§ 7. Порівняння прекрасного з приємним і добрим за вищеподаною ознакою

Стосовно приємного кожний задовольняється тим, що його судження, яке він ґрунтує на своєму особистому почутті й через яке він говорить про предмет, що той йому подобається, обмежується тільки його особою. Тому він охоче мириться з тим, що, коли він каже: канарське шампанське приємне, хтось інший виправляє цей вислів і нагадує йому, що він повинен сказати: воно мені приємне; і так буває не тільки стосовно того, що є смачним для язика, піднебіння і глотки, але й стосовно того, що може кожному бути приємним для очей і вух. Для одного фіолетовий колір ніжний і милий, для другого – мертвий і безжиттєвий. Один любить звучання духових інструментів, другий – струнних. Тому було б безглуздо сперечати­ся, маючи намір затаврувати як неслушне судження інших, котре відрізняється від нашого судження, як коли б воно було логічно йому протилежне; отож сто­совно приємного дійсним є правило: кожний має свій смак (чуттів).

Зовсім інакше стоїть справа з прекрасним. Було б (якраз навпаки) смішно, коли б хтось, хто надто високо думає про свій смак, замірився б виправдати себе тим, що даний предмет (будинок, котрий ми бачимо, одяг, що його хтось носить, концерт, котрий ми слухаємо, вірш, котрий належить оцінити) є прекрасним для мене. Адже він не сміє називати його прекрасним, якщо він не сміє називати його прекрасним, якщо він подобається тільки йому. Багато чого може бути привабливим і приємним для нього – це нікого не хвилює; але коли він щось видає за прекрасне, то він й від інших чекає такої ж задоволеності: він судить тоді не тільки за себе, але за кожного й говорить тоді про красу так, наче вона є властивістю речей. А тому він каже: річ прекрасна – і розраховує на згоду інших з його судженням щодо задоволеності, – не тому що він не раз констатував, що інші згоджуються з його судженням, він вимагає від них такої згоди. Він ганить їх, коли вони судять інак­ше, він оспорює їх смак, однак прагне усе ж, щоб во­ни його мали; і в цьому розумінні не можна сказати, що кожен посідає свій особливий смак. Це означало б лише, що взагалі немає жодного смаку, тобто жодного естетичного судження, яке по праву могло б пре­тендувати на згоду усіх.

А проте й стосовно приємного констатуємо, що в міркуванні про нього можна зустріти одностайність між людьми; і з огляду на це в декого заперечують смак, а за іншими його признають, і при цьому не у смислі органічного чуття, а як здатності міркування відносно приємного взагалі. Так, про когось, хто вміє розважати своїх гостей приємними речами (які дають насолоду всім чуттям) настільки, що це подобається їм усім, кажуть: у нього є смак. Але тут загальність береться лише як щось відносне; тут йдеться лише про загальнозначимі (якими є усі емпіричні правила), а не всеосяжні правила, якими вирішують слідувати або на які претендують судження смаку. Це – судження відносно спілкування між людьми, оскільки воно ґрунтується на емпіричних правилах. Правда, судження стосовно доброго по праву претендують на значимість для кожного, але добре уявляється як об'єкт загальної задоволеності лише через поняття, чого не буває ні щодо приємного, ні щодо прекрасного.

[Кант, Іммануїл. Естетика [Текст] / І. Кант; пер. з нім. Б. Гавришкова. – Львів: Аверс, 2007.]