2. Античні держави і кочовики.

Скотарські племена євразійських степів з’явилися на території України на початку III тис. до н. е. і відомі під назвою племін ямної і катакомбної культур. Пізніше (середина II тис. до н. е.) сюди мігрували інші скотарські племена, яких давньогрецькі джерела називають “кіммерійцями”. Гомер в “Одіссеї” говорить про Північне Причорномор’я як про землю кіммерійців. Заселяли вони, мабуть, територію від Кубані до Карпат. Ймовірно, будували укріплені городища, про що свідчать розкопки біля сел Немирово, Мотронівка, Хмільне та ін. Кіммерійці займалися табунним скотарством, особливо конярством, мали досить високу культуру бронзи і кераміки з кольоровою інкрустацією. На початку I тис. до н. е. племена кіммерійців, яких очолювали вожді-царі, почали експанцію на південь від Великого Кавказського хребта. Вони стали широко застосовувати залізну зброю і числену легкоозброєну кінноту. На початку VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені і асимільовані кочовиками-скіфами.

В I-му тис. до н. е. на території Криму, який давньогрецькі автори називають Тавридою, жили племена таврів (від гр. “таурус”, укр. “бик”). Вони, ймовірно, займалися розведенням великої рогатої худоби, примітивним землеробством, рибальством. Замкненість ізольованих общин, важкодоступніть гірських місць поселень таврів, а також відсутність писемних джерел обмежують вивчення історії цих племен.

Значно більше відомо про іраномовні племена, які з’явилися на території України на початку VII ст. до н. е. Це були племена скіфів.

У V ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот відвідав Скіфію і отримав дуже важливу інформацію про цей народ та його історію. Геродот виділяв скіфів-орачів, які розселилися обабіч Дніпра, скіфів-кочовиків – між Дніпром і Доном і “царських” скіфів, що мешкали у Північному Причорномор’ї та Криму. Ймовірно, домінували “царські” скіфи, бо вони брали данину з усього населення Скіфії. В IV ст. до н. е. виникла первісна скіфська держава, створена царем Атеєм з центром у Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Симферополя). Агресивна політика “царських” скіфів в IV ст. до н. е. вичерпала їхні сили і в 339 році до н. е. вони були розбиті під час походу у Фракію (на Балканах).

В III ст. до н. е. на території, яку займали скіфи з’явилися іраномовні племена під збиральною назвою “cармати” (від давньоіран. “сааремат” – оперезаний мечем). Це були войовничі племена за походженням і родом занять близькі скіфам. У сарматів зберігалися міцні матріархальні пережитки, тому роль жінки в їх суспільстві була досить високою. Сарматською столицею було місто Танаїс (у гирлі Дону), яке було і центром євроазійської торговлі. Якоїсь нової культури сармати не витворили, але прийняли і збагатили скіфську. В III ст. нашої ери сарматів почали тіснити з заходу готи- - германські племена, а в IV ст. н. е. сармати були поглинені в результаті нашестя зі сходу гуннів – азійських кочовиків, яких середньовічні хроністи назвали “карою божою”.

Ще в III ст. н. е. почався рух германських племен на схід. Одне з них – остготи – осіло між Дніпром і Доном, проникло до Криму, зруйнувало Беспорське царство і заснувало Готську державу зі столицею у Данпрштадірі (на березі Дніпра). Розквіту вона досягла за короля Германаріха (350 – 375 рр.). Готи творчо засвоїли культуру попередніх народів, збагатили її оригінальними рисами, створивши так званий “готський” або “меровінгський” стиль.

В середині IV ст. н. е. починається могутній рух з Азії на захід тюркських (туранських) племен, який отримав назву “велике переселення народів”. Першою хвилею було гунське нашестя. Вони знищили у 375 році готську державу, грецькі колонії у Північному Причорномор’ї та Криму (окрім Херсонесу і Пантікапею), вдерлися в Центральну і Західну Європу, де в середині V ст. н. е. створили могутню імперію на чолі з царем Аттілою (410 – 453 рр.). Після смерті Аттіли держава гуннів розпалася, частина гуннів осіла на території України. У VI ст. нашої ери почалася аварська навала. Вона була дуже спустешливою, але короткотривалою. Авари (“обри” – в давньоруських лiтописах) підкорили місцеві слов’янські племена, зруйнували антський племінний союз і напали на Візантійську імперію. Однак в 626 році їхні орди були розбиті візантійським імператором Iраклієм, розсіяні і щезли з історичної арени. “Погібоша, аки обри” – зазначив руський літописець.

В VII ст. н. е. через українські землі прокотилися болгарські племена, які в 680 році спільно з південними слов’янами заснували сильну Болгарську державу. Майже одночасно почали рух на захід тюркські племена хазар, що створили Хазарський каганат – державу, кордони якої простягались від Волги до Дніпра. Хазари обклали даниною слов’янські племена і розгорнули велику євразійську торгівельну діяльність.

В 915 році, як записано в літопису “прідоша печеніги первоє на Руську землю.”

В середині X ст. вони зайняли причорноморські степи, і на протязі майже ста років являли собою серйозну загрозу для руських земель.

Ще в VII ст. до н. е. на північному чорноморському узбережжі та в Криму почали засновувати свої колонії-факторії греки з Еллади. За образним виразом давньогрецького філософа Платона (428-348 рр.) греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу “як жаби ставок”. У Північному Причорномор’ї вони заснували великі міста Тірас (на Дністрі), Ольвію (в гирлі Південного Бугу), Борисфеніду (в гирлі Дніпра); в Криму – Херсонес, Феодосію, Пантікапей; на Таманському півострові – Фанагорію, в гирлі Дону – Танаїс та інші. Колонії були міцно пов'язані з метрополіями, тобто з рідними (материнськими) містами, вихідці з яких і були засновниками цих поселень. Вони мали однаковий суспільно-політичний устрій, споріднену економіку, культуру, релігію. Ці колонії були рабовласницькими містами-державами (полісами) і значними центрами ремесла і торгівлі. Головними статтями імпорту п олісів були раби, пшениця, рогата худоба, риба, шкіра, хутра, ліс, а експортували вони ремісничі вироби, тканину, оздоблення, прикраси, вина, посуд, олівкову олію та ін. Декілька століть ці міста квітли, але в II ст. до н. е. в них загострилися соціальні суперечності, які послабили політичну владу і воєнну міць, а в умовах посилення тиску кочовиків (сарматів) і експансії зростаючої Римської держави вони занепадали і втрачали свою самостійність. Останнім, в 68 році до н. е., занепало Боспорське царство зі столицею в Пантікапею. В умовах римського панування грецькі міста-держави продовжували інтенсивне торгівельно-економічне життя до середини IV століття нашої ери, коли вони остаточно були зруйновані гуннами.