93. Особливості регулювання і планування природоохоронної діяльності в зарубіжних країнах

У наш час в багатьох країнах світу розроблені і діють національні про­грами охорони навколишнього природного середовища і раціо­нального використання природних ресурсів.

Прикладом практичного здійснення таких програм є про­грама збереження болотних угідь, прийнята канадським урядом у 1991 році. Основними завданнями цієї програми є створення умов природо експлуатації, використання природних ресурсів, територій, земель таким чином, щоб це не призводило до виник­нення збитків та погіршення стану боліт; поновлення і відтво­рення водно-болотних угідь там, де продовжується їх деградація або існування цих територій знаходиться на критичному рівні. Головними критеріями, що визначають напрямки діяльності у короткостроковому періоді, є попередження подальшого знищення цих природних угідь і запобігання шкоди природним ресурсам, у довгостроковому періоді  збільшення кількості і якості ре­сурсів боліт (рибних ресурсів, надання послуг, рекреація, тварин­ний і рослинний світ) з тим, щоб обсяги еколого-економічних збитків було зменшено, а прибутки – збільшено.

Нова за своїм змістом політика збереження природного се­редовища втілюється у формі національних програм, в яких пе­редбачена взаємодія органів державного управління, приватного сектору, науки, фінансових установ. В усіх країнах прийняті кодекси законів про охорону природи і її окремих компонентів, де закріплено функції держави по регулюванню природоохорон­ної діяльності, а також визначені права і обов'язки природо-користувачів. Низку законодавчої піраміди завжди вінчає єдиний генеральний (основний) закон про охорону природи, який ви­значає загальні основи і мету політики і покликаний забезпечу­вати концептуальну однорідність і цілісність законодавчої полі­тики в сфері природокористування. У деяких країнах це два загальних закони:

1. про порушення природної сфери (забруднення, руйнування ландшафтів і т.п.);

2. про охорону рослинного і тваринного світу.

У зарубіжних країнах, крім спеціально уповноважених ор­ганів державного управління, включаючи і галузеві, які несуть відповідальність за стан середовища, створені центральні органи державного управління з високими повноваженнями, що відпо­відають за загальне керівництво в національних масштабах по­літикою в галузі навколишнього природного середовища, за ко­ординацію дій інших зацікавлених юридичних і фізичних осіб, установ і відомств, за участь у міжнародних програмах співробіт­ництва. Такими органами є: у США  федеральне агентство з охорони навколишнього природного середовища, в Японії – управ­ління з охорони навколишнього середовища, у Франції - мініс­терство з якості життя. Крім того, у деяких країнах при урядах створені консультативні органи: в США  Рада по якості навколишнього середовища, в Англії – Постійна королівська комісія по боротьбі з забрудненням навколишнього середовища.

В основу політики охорони навколишнього середовища і фі­нансування природоохоронних заходів покладено принцип нор­мативного якісного стану довкілля, досягнення якого забезпечу­ється або системою норм і стандартів на гранично допустимі рівні антропогенного навантаження, склад забруднень, викидів, скидів, або системою оподаткування підприємств, які допуска­ють порушення установлених вимог природокористування. Оби­два принципи можуть бути органічно поєднані. Регулювання охорони довкілля в зарубіжних країнах супроводжується та під­кріплюється системою економічних важелів стимулювання і адміністративних санкцій.

Держави використовують різноманітні засоби стимулюван­ня приватного капіталу, які заохочують його до виконання но­вих законодавчих норм. У країнах Європейської співдружності загалом налічується понад 200 таких механізмів. Серед них є й такі, як пряма дотація на будівництво та експлуатацію природо­охоронного обладнання, будівництво міських і районних водо­очисних споруд, які звільняють підприємства від надмірних ви­трат; пільгове цільове кредитування приватного сектору; систе­ма податкових пільг.

Паралельно із стимулюванням відпрацьовуються і важелі примусового характеру, які застосовуються до порушників еко­логічних норм і нормативів. У першу чергу  це заборона вироб­ництва будь-яких хімічних речовин, що мають підвищену ток­сичність, вимоги щодо припинення викидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в містах і районах, де склалась критична ситуація щодо санітарно-гігієнічного стану. У деяких країнах для підприємств, які забруднюють середови­ще, встановлений прогресивний податок за понаднормативні ви­киди забруднюючих і інших шкідливих речовин. Ряд законода­вчих систем передбачає штрафи на випадок недотримання вста­новлених екологічних норм, а в окремих випадках – тюремне ув'язнення порушників законодавства або заборону виробничої діяльності підприємств.