37. Особливості процесу деколонізації країн Азії та Африки. Проблема вибору шляху постколоніального розвитку.

Одним із головних наслідків Другої світової війни був розпад світової колоніальної системи. Відбулись зміни і в суспільній свідомості населення. Незалежність почала сприйматися населенням колоній, як необхідний чинник, запорука подальшого економічного, політичного та соціально-культурного розвитку країни.

Іншим фактором кризи колоніалізму стала активізація національно-визвольної боротьби. Розвиток капіталістичних відносин у колоніях призвів до появи та зміцнення нових класів - національної буржуазії, інтелігенції та пролетаріату, які були здатні включитися до антиколоніальної боротьби. Фактично колоніалізму протистояв єдиний народний фронт, який мав своїх лідерів.

Не останню роль зіграв і зовнішній фактор. Послаблення держав – метрополій (Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів) активізувало національно-визвольну боротьбу. Проти системи збереження колоніальних володінь у метрополіях активно починають виступати інтелігенція, робітничий клас, представники опозиційних лівих партій, перетворюючись на союзників антиколоніалізму. Не слід також забувати про “радянський фактор” в колоніальному питанні. Активна антиколоніальна агітація, моральна підтримка та фінансова допомога з боку СРСР країнам, що боролися за незалежність, сприяли розгортанню національно-визвольної боротьби в “країнах третього світу”.

У своєму розвитку процес деколонізації проходить три основні періоди: перший(1945-сер. 50-х рр.), коли незалежність вибороли країни Азії. Другий (сер. 50-сер. 60-х рр.), протягом якого стали незалежними країни Північної та Тропічної Африки. Третій період (1975-1990 рр.), коли суверенітет вибороли португальські колонії та острівні держави в трьох океанах, і були ліквідовані колоніальні володіння на півдні африканського континенту (Зімбабве 1980 р., Намібія 1990 р.).

Деколонізація почалась на Близькому Сході, Південній та Південно-Східній Азії. Ще в роки війни незалежність проголосили Сирія та Ліван. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам, хоча при цьому і нав’язали ряд угод, що забезпечували їм привілеї у фінансовій, економічній та політичній сферах. У 1947 р. було проголошено створення двох домініонів - Індії та Пакистану, пізніше Великобританія деколонізувала Бірму, Цейлон, Палестину, Трансіорданію та Малайю. До кінця 60-х р. британська, французька, бельгійська та іспанська колоніальні імперії припинили своє існування. У ході колоніальних війн у 70-і роки в Мозамбіку та Анголі з політичної карти зникають останні, португальські, колоніальні володіння.

Одразу після проголошення політичної незалежності перед країнами “третього світу” постала складна проблема вибору шляху соціально-економічного розвитку та політичної орієнтації. У 40-50-і відбулась диференціація цих країн за напрямками розвитку, за обраною економічною моделлю та за зовнішньополітичними уподобаннями в умовах “холодної війни”.

Частина країн приєдналась до світової комуністичної системи (КНР, КНДР, три країни Індокитаю, в Африці жодна країна не декларувала побудову чистого комунізму).

Більшість країн афро-азійського регіону, в яких буржуазні відносини укріпилися достатньо глибоко, стала на єврокапіталістичний шлях розвитку (більшість країн “третього світу”), сподіваючись подолати проблему економічного відставання шляхом форсування капіталістичної індустріалізації та приєднанням до світової капіталістичної системи. Ці країни дуже швидко втягнулися у світовий ринок, їм вдалося на перших порах досягти економічного відродження, значно покращився життєвий рівень населення, у країнах закріпилися демократичні режими.

Частина країн, у різні часи свого розвитку, обрала третій варіант – шлях некапіталістичного розвитку, т .з. “соціалістичну орієнтацію”. Цей вибір був обумовлений поєднанням цілого ряду факторів внутрішнього та зовнішнього плану.

Жоден з обраних варіантів політико-економічного розвитку не дав позитивних результатів. Це дало змогу керівництву країн зрозуміти, що не треба переносити досвід Європи та США на грунт афро-азіатських країн, а треба будувати свою, специфічну, основану на національних та територіальних особливостях соціально-економічну та політичну модель.

У післявоєнні роки поступово виникла і набула значного поширення ідея руху “неприєднання” до жодної з наддержав. Держави, що приєднались до цього руху, були зацікавлені у мирному врегулюванні міждержавних протиріч політичного, економічного, територіального та військового характеру. Вони проголосили доктрину неприєднання до військово-політичних блоків, декларували антиколоніалізм та невтручання у внутрішні справи. Але поступово країни руху “неприєднання” відійшли від першопочаткових принципів, оскільки самі стали об’єктом боротьби між СРСР та США. У 1970-і роки рух остаточно виродився і втратив своє попереднє значення.