Проблемне завдання 3

1. Звідки походить необхідність постулатів практичного розуму?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке не можете дати відповідь?

Імануїл Кант

Критика практичного розуму

VI. Про постулати чистого практичного розуму взагалі

Усі вони виходять із засади моральності засади, що є не постулат, а закон, яким розум безпосередньо визначає волю, яка саме завдяки тому, що вона визначається так як чиста воля, вимагає для виконання свого припису цих необхідних умов. Ці постулати суть не теоретичні догми, а передумови в необхідно практичному плані, отже, хоча вони й не розширюють спекулятивного пізнання, але загалом дають ідеям спекулятивного розуму (за посередництвом їх відношення до царини Практичного) об'єктивну реальність і управнюють розум на такі поняття, що й тільки стверджувати їх можливість він інакше не міг би собі дозволити.

Це – постулати безсмертя, свободи, розгляданої позитивно (як причиновості істоти, оскільки вона належить до інтелігібельного світу), та існування Бога. Перший випливає з практично необхідної умови відповідності тривалості життя з повнотою виконання морального закону; другий – з необхідної передумови незалежності від чуттєвого світу й зі спроможності визначення своєї волі за законом якогось інтелігібельного світу, себто зі свободи; третій – з необхідності умови для такого інтелігібельного світу: щоб він був найвищим добром, виконуваної через передумову існування самостійного найвищого добра, себто існування Бога.

Необхідний через повагу до морального закону намір щодо скерованості до найвищого добра й передумова його об'єктивної реальності, що звідси випливає, веде, отже, через постулати практичного розуму до понять, які спекуля­тивний розум міг, щоправда, викласти як проблеми, але не міг їх розв'язати, Отже, 1) до тієї проблеми, при розв’язанні якої він не міг видавати нічого, крім паралогізмів (а саме до проблеми безсмертя), бо йому бракувало ознаки тривкості, щоб психологічне поняття останнього суб'єкта, яке необхідно приписується душі в самосвідомості, довершити до реального уявлення субстанції, чого практичний розум досягає через постулат тривалості життя, потрібної для відповідності з моральним законом у найвищому добрі як у цілій меті практичного розуму. 2) Він веде до того [поняття], щодо якого спекулятивний розум не містить нічого, крім ан­тиномії, розв'язання якої він міг засновувати тільки на понятті, проблематично хоча й мислимому, але за своєю об'єктивною реальністю для нього недовідному й не визначуваному, а саме, маються на увазі космологічна ідея інтелігібельного світу та свідомість нашого існування в ньому – він веде до них за посередництвом постулату свободи (що її реальність практичний розум пояснює через моральний закон, а з ним воднораз через закон інтелігібель­ного світу, на який спекулятивний розум міг лише вказати, але не міг визначити його поняття). 3) Він надає значення то­му, що спекулятивний розум хоча й міг мислити, але мусив залишити невизначеним, тільки як трансцендентальний іде­ал, – теологічному поняттю першосутності (в практичному аспекті, себто як умові можливості об'єкта волі, визначува­ної тим законом) як найголовнішому принципу найвищого добра в інтелігібельному світі через владне моральне законодавство в ньому.

Але чи справді наше пізнання розширюється таким чином за допомогою чистого практичного розуму, і чи є іманентним у практичному розумі те, що для спекулятивного було трансцендентним? Без сумніву, але тільки в практичному аспекті. Адже цим ми не пізнаємо ані природи нашої душі, ані інтелігібельного світу, ані найвищої істоти відповідно до того, чим вони є самі по собі, – ми маємо лише поняття про них, поєднані в практичному понятті найвищого добра як в об'єкті нашої волі, і цілковито a priori через чистий розум, але тільки за допомогою морального закону, та й то лише у відношенні до нього, з погляду об'єкта, якому він повеліває. Але цим не осягається, яким же чином свобода є бодай можливою й як ми маємо уявляти собі цей вид причиновості теоретично й позитивно, – осягається лише, що така є, – постульована моральним законом і задля нього. Так само стоїть справа й із рештою ідей, яких жоден людський розсуд ніколи не зглибить за їх можливістю, хоча ніяка софістика ніколи не відбере навіть у найпростішої людини переконання, що вони суть істинні поняття.

[Кант, Імануель. Критика практичного розуму [Текст] / І. Кант; пер. з нім., прим. та післямова І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2004.]