3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення

У політичному дискурсі спостерігається конфлікт двох тен­денцій – термінологічної, поняттєвої точності та змістової неви­значеності, неоднозначності. З одного боку, мова політики – така ж сама професійна підмова (languale for purposes, occupational variety), як, наприклад, мова медиків, юристів, спортсменів, вій­ськових. Саме з цієї причини вона мала б прагнути до точності визначень. Точність номінації сприймається як умова професіо­налізму політичної комунікації, зокрема, й парламентської мови. Водночас номінативна точність як властивість спеціальної під­мови у мові політики приглушується її прагматично зумовленою змістовою невизначеністю. Професійний політик у своїй ко­мунікації прагне точності й визначеності, проте інколи старанно завуальовує її розмитістю змісту (що, нерідко допомагає привернути й утримувати увагу суб’єктів політичного спілкуван­ня).

Твердження про змістову невизначеність (двозначність) мови політики знайшло своє місце у лінгвістичних працях та політичній публіцистиці. Потреба експліцитної інтерпретації не­визначених висловів часто стимулюється власне політичними причинами. Цікавим із цього приводу є матеріал, наведений у статті К. Тайхмана, який аналізує дискусію у ЦК КПФ та кому­ністичній партії Франції, присвячену подіям путчу 1991 року в СРСР (Тайхман, 1994). Протягом цієї дискусії здійснення мов­леннєвого акту засудження, що фактично збігався із політичною діяльністю, пов’язується із тлумаченням семантики оцінних ле­ксем путч, державний переворот, радянські події, неприйнятний, недозволений.

Змістова невизначеність політичного дискурсу зумовлена ці­лою низкою семантичних та прагматичних факторів (рис. 3.1).

З містова невизначеність

ф

семантичні

прагматичні

актори

ф ункціонування

п ричини їх

виникнення

Розмитість семантичних кордонів

Спонукальна функція

Абстрактність значення

Рятування іміджу

Маніпуля-тивність

Складність значення

Уникнення контролю

Відносність значення

Уникнення конфлікту

Ідеологічна полісемія

Рис. 3.1. Семантично-прагматична зумовленість змістової невизначеності політичного дискурсу.

Розглянемо деякі семантичні фактори, що їх виділяють у своїх працях В. Дікман та В. Бергсдорф (Dieckman, 1969; Bergsdorf, 1987):

• Абстрактність та широта значення. Політики часто ігно­рують уточнюючими визначеннями, котрих потребують слова з абстрактними значеннями (наприклад, демократія замість ре­презентативно-парламентська демократія). Слова широкої се­мантики типу процес, явище, місія та ін., внаслідок своєї референціальної невизначеності, зазнають найдовільніших інтерпретацій. Так, скажімо, журналіст Максим Яремчук звер­тається до спеціаліста Олександра Пасховера, аби той пояснив значення певного явища, про яке так часто згадують політики: “Громадянське суспільство, закон, мораль – категорії еконо­мічні? Чи пов’язана економічна ефективність з типами політич­них ідеологій, домінуючими у суспільстві? Що таке ідеальна модель українського капіталізму?” У своїх відповідях президент Центру ринкових реформ говорить про широту визначення гро­мадянське суспільство, яке функціонує у державі, що спонукає до маніпулювання ним. “Основою громадянського суспільства, так би мовити, його стрижнем є громадянин. Визначення гро­мадянського суспільства як певної сукупності недержавних об’єднань мені здається неповним і навіть неправильним. Ми мо­жемо мати безліч формальних об’єднань, але якщо люди не володіють певними громадянськими рисами, громадянське сус­пільство утворитися просто не може”, – як бачимо, один із пред­ставників влади вказує на певну гру абстрактного визначення з боку тієї ж влади (Яремчук М. Громадянське суспільство – це вигідно // День. – 2002. – 14 травня).

• Складність значення, зумовлена труднощами розуміння самого денотата. Багато одиниць політичної мови означають комплекси ідей, досить віддалених від безпосереднього досвіду людини; складність розуміння таких слів безпосередньо пов’я­зана з непростою ситуацією позамовної дійсності (Наприклад: “Передусім йдеться про митні інтереси, ємкість ринку та су­дові процеси по демпінгу” (Кухар І. Олександр Лавринович: Сьогодні немає активного стимулу для створення більшості // День. – 2002. – 14 травня) – масовий читач звичайно не знайомий із семантикою виділеного слова (демпінг – експорт товарів за нижчими, ніж на внутрішньому та світо­вому ринках цінами, з метою витіснення конкурентів). Іноді політи­ки навмисно спекулюють неінформованістю читачів у царині спеціальних термінів економіки та політики, даючи відповіді таким чином, щоб їхній зміст був завуальований від пересіч­ного читача).

• Розмитість семантичних кордонів у слів градуйованої се­мантики, у тому числі відсутність чітких відмінностей у позна­ченні політичних орієнтацій за шкалою: реакційний – консерва­тивний – ліберальний – прогресивний – радикальний.

У сучасній політичній ситуації трапляються приклади дуже тісного співіснування двох різних явищ, котрі призводять до їх­ньої трансформації та взаємопроникнення, а згодом і до зміни сфери мовного обслуговування певного явища, зміни градуйо­ваної шкали. Показовим є такий текст: “Якщо говорити про економічний бік справи, то, мені здається, соціал-демократія до кінця 50-х років займала позиції, близькі до комуністичної ідеї дер­жавної власності, енергійного перерозподілу багатства на користь бідних і так далі. Але згодом вона все більше й більше опановувала центристські установки... Мені уявляється, що нині соціал-демо­кратія відрізняється від ліберал-демократії тим, що соціал-демо­крати більше узгоджують реалізацію ринкових ідей із адаптаці­єю до них населення. Ліберали, мені здається, безапеляційно вважають ці ідеї правильними і не схильні до такого активного діалогу з населенням.... Будь-який наш прагматичний політик у най­ближчі 10 років буде змушений діяти в цьому вузькому діапазоні: проводити ліберальні реформи в економіці, але у міцній соціальній оболонці” (Яремчук М. Громадянське суспільство – це вигідно // День. – 2002. – 14 травня).

• Відносність визначень, тобто залежність вибору номіна­ції від політичної позиції мовця (так, скажімо, одна і та ж плат­форма з погляду однієї людини як представника партії чи іншо­го політичного угруповання може бути названа реакційною, з позицій іншої – ліберальною).

Відносність визначень корелює із поняттям ідеологічної полісемії, під якою ми розуміємо використання одних і тих же слів представниками різних ідеологій для позначення різних ідей та понять. Ідеологічна полісемія є наслідком виникнення групо­вих конотацій, що виражають інтерпретацію політичної реаль­ності з позицій тієї чи іншої соціальної групи (типові приклади: демократія, свобода, солідарність, соціалізм, ліберал, консерватор. реакційний, прогресивний та ін.). Зміст ідеологічної конотації по­лягає у закріпленні як компонента змістової структури слова однієї з ланок базової семантичної опозиції політичного диску­рсу – “свій / чужий”. Ідеологічні конотації обов’язково супро­воджуються досить прозорими оцінними імплікаціями типу “свій (друг) – хороший, чужий (ворог) – поганий”.

Таку схему спостерігаємо у статті Сергія Солодкого “Бі­лорусь без вибору” у газеті “День” за 8 вересня 2001 року: “На прохання білоруських журналістів надрукувати повторно про­граму інших кандидатів, а не тільки Лукашенка, керівник ЦВК заявила, що “я зобов’яжу “Советскую Белоруссию” надрукува­ти програму Гончарика (свій / чужий), якщо опозиційна преса надрукує програму чинного президента (друг / ворог)”.

Говорячи про прагматичні фактори невизначеності полі­тичної мови, потрібно розглянути причини, що спонукають по­літиків не до зняття, а до збереження невизначеності поняттєво­го змісту знаків.

1. Прагнення врятувати авторитет, власне обличчя. Завдя­ки використанню дуже абстрактних або занадто невизначених висловів мовцю легше приховати свою неосвіченість (незнання, непоінформованість) та в результаті заперечувати усе сказане. “Політики мають бути весь час напоготові, аби не дати супро­тивнику можливості скористатись їхньою слабкістю – будь-яки­ми промахами, помилками, допущеними у мовленні. Не допусти­ти це можна, лише застосовуючи мову непрозору, неконкретну, пусту. Того, хто не сказав нічого, неможливо звинуватити у бре­хні” [270: 358].

Зазвичай до такого прийому політики вдаються у разі усі­ляких надзвичайних ситуацій, проблем державного рівня. “Як і заведено на таких “колегіальних нарадах”, після досить лаконі­чного вступу голови (розслідування, мовляв, іде, спеціально ство­рена робоча група працює, “причини до кінця не з’ясовано”, але певні висновки вже є), представників ЗМК ввічливо попросили вийти із залу” (Дарпінянц В. Ціна “чорного хліба” // День. – 2001. – 8 вересня).

2. Потреба уникнення конфлікту в спілкуванні. Невизна­ченість часто виступає як засіб подолання комунікативних проблем. Вона дозволяє мовцю уникнути крайнощів, зайняти нейтральну позицію при обговоренні спірних питань, і тим самим сприяє згладжуванню протиріч між комунікантами. “Бувають випадки, коли для мовця важливіше пожертвувати ясністю розуміння заради посилення довіри та завоювання симпатій адресата” [299: 57]. Свідоме використання неточної мови як комунікативна стратегія пов’язано також із проявом обережності. У політиці, як відомо, одне непродумано сказа­не або неправильно зрозуміле слово може спровокувати сер­йозний конфлікт.

Проілюструвати це можна на прикладі статті Ольги Дмитричевої “Пісня про демократичний адмінресурс” (“Дзеркало тижня”. – 2002. – 29 березня). Інтерв’юйований уникає прямих звинувачень, говорить не конкретно: “І все-таки, можна до­кладніше про лідерів рейтингів порушників? Хто вони? Безліч прикладів – у наших звітах, я б сказав, за суб’єктивними оцінками, відсотків 70-80 громадян України, у підпорядку­ванні яких є інші громадяни, що мають право голосу, роз’яснюють своїм підлеглим, як потрібно голосувати”.

3. Прагнення уникнути контролю за своїми діями. Викорис­тання багатозначності, невизначених понять – ефективний спо­сіб, котрим користуються досвідчені політики та спічрайтери. Кон­текстуальна невизначеність понять, застосованих у текстах політичних програм, ускладнює в майбутньому ефективний контроль за виконанням узятих обов’язків та дозволяє вдаліше “лавірувати”, підпорядковуючи свої дії моральним нормам си­туаційної етики.

Дуже часто політики визнають невідповідною роботу сво­їх ланок, але говорять про це так загально й невизначено, що тим самим залишають питання відкритим, але “поясненим”, зві­льняючись тим самим від контролю. Наприклад: “Всі, хто ціка­виться юриспруденцією, знають, що в Україні існують пробле­ми з виконанням судових рішень. Тому для Міністерства юстиції сьогодні одним з найголовніших напрямків стане робота щодо забезпечення виконання рішень та ухвал, які виносяться іменем України. Адже, якщо у розгляді дискусійних питань поставлена крапка, то рішення має бути виконаним. Інакше пропадає сенс діяльності судової системи, а отже, діяльності влади в цілому. Тому існуючий стан справ підриває довіру не лише до Міністерства юстиції, а й до держави” (Кухар І. Олександр Лавринович: Сьогодні немає активного стимулу для створення більшості // День. – 2002. – 14 травня).

Отже, якщо узагальнити прагматичні причини та фактори застосування змістової невизначеності, то узагальненим буде слово “уникати”: відповідальності, конфлікту, протиріч. І реа­лізують політики його затушуванням, недоговоренням, прекрученням, розмитістю значення. Невизначеність виступає також головним інструментом маніпулювання і лежить в основі таких стратегій:

а) вуалювання, затушовування небажаної інформації, що до­зволяє приглушити, зробити невидимими очевидні факти; “Що ж стосується моїх світооглядних позицій, то, думаю, що за пів­тора десятка років перебування в політиці тим, хто хотів їх зна­ти, вони широко відомі.... Практично будь-якій справі можна на­дати скандального резонансу, навіть при відсутності факту...” (Кухар І. Олександр Лавринович: Сьогодні немає активного сти­мулу для створення більшості // День. – 2002. – 14 травня);

б) містифікації, приховування істини (свідоме введення в оману). Прикладом є публікації з приводу збитої над Чорним морем російської ракети, справи Ґонґадзе тощо;

в) анонімності, деперсоналізації, як прийому зняття відпо­відальності, уникнення її. Так, скажімо, у контексті: “З огляду на цей процес, усі потенційні учасники СОТ уважно підходять до роз­ширення цієї організації, пильнуючи свої інтереси. З боку ж Укра­їни через велику кількість причин реальні кроки робилися, скажімо так, не дуже швидко” (Кухар І. Олександр Лавринович: Сього­дні немає активного стимулу для створення більшості // День. – 2002. – 14 травня), деперсонізовано відповідальних за повільні кроки до СОТ, замість того, щоб назвати конкретні помилки та тих, хто їх допустив. Політик побудував попереднє речення так, аби воно не вимагало зазначення конкретних реалій та персон, що у свою чергу дозволило провадити тонку дипломатичну лі­нію “сказати усе – сказати нічого”.

З неоднозначністю тісно пов’язана ще одна властивість політичної мови – таємне мовлення або езотеричність.

На нашу думку, політична мова перебуває ніби між дво­ма полюсами – функціонально зумовленою спеціальною мовою та жаргоном певної групи з властивою для неї ідеоло­гією, виконуючи таким чином суперечливі функції: з одного боку, вона мусить бути доступною для розуміння (відповідно до цілей пропаганди), з іншого – зорієнтованою на певну групу (через соціальні та історичні причини), що часто супе­речить доступності політичного мовлення (рис. 3.2).

Жаргон певної групи з властивою їй ідеологією

Функціонально обумовлене спеціальне мовлення

Політичне мовлення

Суперечливі функції

Доступність Зорієнтованість

для розуміння на певну групу

(відповідно до (через соціальні

цілей пропаганди) та історичні причини)

Рис. 3.2. “Двополюсність” політичного мовлення

Корпоративна функція, характерна для будь-якої підмо­ви та жаргону, як відомо, реалізується завдяки тому, що спе­ціальна мова переважно незрозуміла для невтаємничених, бо передбачена “для внутрішнього використання”, для об’єднан­ня “своїх” та вилучення “інших”. Однак, оскільки мова полі­тики функціонує не тільки у колі політиків, але й у масовій аудиторії, то неминуче відбувається деспеціалізація політич­них термінів. У результаті ця спеціальна мова позбавляється здатності таємного мовлення. (Достатньо згадати, як швидко в повсякденну мову ввійшли слова ваучер, консенсус, імпіч­мент). Проте цей “недолік” компенсується такою якістю по­літичної мови, як її так звана “розпливчатість”, змістова не­визначеність, неоднозначність, що виступає специфічним для політичної (професійної) підмови виявом езотеричності. По­літики, як ніхто інший, уміють уникати прямих відповідей на питання, вміють сказати багато, водночас не сказавши нічо­го (наприклад: “Ми впевнені, що результати позитивні будуть. Сказати, коли – завтра, післязавтра, ну, це буде профанізм, тому що професіонал нікогда, ніколи так не скаже. Може, воно буде розкрито через півгодини, а може, воно буде розкрито і через місяць” (Рейтинг ненормативної мудрості. Михайло Потебенько // ПіК. – 2001. – № 31(114). – С. 24)).

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що “таємни­чість” мовлення у політичному дискурсі коріниться не у са­мій мові політики як такій, більшість знаків котрої є широко відомими, загальнодоступними для розуміння, а в самому ха­рактері спілкування. Інакше кажучи, езотеричність політич­ного дискурсу – не семантична, а прагматична характерис­тика.

Ю. Рождественський, аналізуючи риторичні особливості текстів інформатики, виділяє властивість криптографічності, котра полягає в тому, що “система не повинна давати абоненту ту ін­формацію, якою він не має права володіти” [192: 394]. Для полі­тичного дискурсу цей принцип правдивий лише щодо держав­ної таємниці, а щодо всього іншого його можна переформулювати так: владні структури у власних інтересах (у цілях політичного самозбереження) обмежують “клієнту” доступ до інформації, якою він має право володіти. Право на монопо­льне володіння інформацією – це один із виявів влади.

Розглянемо ще один приклад: “Якою буде гра Віктора Юще­нка – це справа його совісті. І сміливості. Та поки що вона вигля­дає доволі плутаною. В будь-якому разі Віктор Андрійович не може не розуміти, що титул “Надії України” дістався йому життям однієї людини та зусиль багатьох інших. І його не можна розмі­нювати на нінащо, навіть на “батьківську любов” (Сохар О. Ющенко як головна касетна надія України // ПіК. – 2001. – № 33 (116). – С. 6). Езотеричними у цьому повідомленні є і відо­мості про життя людини – без уточнення імені, через яку Юще­нко отримав титул “Надія України”; і про зусилля ще якихось людей (хто такі?); і про якусь таку “батьківську” любов. Але ж ніхто з читачів (принаймні, більшість, що орієнтується в ос­новних політичних реаліях) особливо не розмірковував над тим, чиїм життям, чиїми зусиллями і хто такий “батько”. Не міркувати про це читачам, а журналістам – писати під знаком езотеричності дає змогу таке явище, як здогад, що виступає зворотнім боком езотеричності.

Проте, якщо в масовій інформації основним прагматичним принципом є принцип інтересу (повідомлення повинне бути ці­кавим, містити нову, невідому інформацію), і саме тому здогад­ка виступає як заборона на непередбачуваність та непрогнозованість повідомлення (адресат здійснює прогнозування, бо воно свідомо програмується для утримання цікавості), то в політич­ному дискурсі адресат змушений здійснювати прогнозування через неповноту та неточність повідомлення, тобто порушення прагматичних принципів якості та кількості.

Таким чином, політична мова як вербальна сторона полі­тичного дискурсу характеризується змістовою невизначеністю, не­однозначністю, котра спричиняється як семантичними, так і праг­матичними чинниками, а також таємничістю мовлення, езотеричністю, що частково компенсується здатністю реципієн­тів політичного дискурсу до здогадки.