http://vk.com/club42638895

Практичне заняття № 1 Теорія літератури: тенденції сучасного розвитку дисципліни План

1. Поняття «теорія літератури».

2. Теорія літератури серед інших наук. Міждисциплінарні зв’язки теорії літератури.

3. Стан сучасної термінологічної системи як провідна проблема теорії літератури: реалії і перспективи.

4. Проблеми методологічної основи теорії літератури.

5. Основні літературознавчі методи XX століття.

6. Актуальні проблеми шкільного курсу «Теорії літератури».

7. Сучасні підручники для вивчення «Теорії літератури»: вітчизняний і зарубіжний досвід.

Основні терміни і поняття:

Герменевтика, естетика, компаративістика, палеографія, риторика, текстознавство.

Питання для самоконтролю:

1. Завдання і внутрішня структура поетики.

2. На які частини диференціює поетику Б.В.Томашевський?

3. Сформулюйте мету і завдання теоретичної (загальної) та історичної поетики.

4. Наведіть зразки теоретичних робіт, які б продемонстрували синхронічний і діахронічний підхід в теорії літератури.

5. Чи є ідентичними поняття літературного процесу та історичної поетики?

6. Чи є ідентичними предмети дисциплін «Вступ у літературознавство» та «Теорія літератури»?

7. У чому полягає критерій науковості теорії літератури?

Методичні рекомендації:

Багатовікова традиція поетики на різних етапах свого розвитку практично ототожнювалася з риторикою, починаючи з класичної античності і завершуючи епохою символізму, спиралася на філософську естетику та була розділом загальної теорії мистецтва.

Два шляхи визначення змісту поетики:

1.Російський і західноєвропейський структуралізм (Ю.М.Лотман, Цв.Тодоров): наближення поетики і риторики + авангардистський досвід.

Томашевський Б.В.: теорія літератури= поетика+риторика.

2.М.М.Бахтін, О.Ф.Лосєв, класичні традиції в теорії мистецтва: поетика-філософськи-естетичне явище.

Самовизначення дисципліни теорія літератури залежить від філософії мистецтва, лінгвістики, риторики, семіотики, герменевтики.

Теоретичне літературознавство постструктуралістської епохи схильне в понятті «literary criticism» розчиняти відмінності між теорією літератури і літературною критикою.

Теорія – це критика критики (Компаньон А. Демон теории).

У практиці аналізу тексту теорія літератури виявляє потенціал науковості.

Загибель античної цивілізації, поширення християнства в Європі привели до помітних змін у розвитку мистецтва: посилилася роль релігійної літератури, робилися перекла­ди й писалися праці, в яких тлумачилося Святе Письмо. Зокрема аналіз перекладів біблійних текстів з давньо­єврейської мови на грецьку здійснив Ориген (182—251 pp.). Візантійський учений Фотій (між 810—827 — між 891 — 897 pp.) у праці «Бібліотека» (назва умовна, в оригіналі — «Опис і перелік прочитаних нами книг») охарактеризував грецьку світську й релігійну літератури. «Бібліотека» — це збірник, що складається з 280 записів, присвячених окремим авторам переважно прозаїкам — від Геродота до візантій­ського письменника Сергія Сповідника (IX ст.). Інша праця  «Міріобібліон» — перший у середньовічній літе­ратурі бібліографічний твір з виразною тенденцією до критичних оцінок.

 

Візантійська наука X століття одержала й перший ети­мологічний і тлумачний словник, на зразок сучасних енци­клопедій, що складався з 30 тисяч статей, розміщених в алфавітному порядку. Особливо важливими для літературо­знавства були статті з історії грецької та римської літератур. Тут же згадувалися призабуті автори, цитувалися тексти нині втрачених творів. Словник дістав назву Свида (Суда). Тривалий час вважалося, що це ім'я середньовічного автора. Проблемами естетики займався християнський мислитель Аврелій Авґустш (354—430 pp.), відомий також як Августин Блаженний. Він вимагав, щоб людина захоплювалася не самою поезією, а божественною ідеєю, закладеною в ній. Він вважав тяжким гріхом насолоджуватися церковною музикою, не надаючи значення словам, які звучать під час її виконання.

 

Красивим у поезії може бути тільки все те, що наближає людину до Бога. Виходячи з ідеї лінійності часу, на відміну від античного його тлумачення як циклічності, Августин уперше ставить проблему плинності, а значить — історизму, що дає підставу всерйоз приступити до розробки такої гло­бальної естетичної проблеми, як свобода творчості. Зрозуміло, що саме така постановка питання була обмежена світо­глядними позиціями мислителя, який виходив з того, що історія в теологічному плані — це лише коротка мить між двома полюсами — створенням світу Богом і наступним царством Божим на землі, яке триватиме тисячу літ.

Подібні погляди поділяв і філософ Фома Аквінський (1225—1272 pp.), чия наукова система дістала назву томізму (ім'я Фома латиною вимовляється як Тома) — своєрідного покатоличеного арістотелізму. Він твердив, що краса люд­ського тіла не може бути повноцінною, оскільки справжня духовна краса пов'язується лише з Богом як основою світо­вої гармонії: «Бог іменується прекрасним як причина світо­вої гармонії та ясності» [18, І, 290\.

Англієць Роберт Гроссетесте (1175—1253 pp.) твердив, що першоджерелом будь-якої краси є світло, наявність яко­го в художніх творах — першопричина естетичної насолоди. Значно далі, ніж західноєвропейські вчені, пішли середньовічні науковці Закавказзя. Один із них — Давид Граматик (VI—VII ст.) активно використовував у своїх працях спадщину античних авторів. Головним у його естетичній системі було дослідження мистецтва як форми пізнання, місця художньої творчості серед інших форм пізнання, суспільна роль і виховна функція мистецтва, його класифікація за родами та жанрами.

 

Граматику вірменські вчені, у тому числі й Давид Граматик, розглядали як науку, що дає ключ до розуміння будь-яких поетичних творів. У трактатах учених цієї дер­жави доби середньовіччя поряд із загальними питаннями мовознавства трапляються фрагменти про творчий процес, визначення окремих літературних жанрів — трагедії, комедії, елегії, а також родів — епосу й лірики.

 

Свого найвищого розквіту літературознавство середньо­вічної Грузії досягло у творчій спадщині Шота Руставелі (друга половина XII ст.). Він вважав опорою словесного мистецтва чотири підвалини: слово, серце, майстерність і розум. Сюди ж він відносив і особистість автора твору, з волі якого кожна з чотирьох згаданих підвалин може набути певного значення. Однак твір стане явищем мистецтва лише тоді, коли всі вони постануть у непорушній єдності. Серед родів літератури Шота Руставелі особливо виділяв епос, вбачаючи в ньому потенційні можливості до монумен­тального відтворення дійсності.

 

Усе це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки, розробляючи проблему специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного у творчості й житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона, і лише на околицях європейської цивілізації (Візантія, Вірменія, Грузія) науковці намагалися вийти за межі античних уявлень.

 

Частина європейських учених продовжувала дотриму­ватися античних поглядів і в добу Відродження. Зокрема Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.) був переконаний, що «сутні­стю краси не може бути тіло, бо якби краса була тілесною, вона не мала б нічого спільного з благочинністю душі, яка безтілесна» [18, І, 500]. Джордано Бруно (1548—1600 pp.) писав, що «краса, яка видима в тілах, є річ випадкова й тіньова... Розум же... сприймає справжню красу шляхом звернення до того, що створює красу тіла і прагнення зробити його красивим. Адже це душа зробила і утворила його таким». Душа, на думку Дж. Бруно, не є прекрасною сама по собі. «Отже, — зазначав він, — слід піднятися до того вищого інтелекту, який сам по собі є прекрасним» [17, І, 578).

Все це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки та добу Відродження, розробляючи пробле­му специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного в мистецтві та житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона.

 

Однак у цей же період було здійснено й значний крок уперед у розвитку теоретичних досліджень. Важ­ливими віхами на цьому шляху стали праці Данте Аліґ'єрі (1265—1321 pp.) «Про народну мову» таДжованні Боккаччо (1313—1375 pp.) «Апологія поезії». У першій з них була теоретично обгрунтована необхідність писати художні твори рідною мовою, а не латинською, яка незрозуміла широким народним масам. Данте також порушив проблеми спів­відношення віршової та прозової мови, розглянув теорію поетичних жанрів. Особливу увагу він приділив поетиці канцони, найпопулярнішого ліричного жанру італійського Відродження. Друга праця характеризувала гуманістичну роль мистецтва, відкидала догматичні уявлення про його природу та суспільне призначення. Лоренцо Балла (1407— 1457 pp.) у трактаті «Про насолоду» аргументовано довів, що прекрасне існує в самій природі, яка дає людям чимало благ, котрі вони повинні використовувати в ім'я свого фізичного й духовного благополуччя.

 

Епоха Відродження, поставивши в центр уваги лю­дину, висунула на перший план думку про активну роль митця в процесі творчості, наділивши його правом від­творювати дійсність відповідно до власного бачення пре­красного. Паралельно розроблялися критерії художності, велася боротьба за майстерність відтворення життя. Один із видатних діячів доби Відродження Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), людина енциклопедичних знань, у три­томній праці «Трактат про живопис» порушив питання про принципи відображення дійсності у творах мистецтва. Вчителем художника, на його думку, виступає сама при­рода — вчителька вчителів. «Живопис — вважав Леонардо да Вінчі, — це німа поезія, а поезія — це сліпий живопис» [18, І, 545]. І хоча в його працях у дусі гуманістичних ідей Ренесансу йдеться про вищість людини над природою й перевагу людських творінь над природними, людина для нього все ще лишається тільки інструментом, хоча й най­досконалішим, у природі.

 

Таким чином, обстоюючи позиції специфічного антропо­логізму, що поряд з Богом звеличував людину як творця духовних надбань цивілізації, теоретики доби Відродження визнавали наявність у природі двоцентрової картини світу, що вносила певний схоластичний елемент у розробку теоретико-літературних понять.