Поняття, види, функції та цілі юридичної відповідальності.

Право – це основний регулятор суспільних відносин, що являє собою систему загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою правил поведінки. регулюючих найважливіші суспільні відносини, що забезпечені державним примусом.

Ознаками права є:

• встановлюється чи санкціонується державою;

• загальнообов’язковість;

• формальна визначеність;

• нормативність;

• має всеохоплюючий характер;

• регулює тільки найважливіші суспільні відносини;

• виражає суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правових відносин;

• діє у часі просторі та по колу осіб;

• характеризується відносною стабільністю та динамізмом;

• забезпечується державним примусом.

Джерелами права є :

• правовий звичай;

• адміністративний чи судовий прецедент;

• нормативно-правовий акт;

• нормативний договір.

Функції права – це основні напрямки його впливу на суспільні відносини, впорядкування їх стосовно цілей та завдань правового регулювання. Розрізняють:

• загально соціальні функції (інформаційна, гуманістична, виховна., прогностична, пізнавальна, орієнтацій на, профілактична);

• спеціально-юридичні функції (регулятивна, охоронна, стимулююча, оперативної дії права).

Правова норма – це первинний елемент права, що характеризується тими ж ознаками, що і право в цілому. Вона має свою структуру, до складу якої відносяться:

• гіпотеза (проста, складна, альтернативна);

• диспозиція (проста, описова, відсилочна, бланкетна);

• санкція (абсолютна, відносновизначена, альтернативна, відсилочна).

Право являє собою систему норм, яка розподілена на окремі взаємопов’язані між собою складові елементи (галузі, підгалузі права та правові інститути). Різні галузі права регулюють різні сфери суспільних відносин: конституційне право – конституційні відносини; адміністративне право – відносини у сфері управління; господарське право – господарські відносини, екологічне право – відносини охорони природи, трудове право – трудові відносини, тощо.

Правовідносини – це частина суспільних відносин, врегульованих нормами права, учасники яких виступають конкретними носіями взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Правовідносини мають свою структуру, вони виникають на підставі правової норми і складаються із:

• суб’єктів правовідносин (фізичних, юридичних осіб, держав, спільнот, тощо);

• об’єктів правовідносин (різних благ, заради яких суб’єкти вступають у ці відносини);

• змісту правовідносин (суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів).

Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Фактичний зміст може з ним співпадати, або ні. Фактичною підставою для виникнення правовідносин є юридичний факт.

Реалізація права – це процес втілення приписів правової норми в суспільне життя, в діяльність конкретних суб’єктів права. Реалізація правових норм може здійснюватися шляхом:

• дотримання приписів правових норм;

• використання суб’єктивного права, наданого певній особі;

• виконання юридичного обов’язку зобов’язаним суб’єктом;

• застосування права компетентною особою за допомогою видання індивідуального правового акту.

Юридична відповідальність – це особливий вид правових відносин між державою і особою, в діянні якої є склад правопорушення, що виникають у формі застосування права компетентним органом держави до винної особи.

Метою юридичної відповідальності є покарання правопорушника, а також його перевиховання та виправлення, недопущення з його боку нових правопорушень, запобігання вчиненню правопорушень з боку інших осіб.

Юридична відповідальність може мати місце при наявності:

• юридичної (правової) підстави;

• фактичної підстави;

• процесуальної підстави.

Залежно від різних видів правопорушень розрізняють і різні види юридичної відповідальності (конституційну, цивільно-правову, дисциплінарну, матеріальну, адміністративну, кримінальну, міжнародно-правову).

Практика 2.

Тема: Загальні засади конституційного ладу України.

Тема: Основи цивільного права.

План:

1. Права та обов’язки громадян України.

2. Громадянство України.

3. Проведення виборів і референдумів в Україні.

4. Законодавча і виконавча влада.

5. Президент України.

6. Засади та система місцевого самоврядування.

Конституція України – це політико-правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права і свободи людини і громадянина, адміністративно-територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України. Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті. При цьому вона включає крім основної частини заключні і перехідні положення.

Конституція - основний закон держави, так як вона визначає цілі та завдання держави, шляхи їх реалізації, проголошення конституційних ідеалів. На підставі Конституції формується вся правова система держави.

Другий розділ Конституції визначає права і свободи людини і громадянина, які розподіляються на: особисті (ст.. 23, 27 – 35 КУ); політичні (ст.. 36 -39 КУ); економічні (ст.. 41 – 45 КУ); соціальні (ст.. 46 -49 КУ), екологічні (ст. 50 КУ); сімейні (ст.. 51 – 52 КУ); культурні (ст.. 51-54 КУ). Україна гарантує забезпечення прав і свобод своїм громадянам, що закріплено в статтях: 40, 55-63 КУ, при цьому підкреслює, що кожен має право захищатися від протиправних посягань, у тому числі від держави, її органів, посадових осіб.

Громадянство України – це постійний правовий зв’язок фізичної особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов’язках.

Закон „Про громадянство України” від 18 січня 2001 року закріплює умови прийняття до громадянства:

• визнання і дотримання Конституції України та законів України;

• зобов’язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві;

• безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років;

• отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

• володіння державною мовою або її розумінні в обсязі достатньому для спілкування;

• наявність законних джерел існування.

Громадянство України припиняється внаслідок виходу із громадянства, його втрати, та за підставами передбаченими міжнародними договорами України.

Вибори і референдуми є формами безпосередньої демократії. Вибори здійснюються на підставі норм виборчого права, регулюючих суспільні відносини, що складаються під час формування представницьких органів держави. В Україні шляхом виборів формуються:

• інститут Президента України;

• Верховна Рада України;

• Верховна Рада АР Крим;

• місцеві ради народних депутатів;

• обираються сільські, селищні, міські голови.

Референдуми є способом прийняття громадянами України, шляхом голосування, законів України та інших рішень, важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдуми можуть бути: всеукраїнськими, місцевими, конституційними, законодавчими, імперативними, консультативними. Конституція України не допускає проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України (ВРУ), яка складається з 450 народних депутатів, обраних строком на 5 років, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Конституційний статус ВРУ закріплений в ст.. 75-101 КУ.

Виконавча влада України здійснюється Кабінетом Міністрів України, який є вищим виконавчим органом, статус якого визначений в ст.. 113 -117 КУ, а також центральними і місцевими органами виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади є Міністерства, Державні комітети, центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом (їх статус визначений окремими законами та підзаконними нормативними актами).

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації (ст.. 118 – 119 КУ), та Рада Міністрів АРК.

Конституція України визначає президента як главу держави, що виступає від її імені, на якого покладено такі функції:

• обов’язок бути гарантом державного суверенітету;

• виступати гарантом територіальної цілісності України;

• бути гарантом Конституції України;

• бути гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина.

Конституційний статус Президента України визначений в ст.. 102 - 112 КУ, та однойменному законі.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Місцеве самоврядування здійснюється на засадах народовладдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правої, організаційної та матеріально-фінансової самостійності, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування, судового захисту прав місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування утворює певну систему, яка включає:

• територіальну громаду;

• сільську, селищну, міську Раду;

• сільського, селищного, міського голову;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської Ради;

• районні та обласні Ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

• органи самоорганізації населення.

Статус місцевого самоврядування закріплено в ст.. 140 -146 КУ та Законі України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року.

Тема: Основи цивільного права.

План:

1. Зобов’язальне право.

2. Договір у цивільному праві.

3. Вимоги до дійсності договорів.

4. Види цивільних договорів.

5. Спадкове право.

6. Цивільно-правова відповідальність:

а) підстави цивільно-правової відповідальності;

б) відшкодування майнової шкоди;

в) відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання договірних зобов'язань;

г) відшкодування моральної шкоди.

Зобов’язальне право – це підгалузь цивільного права, тобто сукупність цивільно-правових норм, регулюючих відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.

Підставою для виникнення зобов’язань є правомірні та неправомірні дії контрагентів. За підставами виникнення зобов’язання можуть бути:

• договірними;

• позадоговірними;

• односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Зобов’язальне право регулює загальні засади встановлення, виконання, припинення зобов’язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов’язань (договорів).

Цивільно-правові договори є домовленістю між двома або більше контрагентами спрямованою на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов’язків між ними.

Загальні умови цивільних договорів визначені в ст.. 626 – 637 ЦКУ. Вони стосуються свободи договору, його змісту, типових умов, строку, ціни, тощо. ЦКУ регламентує особливості укладення договору та його форми в ст.. 638 – 654.

Договір є дійсним, якщо він відповідає умовам, що визначені законом та обумовлені контрагентами. Ці умови можуть бути істотними – без погодження яких договір не може вважатися укладеним, звичайними, які включаються до договору традиційно чи випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановленні, якщо сторони згодні на це. Для полегшення укладення договору в Україні створені збірники зразків цивільно-правових документів (див. „Зразки цивільно-правових документів: Науково-практичний посібник” за ред.. В.О. Кузнєцова. – К.: Істина, 2006).

Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи:

• залежно від кількості контрагентів: прості та складні;

• залежно від розподілу прав та обов’язків між контрагентами (односторонні та взаємні);

• залежно від майнового зобов’язання сторін (оплатні та безоплатні);

• залежно від предмету договору (купівлі – продажу, поставки, міни, дарування та інші – див. ст.. 655 – 1143 ЦКУ).

Спадкове право є підгалуззю цивільного права, регулюючою відносини спадкування, тобто переходу прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять всі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадкування врегульоване ст.. 1216 – 1308 ЦКУ.

Цивільно-правова відповідальність є видом юридичної відповідальності, що призначається судом у разі невиконання (порушення) цивільного договору, або заподіяння майнової чи моральної шкоди. Ця відповідальність може бути договірною чи позадоговірною. Договірна відповідальність пов’язана із порушенням цивільного договору, вона полягає у обов’язку боржника відшкодувати збитки, сплатити неустойку, втратити завдаток, примусово виконати зобов’язання, тощо. Позадоговірна відповідальність має місце у випадках заподіяння особою майнової чи моральної шкоди потерпілій стороні, із яким правопорушник не перебуває у договірних відносинах. Ця відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною. Підставами відповідальності є:

• нормативна підстава – наявність норми цивільного права чи норми цивільного договору в якій передбачена відповідальність;

• фактична підстава – наявність складу цивільного правопорушення;

• процесуальна підстава – наявність рішення суду про притягнення винної особи до цивільної відповідальності.

Практика 3.

Тема: Основи трудового права.

Тема: Основи сімейного права.

План:

1. Трудовий договір; зміст, строки, форми.

2. Порядок укладення трудового договору. Трудова книжка.

3. Підстави припинення трудового договору.

4. Робочий час і час відпочинку.

5. Заробітна плата, гарантії та компенсації.

6. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству.

7. Трудові спори.

Трудовий договір – це угода між найманим працівником і власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ними органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства зобов’язується працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці необхідні для виконання роботи, що передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір має свій зміст, тобто сукупність умов, якими визнаються права та обов’язки сторін договору. Ці умови можуть бути обов’язковими та додатковими (ст. 21 – 35 КЗпП).

Трудовий договір укладається як правило у письмовій формі відповідно до вимог ст.. 24 КЗпП. При укладенні договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну, національну приналежність, походження та документи, подання яких не передбачено законодавством. Укладення трудового договором оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу.

Ст.. 48 КЗпП визначає, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Вона ведеться у порядку, встановленому законом та постановою Кабінету Міністрів України від 27.04. 1993 року №301 „Про трудові книжки працівників” та інструкцією «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженою наказом Міністерства праці, юстиції, соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58.

Всі підстави припинення трудового договору визначені в ст.. 36 – 45 КЗпП, вони класифікуються на групи:

• за домовленістю сторін договору;

• за ініціативою працівника;

• за ініціативою роботодавця;

• за ініціативою третіх осіб, які не є стороною трудового договору.

Робочий час - це частина календарного часу протягом якого найманий працівник зобов’язаний знаходитися на своєму робочому місці і виконувати обумовлену трудову функцію. Законодавство встановлює різні види робочого часу:

• робочий час нормальної тривалості;

• скорочений робочий час;

• неповний робочий час;

• ненормований робочий час;

• надурочний робочий час (ст.. 50 – 65 КЗпП).

Час відпочинку – це визначений законом, колективним та трудовим договором календарний період, протягом якого працівник вільний від виконання своїх трудових обов’язків і який працівник використовує на власний розсуд (ст.. 66 – 84 КЗпП).

Заробітна плата – це винагорода, яку отримує найманий працівник відповідно до норм виробітку часу роботи, обслуговування чи чисельності. Оплата праці може бути за відрядними розцінками, тарифними ставками та окладами, а також може провадитися за індивідуальними чи колективними результатами роботи. Закон встановлює мінімальний розмір заробітної плати, її індексацію, форми і системи оплати праці (ст.. 94 – 117 КЗпП).

Гарантії та компенсації визначенні ст.. 118 – 129 КЗпП.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству - це вид юридичної відповідальності, що може бути:

• у обмеженому розмірі – у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку працівника;

• у повному розмірі;

• у підвищеному розмірі;

• колективною (бригадною) див. ст.. 130 – 138 КЗпП.

Трудові спори – це певні розбіжності між найманим працівником і роботодавцем з приводу застосування норм трудового законодавства, а також зміни чи встановлення нових умов праці, що не врегульовані шляхом переговорів між ними. Трудові спори розглядаються комісіями по трудовим спорам чи місцевими судами. Підвідомчість спорів та порядок їх розгляду визначено в ст.. 221 – 2411 КЗпП.

Тема: Основи сімейного права.

План:

1. Умови та порядок укладання шлюбу.

2. Особисті та майнові права і обов'язки подружжя.

3. Права і обов'язки батьків.

4. Права і обов'язки дітей.

5. Шлюбний договір.

6. Влаштування дітей позбавлених батьківського піклування.

Шлюбом є сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Умови та порядок укладення шлюбу конкретизовано 21 – 37 СКУ.

Права і обов'язки подружжя поділяються на немайнові та майнові, вони закріпленні в ст.. 49 – 91 СКУ.

Немайнові права пов’язані з правом на материнство та батьківство, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на спільне вирішення питань життя сім`ї, тощо.

Майнові права та обов’язки стосуються матеріальних благ і пов’язані з особистою приватною власністю дружини і чоловіка, спільною сумісною власністю на майно, а також на утримання.

Права та обов’язки батьків по відношенню до дітей є особистими та майновими. Вони базуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст.. 121 – 197 СКУ).

Права та обов’язки дітей мають взаємний характер по відношенню до батьків і також є особистими та майновими. Серед майнових обов’язків слід підкреслити обов’язок повнолітніх дочки та сина щодо утримання батьків (ст.. 202 – 206 СКУ).

Шлюбний договір – це цивільний правочин, що базується на домовленості нареченого та подружжя відносно встановлення майнових прав та обов’язків подружжя на період існування шлюбу (див. ст.. 92-103 СКУ).

Діти позбавлені батьківського піклування відповідно до СКУ можуть бути усиновленими або над ними може бути встановлене опіка чи піклування.

Усиновленням – є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Мета усиновлення дитини полягає у захисті її інтересів та для забезпечення стабільних та гармонійних умов життя (див. ст.. 207 – 242 СКУ).

Опіка та піклування є особливим видом державної турботи щодо дітей, які з різних причин втратили батьківське піклування, вона встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках передбачених ЦКУ (див. ст.. 243 – 251 СКУ, і ст.. 55 – 79 ЦКУ).

Практика 4.

Тема: Основи підприємницької діяльності.

Тема: Основи адміністративного права.

План:

1. Поняття підприємницької діяльності,

2. Види організаційно-правових форм підприємницької діяльності.

3. Підприємство – як основна ланка виробничої діяльності. Види підприємств.

4. Об`єднання підприємств.

5. Господарські товариства.

6. Договори в підприємницькій діяльності.

Підприємницькою діяльністю є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємництво можуть здійснювати фізичні та юридичні особи. Загальні принципи підприємницької діяльності, особливості її здійснення регламентовано в ст.. 42-51 ГКУ.

Суб’єкти підприємницької діяльності мають бути зареєстрованими державою відповідно до вимог закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” від 15 травня 2003 року.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах передбачених законом на вибір підприємця.

Основною організаційно-правовою формою підприємництва є підприємства різних форм власності – юридичні особи:

• господарські організації, створені відповідно до вимог ЦКУ (ст.. 119-162);

• підприємства, створені відповідно до вимог ГКУ (ст.. 73 – 117 ГКУ);

Підприємством є юридична особа, створена відповідно до вимог законодавства України, яка займається виробничою та іншою діяльністю. ГКУ закріплює правовий статус різних підприємств:

• державного підприємства (в тому числі казенного);

• комунального підприємства;

• підприємства колективної власності;

• приватного підприємства;

• орендного підприємства;

• підприємства з іноземними інвестиціями та інші.

Об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової, та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об’єднання утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законодавства мають право утворювати об’єднання підприємств (ст.. 118 – 127 ГКУ).

Господарські товариства – це юридичні особи створені відповідно вимог ЦКУ, вони можуть бути:

• повними товариствами (ст.. 119 – 132 ЦКУ);

• командитними товариствами (ст.. 133 – 139 ЦКУ);

• товариствами з обмеженою відповідальністю (ст.. 140 – 150 ЦКУ);

• товариствами з додатковою відповідальністю (ст.. 151 ЦКУ);

• акціонерними товариствами (ст.. 152 – 162 ЦКУ).

Господарським договором є домовленість суб’єктів господарювання щодо встановлення, зміни або припинення господарських зобов’язань. ГКУ визначає, що сторони господарського договору можуть визначати його зміст на основі:

• вільного волевиявлення;

• примірного договору, рекомендованого органом управління;

• типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим органом державної влади;

• договору приєднання.

Істотні умови господарського договору, загальний порядок його укладання, в тому числі особливості договорів за державним замовленням, договорів укладених на біржах, ярмарках, публічних торгах чи за рішенням суду, а також, порядок зміни та розірвання господарського договору регламентовано в ст.. 179 – 188 ГКУ. Окремі види господарських договорів визначені в ст.. 263 – 294 ГКУ.

Тема: Основи адміністративного права.

План:

1. Поняття, предмет, метод адміністративного права.

2. Суб’єкти адміністративного права.

3. Поняття адміністративного правопорушення.

4. Підстави для адміністративної відповідальності.

5. Види адміністративних стягнень.

6. Відповідальність за окремі види адміністративних правопорушень.

Адміністративне право – це галузь права, норми якої регулюють відносини, які виникають у процесі організації і реалізації виконавчої влади, а також відносини пов’язані з внутрішньою діяльністю державних органів, організацій, органів місцевого самоврядування, застосовуючих заходи адміністративного впливу та примусу з метою належної організації спільної організації людей, їх об’єднань, забезпечення чіткої взаємодії для досягнення певного передбачуваного результату. Предметом адміністративного права є суспільні відносини пов’язані з управлінською діяльністю. Методами адміністративно-правового регулювання є:

• владний метод (імперативний);

• рекомендаційний метод;

• метод узгодження;

• метод рівності учасників адміністративних правовідносин.

Суб’єктами адміністративного права є особи, які наділені певними управлінськими правами та обов’язками. Їх класифікують на:

• колективні суб’єкти (державні органи та організації, недержавні організації);

• індивідуальні суб’єкти (фізичні особи).

Суб’єкти адміністративного права повинні володіти адміністративною право і дієздатністю. Статус цих суб’єктів визначений Конституцією України, окремими законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна чи необережна дія чи бездіяльність), яка посягає на державний лад або громадський порядок, на власність, права чи свободи громадян і за яку законодавством встановлено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення характеризується ознаками:

• адміністративною протиправністю;

• суспільною шкодою;

• виною (умисною чи необережною);

• адміністративною караністю (ст.. 9 – 22 КпАП).

Підставами адміністративної відповідальності є:

• наявність правової підстави, тобто конкретної норми Особливої частини КпАП, в якій певне діяння визнається правопорушенням і за його вчинення конкретизовані певні адміністративні стягнення;

• наявність фактичної підстави – складу адміністративного правопорушення;

• наявність процесуальної підстави – постанови суду чи іншого державного органу, в якому визначена міра покарання винної особи (ст.. 283 – 297 КпАП).

КпАП закріплює наступні види адміністративних стягнень:

• попередження;

• штраф;

• оплатне вилучення предмета;

• конфіскація предмета;

• позбавлення спеціального права;

• виправні роботи;

• громадські роботи;

• адміністративний арешт;

• видворення за межі України іноземців, які вчинили адміністративні правопорушення в Україні (ст.. 23 -32 КпАП).

КпАП в своїй Особливій частині передбачає відповідальність за порушення:

• вимог законодавства про працю та охорони праці;

• в галузі охорони здоров’я населення;

• правопорушення, що посягають на власність;

• в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії так культури;

• в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;

• у сільському господарстві;

• на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку та інші (ст.. 41 – 212 КпАП).