36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в хvi – першій половині XVII ст.

Протягом 16 – першої половини 17 ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку укр.мови. Вони стосувалися мови літературної. Від другої половини 16 ст. почали з’являтися переклади простою мовою церковних текстів: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський «Апостол» (60-х рр. 16 ст.), Волинське Євангеліє (1571) тощо.

За традицією школи діяли при церквах і монастриях. Розгортання реформаційного руху зумовило появу протестантських шкіл. Створювали свої школи та колегіуми й єзуїти, які головну мету виховної діяльності вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри. Відкривалися перші навчальні заклади. У 1576р. з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було створено Острозький культурно-освітній осередок, а згодом, у 1578р. – Острозьку школу. З’являлися й братські школи. Перша така школа виникла у Львові 1586р., а незабаром вони почали створюватися по всій Україні. У 1615р. постала братська школа в Києві, восени в 1631р. в Києві виникла Лаврська школа.

Новий етап в історії книговидання в Україні пов’язують з іменем московського першодрукаря Івана Федоровича. У 1574р. Федорович видав «Апостол» і перший укр. друкований підручник для навчання грамоти – «Буквар». У 1581р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародруків – Острозьку Біблію. У 1596р. Л.Зизаній видав «Граматику словенську» та «Лексис». Розвивалося й літописання. Відомо три літописи: Густинський (до 1597р.), Львівський (1498-1649рр.), Острозький (1500-1636рр.).

На території України поширювалося книгодрукування. Першими друкарнями стали – Швайпольт Фіоль 1491р; Франциск Скорина 1517р. – Псалтир і Біблія Руська; Іван Федоров 1569р. – Євангеліє. До середини 17ст. в Україні діяло 25 топографій.

У 16 – першій половині 17 ст. почала формуватися українська драматургія. На початку 17ст. набула поширення шкільна драма. Тоді ж розвинувся український мандрівний ляльковий театр – вертеп.

37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі супротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького. Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об'єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. 

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. 

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови. За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів. Українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.

Сьогодні Україна є державою з багатонаціональним населенням. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на її території проживало 37,5 млн українців (77,8 % загальної кількості населення) і 10,9 млн (22,2 %) представників національних меншин близько 130 національностей.Найбільш чисельними серед них росіяни — 8,3 млн осіб (17,3 % загальної кількості населення), білоруси — 275,8 тис. (0,6 % населення), молдовани — 258,6 тис. осіб (0,5 %), кримські татари — 204,6 тис. (0,4 %),. Інші етнічні групи представлені в Україні меншою кількістю своїх пред­ставників. Найменшими серед них є караїми 1,2 тис. осіб, турки- месхетинці —- 300 осіб, буряти й кримчаки — по 400 осіб.

Разом із задоволенням мовно-освітніх потреб національних меншин пріоритетними напрямами етнонаціональних відносин є створення й оптимізація мережі засобів масової інформації мовами національних меншин. Нині в Україні українською мовою ви­ходить 3348 друкованих ЗМІ, російською — 2742, угорською — 10, болгарською — 2, німецькою — 3, кримсько-татарською — 4, польською — 5, румунською — 6. Серцевину відродження повноцінного життя національних меншин в Україні становлять їхні національно-культурні товари­ства, що активізувалися мірою демократизації українського су­спільства.

За Конституцією України, держава бере на себе зобов’язання сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., законів України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих нормативно-правових актів громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні, культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах . При забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини. Законодавство України визнає за громадянами, які належать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; на національне прізвище, ім’я та по батькові; на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських об’єднань; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у Державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних, культурних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України; на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству. Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, займати будь-які посади на підприємствах, в установах та організаціях. У Законі «Про національні меншини в Україні» зазначається, що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов’язання дотримуватися Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.

На екзамені написати про проблему скінхедів і націоналістів і дт і тп,написати щось про товариства цих меншин,зробити висновок.