Реєстрове козацтво

Українські козаки постійно прагнули потрапити до числа реєстровців, добивалися збільшення їх числа. Нерідко в реєстр записувалися самі, без згоди поляків. У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою на Київщині між козацькою верхівкою на чолі з Сагайдачним і комісарами Жолкевського була підписана декларація, названа Вільшанською. За цією угодою козацький реєстр установлювався в 1 тис. чол. Усі інші козаки, що не ввійшли до реєстру (випищики), мусили повернутися під загрозою смертної кари під владу старост і своїх панів. 17 жовтня 1619 р. була підписана нова Роставицька угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом Сагайдачним та командувачем польським військом, коронним гетьманом Жолкевським. За нею козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10 600 чол., скорочувалося до 3 тис. чол. Усі інші козаки, що вступили до війська за останніх 5 років і не увійшли до складу реєстру, мусили повернутись під владу старост і панів. Старшини, на чолі із Сагайдачним, намагалися виконувати угодою цієї умови у власних інтересах. Це викликало повстання, внаслідок якого Сагайдачного було усунено від гетьманства, а гетьманом наприкінці 1619 р. проголошено Яцька Бородавку.

Козацькі походи проти турків і татар. Хотинська війна.

Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщі український народ продовжував героїчну боротьбу проти турецько-татарської агресії. У перші десятиліття XVII ст. українські козаки не тільки відбивали напади татар і турків, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці.

Доба героїчних походів українського козацтва на початку ХVII ст.

Були й поразки. У 1620 році поляки і козаки були розбиті турками під Цецорою у Молдавії. Але у 1621 році вони розбили турків на чолі з султаном Османом під Хотином. Вирішальну роль тут зіграли козаки на чолі з Сагайдачним, хоч сам гетьман отримав важку рану, від якої помер у 1622 році в Києві. У пам'яті потомків ім'я Сагайдачного збереглося як ім'я хороброго і талановитого полководця, видатного політика, гарячого патріота України.

Після Сагайдачного гетьманами були Голуб (1622-1623) та Дорошенко (1624-1625), які проводили політику примирення з поляками і викликали тільки наростання протесту в середовищі українських козаків та селян.

Визвольний рух проти панування шляхетської Польщі. Козаки протягом кінця XVI – першої половини XVII століть неодноразово брали участь у повстаннях проти польського соціалього, національного і релігійного гніту.

У1591-1593 роках – повстання під проводом гетьмана реєстровців Криштофа Косинського, але його війське у 1593 році було розбите біля містечка П’ятка на Житомирщині. Косинський загинув.

У 1594-1596 роках почався другий етап повстання під проводом дрібного шляхтича Северина Наливайка та його сподвижників – Лободи і Шаули. Повстання охопило Брацлавщину, Київщину, Волинь і навіть на Білорусію. Навесні 1596 року спочатку в урочищі Гострий Камінь біля Києва, а потім – в урочищі Солониця біля міста Лубни поляки оточили козаків. Ті довго оборонялися, потім на пропозицію поляків заможні козаки схопили Наливайка і передали ворогам. Його стратили у Варшаві, а козаків розгромили.

Повстання 1625 р. Куруківська угода.

Після закінчення Хотинської війни польські магнати, старости й воєводи, католицькі ксьондзи й уніати посилили гноблення українців. Українські селяни, козаки й міщани продовжували збройну боротьбу проти наступу польських феодалів. Для придушення селянсько-козацьких повстань польський уряд восени 1625 р. послав своє військо (30 тис. чол.) на чолі з польським гетьманом С. Конєцпольським. Прийшовши на південну Київщину, воно почало бої проти повстанців. Але місцеві повстанці об'єдналися із запорожцями і, налічуючи приблизно 20 тис. чол., очолювані запорізьким гетьманом Марком Жмайлом, чинили впертий опір польським військам. Велика битва відбулася біля Курукового озера, напроти Кременчука. Обидві сторони зазнали великих втрат. Конєцпольський змушений був розпочати з козаками переговори. Тоді ж польські комісари і козацька старшина підписали угоду під назвою Куруківської. Козацький реєстр збільшувався до 6 тис. чол.. Реєстровці підпорядковувалися старшому (гетьманові). Платня реєстровцям встановлювалася в сумі 60 тис. злотих. Старшинам визначались окремі оклади. Реєстрові козаки могли жити лише в королівщинах, з маєтків шляхетських і духовних вони мусили виселитися протягом 12 тижнів. Усі козаки, що залишилися поза реєстром, а таких налічувалося близько 40 тис. чол., повинні були повернутися до своїх панів і виконувати кріпацькі обов'язки. Усім учасникам повстання оголошувалася амністія. Козакам заборонялося йти в походи на турецькі володіння і мати зносини з іноземними державами. Куруківська угода задовольняла інтереси лише козацької верхівки. Тому основна маса козацтва не визнала цієї угоди і продовжувала боротьбу. У М. Жмайла було забрано гетьманську булаву і гетьманом обрано представника козацької верхівки М. Дорошенка. Щоб розрядити обстановку, козацька старшина в 1628 р. організувала похід проти татар у Крим, під час якого гетьман М. Дорошенко загинув. Одним з найважливіших наслідків Куруківської угоди був остаточний поділ козацтва на дві групи: 1) реєстрових, заможних, за якими визнавалися козацькі права й вольності і 2) нереєстрових, «випищиків», що, за угодою, мусили повернутися в кріпацтво. їхнім центром стало Запоріжжя. Вони займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти і всіх польських властей.

Повстання 1630 р.

Це повстання очоловив гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило) у березні 1630 р. Повстання швидко поширювалося і незабаром охопило Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на Правобережжі територію від Київського Полісся до Запоріжжя. Повстанці зайняли Канів, а потім і Переяслав. Коронний гетьман Конєцпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував до Переяслава. Запеклі бої тривали три тижні. Найжорстокіший бій відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву – Золоту роту, яка охороняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Ці події описав Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч». Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. 29 травня 1630 р. було укладено Переяславську угоду, за якою основні умови Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя. «Статті для заспокоєння руського народу». Петро Могила. Після смерті у 1632 р. короля Сигізмунда новообраний король Владислав IV змушений був піти на поступки українцям. Щоб схилити на свій бік козацьку верхівку й православне духівництво, він у 1632 році видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом. За цими «Статтями» уряд узаконював існування православної церкви: вона тепер офіційно дістала право мати свою вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом, православні могли вільно відбувати церковні обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, обіймати посади. Православній церкві повернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоплених уніатами після Брестської унії 1596 р. Зруйнування козаками Кодацької фортеці в 1635 р.

Щоб ізолювати Запорізьку Січ від решти України, польський сейм вирішив побудувати на Дніпрі міцну фортецю. Під керівництвом французького інженера Боплана вже в липні 1635 р. її будівництво завершилося. Вона була споруджена біля першого (Кодацького) порога на правому високому березі Дніпра. У фортеці стояв гарнізон з двох сотень найманих драгунів-іноземців на чолі з французьким капітаном. Драгуни не пропускали втікачів з України на Запоріжжя, а запорожців – у зворотному напрямі. Вони перешкоджали сплаву з Верхнього Дніпра на Січ «лип» (липових колод), з яких робили човни, постачанню на Січ хліба, пороху, зброї і вивезенню звідти риби, східних товарів та ін. Крім того, на великій території навколо Кодака драгуни не давали можливості козакам ловити рибу, полювати та займатися іншими промислами. Загін запорожців на чолі з гетьманом Іваном Сулимою восени 1635 року, підійшовши до фортеці, пробрався по приставних драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю. Однак через деякий час старшина реєстровців підступно схопила Судиму і ще п'ятьох ватажків. їх було відвезено у Варшаву і там страчено.

Француз Боплан прожив на Україні майже двадцять років, після чого у 1651 році видав книгу «Опис України». Це унікальна наукова книга, де вперше було зроблено спробу описати нашу територію з наукової точки зору, поміщено низку карт. Книга не втратила свого значення до наших днів.

Повстання 1637 р. Битви під Кумейками і Боровицею.

Влітку 1637 р. почалося нове селянсько-козацьке повстання. Його очолив гетьман нереєстрового запорізького козацтва Павлюк (Павло Бут). Йому допомагали полковники Дмитро Гуня, Карпо Скидан і Семен Биховець. Повсталі зійшлися з поляками біля с. Кумейки під Черкасами (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранці. Але сили були нерівні. Павлюк і Скидан відійшли на Чигирин, а загони Дмитра Гуні – на Черкаси, до Боровиці. Там Павлюк і Гуня об'єдналися. Почався новий бій, в якому повстанці виявили безприкладну мужність і стійкість, хоча в них не вистачало харчів і зброї. Не маючи надії подолати повстанців, Потоцький запропонував повстанцям переговори. Павлюка та інших ватажків було підступно схоплено, відправлено до Варшави і там скарано. Гуня і Скидан з частиною повстанців утекли. У лютому 1638 р. польський сейм схвалив «Ординацію війська запорізького», яка дуже урізала права реєстровців. У реєстрі мало залишитися тільки 6 тис. чол.. Виборність козацьких старшин ліквідовувалась, на чолі реєстровців мав стояти старший комісар шляхтичів, що його призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. Йому були підпорядковані всі козаки та їхні старшини. Осавули й полковники також призначалися, лише сотників та отаманів можна було обирати з козаків, що мали заслуги перед Річчю Посполитою. Полки із своїми полковниками повинні були по черзі ходити на Запоріжжя, щоб допомагати козакам відбивати татарські напади і перешкоджати зосередженню там «свавільців» та їхнім походам у турецько-татарські володіння. Жоден козак, під загрозою смертної кари, без паспорта комісара не міг піти на Запоріжжя. Під страхом кари з конфіскацією майна міщанам і їхнім синам заборонялося не тільки вступати в козаки, а й навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок. Козаки позбавлялися права жити в інших містах на Україні, крім прикордонних з татарами (Черкаси, Чигирин, Корсунь та ін.). Передбачалося також відбудувати фортецю Кодак і поставити там гарнізон. Ординація 1638 p. породила нове козацьке повстання на Україні.

У березні 1638 р. загони запорожців під проводом Якова Острянина, що був обраний гетьманом, Карпа Скидана і Дмитра Гуні вирушили в глиб України, насамперед на Київщину і Полтавщину. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву. Важкі бої з поляками відбулися біля Говтви та Жовнина. Острянин, вважаючи, що справу програно, з частиною повстанців перебрався через Сулу і перейшов на територію Слобідської України, де з дозволу російського уряду заснував Чугуїв. Заключні бої відбулися на р. Старець. Там Гуня влаштував добре укріплений табір, в якому близько двох місяців – у червні і липні 1638 р. – повстанці витримували облогу військ Потоцького. Нестача харчів, фуражу, знесилення людей – все це змусило повстанців 28 липня 1638 р. припинити опір. Дмитро Гуня вирвався з оточення і пішов на Дон, а загін Скидана було розбито. Скидан, поранений у бою, потрапив у полон. Польсько-шляхетські війська влаштували криваву розправу над полоненими повстанцями. Після поразки повстання реєстрові козаки змушені були визнати ординацію 1638 р. У козацькому війську залишилося тільки 6 тис, чол., які поділялися на 6 полків (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський і Переяславський). Козаки визнали призначеного з числа шляхтичів старшого комісара, а також поставлених полковників, осавулів, сотників і отаманів. Серед старшини був і сотник Богдан Хмельницький.

На Україні на десять років запанувала тиша, повстання припинилися. Поляки назвали цей час «золотим спокоєм».

Причини поразки та історичне значення народних повстань.

Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші народні повстання на Україні кінця XVI – першої половини XVII ст. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переважанні сил класу польських і українських феодалів, який мав у своїх руках державний апарат, армію, був краще організований і консолідований, ніж повстанські маси. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз'єднаними, та й озброєні вони були значно гірше, ніж урядові війська. Хоч повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. За своїм характером повстання XVI – першої половини XVII ст., найбільш масовою силою яких виступали селяни і козаки, були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за національне визволення. Хоч народні повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, виковували свою рішучість, прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби українські народні маси дедалі більше переконувалися, що у їх намаганні визволитися з-під гніту іноземних поневолювачів надійною опорою можуть бути тільки згуртованість, монолітність і нездоланна воля в досягненні національної незалежності.