22. Морфеміка.

1. Розділ мовознавства (морфемологія), що вивчає поділ слова на морфеми, типи морфем, формальні й семантичні відношення їх одна з одною і зі словом як цілісним утворенням.

2. Морфемна підсистема мови, сукупність морфем, що виділяються в словах і використовуються в мові за певними правилами сполучуваності.

23. Морф – мінімальна частина словоформи, що характеризується єдністю змісту і форми. Це конкретний представник морфеми, який виявляється при поділі слова на значущі частини.

24. Морфема – найменша узагальнююча неподільна значуща одиниця мови, яка виступає як носій певного лексичного та граматичного значення слова і регулярно відтворюється відповідно до моделей цієї мови.

25. Афікс – службова морфема, яка приєднується до кореня або іншої службової морфеми і виражає граматичне чи словотвірне значення.

26. Корінь слова – основна частина слова, визначальний елемент його лексичного зачення; база для похідного слова.

27. Основа слова – системна сукупність морфем і асемантичних сегментів, яка формує індивідуальне лексичне значення слова (частина слова без закінчення).

28. Опрощення – морфологічний процес, при якому слово зі складною морфемною будовою втрачає значення окремих своїх морфологічних частин і стає простим символом даного уявлення; проце перетворення похідної основу в непохідну.

29. Ускладнення – процес перетворення непохідної основи в похідну.

30. Перерозклад – процес переміщення меж між морфами в похідній основі, внаслідок чого формуються нові (вторинні) основи й нові афікси, які можуть втрачати прямий структурно-значеннєвий зв’язок з первинними формантами.

31. Морфологія – це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні (морфологічні) категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці – морфеми. Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини мови) і граматичні категорії частин мови, про словозміну, про морфеми.

32. Частини мови – це класи (групи) слів, які характеризуються:

1) єдністю категоріального значення, абстрагованого від лексичних значень (наприклад: предметність у іменників, ознака предмета у прикметників, число у числівників, процесуальна дія у дієслів, ознака ознаки у прислівників); 2) єдністю морфологічних категорій і правил словозміни (наприклад; рід, число, відмінок у іменників, вид, спосіб, час у дієслів); 3) тотожністю синтаксичних властивостей слів (наприклад: підмет і додаток у іменників, присудок у дієслів, означення у прикметників, обставина у прислівників); 4) спільністю суфіксів, за допомогою яких утворено відповідні слова (наприклад: суфікси -тель, -ець, -анин, -ик – у іменників; суфікси -н-ий, -ськ~ий, -аст-ий,-ан-ий,-ов-ий у прикметників.

За цими чотирма ознаками сучасна традиційна граматика виділяє десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук.

33. Лексико-граматичні розряди – це групи слів зі спільною семантичною рисою, яка їх об'єднує в один розряд, наприклад, у слів радість, блакить спільною семантичною рисою є відсутність носія дії чи ознаки. Ця особливість й об'єднує їх у розряд абстрактних іменників. Це такі групи слів, які об'єднуються на основі спільності семантики і граматичних засобів вираження, а розрізняються на основі відмінностей у семантиці і граматичних формах.

У складі іменника виділяються такі лексико-граматичні розряди: 1) конкретні й абстрактні (книга — щедрість); 2) загальні і власні (місто — Миколаїв); 3) предметні (дискретні) — речовинні (недискретні) або назви рахованих і нерахованих предметів (будинок – золото); 4) збірні — одиничні (студентство — стеблина). Ці розряди перехрещуються: власні іменники, наприклад, одночасно є і конкретними.

34. Іменник – це самостійна частина мови, що має категоріальне значення предметності, виражене класифікаційними категоріями роду і істоти/неістоти та словозмінними категоріями числа і відмінка.