51. Солідаристські концепції суспільства у соціології.

Ідеї солідаризму, оформлені в соціологічній доктрині О.Конта про суспільство як єдність цілого, набули значного поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. На противагу індивідуалізму і лібералізму прихильники солідаризму скептично ставилися до суб´єктивних прав як роз´єднуючих членів суспільства, що додають йому атомарного характеру. На відміну від соціалістів, які закликали до знищення буржуазії і революційного звільнення пролетаріату, вони вважали ці класи взаємозалежними і рівно необхідними для суспільного виробництва. Набуває розвитку соціально-позитивістське правознавство.

З обґрунтуванням класової солідарності виступив на початку XX ст. теоретик конституціоналізму, професор з Бордо Леон Дюгі (1859—1928). У книгах «Держава, об´єктивне право і позитивний закон» (1901 p.), «Суспільство, особистість і держава» (1908 р.) та інших він обґрунтовував закономірність нерівності людей, поділу суспільства на класи, кожний з який виконує соціально необхідну функцію, чим і обумовлена соціальна солідарність. «Злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав Дюгі, — і я думаю, що ніяким чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».

52. Соціодраматичний підхід до суспільства у соціології.

В західній соціології і психології поряд з іншими концепціями поширений напрям, який має назву "символічний інтеракціонізм" (від англ. interaction — взаємодія). Творцями цього напряму вважаються американські соціологи і психологи — Ч.Кулі та У.Томас. Найбільш вагомий внесок в практичну розробку цієї теорії вніс американський філософ, соціолог і соціальний психолог Дж.Г.Мід (1863-1931). Для представників його, особливо у варіанті чиказької школи (Г.Блумер, Т.Шібулбані), є характерним індетерміністичні бачення соціального процесу, інтерпретованого як процес становлення та зміни соціальних значень, як постійне визначення і перевизначення ситуацій взаємодії їх учасників. В процесі цього перевизначення, вважають представники символічного інтеракціонізму, змінюється об'єктивне середовище соціальної діяльності. Дослідження прихильників символічного інтеракціонізму дали визначені результати у вивченні структури і динаміки розвитку особистості, мікроструктури соціальних взаємодій, проблем соціалізації, соціологічного контролю тощо.Із символічним інтеракціонізмом пов'язаний так званий соціодраматичний підхід, який тлумачить соціальне життя як реалізацію «драматичної» метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: «актор», «маска», «сцена», «сценарій» тощо.У межах соціодраматичного підходу до соціальної реальності соціалізація інтерпретується як “становлення актора” – процесс оволодіння “майстерністю носіння маски” та “вміння жити всередині сценарію” (К. Берк, Гофман, Х. Данкер).

53. Механістичне тлумачення суспільства у соціології.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі-механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство-це система, що знаходиться у стані рівноваги,але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім-ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібрім». Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.