1. Завдання і зміст аграрної реформи та її основної складової земельної реформи в реалізації аграрної політики держави

Успішне проведення аграрної реформи має для реформування економіки України особливе, стратегічне значення. Від неї значною мірою залежить і розв’язання проблем стабільного забезпечення населення продовольством, економічної безпеки країни, її ефективної інтеграції у світові економічні структури.

Можливо, тому 12 червня ц.р. у роботі «круглого столу», організованого Центром Разумкова і Фондом Ганса Зайделя, взяли участь більше 140 чоловік — народних депутатів України, керівних працівників адміністрації Президента, РНБО, міністерств і відомств, причетних до формування аграрної політики, представників аграрних спілок й асоціацій, учених Національної академії наук України, неурядових дослідницьких центрів, провідних засобів масової інформації. Дискусія була палкою, але в цілому конструктивною.

Перше десятиліття: підіб’ємо підсумки

 Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття — із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.

Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 40—50 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.

Варто прямо визнати, що захищати свої позиції реформаторам сьогодні дуже непросто. Навіть побіжний аналіз результатів розвитку АПК за десятиліття дає чимало аргументів противникам нинішньої реформи.

За виробництвом зерна на душу населення Україна поступається не лише розвиненим європейським країнам, а й Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині. Виробництво м’яса на душу населення за десять років скоротилося більш аніж утричі (із 84 кг 1990-го до 33,6 кг 2000-го). Це один із найнижчих показників у Європі.

Особливої гостроти набула проблема технічної оснащеності АПК: парк зернозбиральної техніки складає лише половину від потреби, 70% його — техніка застарілих зразків.

У результаті економічна ефективність аграрного виробництва вкрай низька. Якщо в країнах ЄС потребу в сільгосппродукції забезпечують близько 5% загальної кількості робочої сили, у США — 3%, то в Україні наші, вкрай обмежені неплатоспроможністю, потреби — цілих 25%! На одного робітника в сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість у $2500, що в 8—16 разів менше, аніж у розвинених країнах світу.

 Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000-го — лише 12,8 тис., а імпортувала — 318 тис. тонн.

Стрімко падає рівень життя на селі, причому відбувається це значно швидше, аніж у містах. Якщо 1990 року середня зарплата в АПК була близькою до показника промисловості, то зараз вона вдвічі нижча. Занепадає соціальна сфера села.

Було б неправильним відносити всі ці «досягнення» саме на рахунок прискорення процесів реформування. Радше навпаки — все це стало наслідком затяжної кризи в країні в цілому, надзвичайно повільного і суперечливого процесу трансформації в напрямі ринкового господарства. Більше того, як правильно підкреслив у ході дискусії завідувач секретаріату Комісії з питань аграрної політики при Президенті України В.Дем’янчук, при впровадженні заходів на виконання указу Президента від 3 грудня 1999 року «всі очікували спаду, а його не відбулося». Навпаки, 2000-гобуло забезпечено зростання сільськогосподарського виробництва як у внутрішніх, так і в міжнародних цінах — за рахунок сектора господарств населення (див. діаграму 1).

Стаття не ставить за мету аналізувати позитивні досягнення аграрної реформи. Вони викладені в спеціальному випуску журналу «Національна безпека й оборона», №5 за 2001 рік. Ми ж зупинимося на найгостріших проблемах і деформаціях у розвитку аграрної реформи, невирішених завданнях.

Труднощі в досягненні цілей аграрної реформи пояснюються трьома головними причинами:

— високим ступенем складності завдань, спрямованих на вирішення комплексних і застарілих структурних проблем, що охоплюють матеріально-технічні, технологічні, техніко-економічні, соціально-економічні, економічно-правові та соціально-психологічні чинники;

— наявністю потужних інерційних процесів, що спираються на неформальні орієнтації селян (у т.ч. їхні уявлення, сформовані колишньою директивно-плановою системою) і з великими труднощами піддаються регулюванню з боку держави;

— допущеними прорахунками в стратегії і тактиці реформи, насампередпереоцінкою значення приватної власності порівняно з іншими чинниками ефективного сільськогосподарського виробництва,недооцінкою значення соціальних чинників її проведення, ролі сучасної інфраструктури й екології землекористування.

Недостатньо в структурній політиці враховуються загальносвітові рамки перспективного розвитку агросфери, намічені Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (FAO), зокрема Стратегічними рамками FAO на 2000—2015 роки.

Всі ці прорахунки мають не приватний, а системний характер.

 Основні проблеми

Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.

Формування на цивілізованих засадах ринку землі неможливе через відсутність і ряду законів України — «Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про державний земельний кадастр», «Про оцінку земель», «Про іпотеку», «Про охорону земель» й інших.

Прогалини в нормативно-правовій базі створюють передумови для поширення тіньової економіки та криміналізації економічної діяльності на селі. Зараз у «тіні» АПК обертається понад 8 млрд. грн. (для порівняння: у ПЕКу ця цифра перевищує 5 млрд. грн.).

Однак не тільки формальні, а й неформальні громадські інституції стримують розвиток реформ. Процес формування нових ціннісних орієнтацій, від яких залежить ступінь соціальної підтримки реформ, і «ринкової поведінки» на селі досить суперечливий. Про це свідчать результати опитування соціологічної служби УЦЕПД, відповідно до котрих лише власність на невеликі земельні ділянки має підтримку переважної частини населення (77% на селі і 77,9% — у цілому по Україні); населення не визначилося у своєму ставленні до процесу розподілу землі КСП. Неоднозначним є і ставлення наших співгромадян до вільної купівлі-продажу землі. Кількість її противників на селі сягає 43,2%, по Україні в цілому — 37%.

Процес формування нових соціальних груп, які базуються на приватній власності і незалежній від держави приватній ініціативі, відбувається дуже повільно. На тлі глибоко укоріненої свідомості «колективного господаря» це об’єктивно перешкоджає швидкому просуванню вперед. Значною мірою ця проблема погіршується низьким рівнем освітньої підготовки українських селян, їхньою неготовністю працювати в ринковому середовищі, прогалинами в інформаційному забезпеченні.

Одним із наслідків соціально-психологічної неготовності значної частини сільського населення сприймати можливості аграрної реформи, відсутності в нього характерного для західних демократій рівня громадської самоорганізації є швидке формування нової аграрної еліти, у яку трансформується колишня аграрна бюрократія. Саме вона в нинішніх умовах стає реальним провідником перетворень в АПК, більше за всіх виграє від реформи. Про це свідчать результати соціологічного опитування УЦЕПД, наведені в діаграмі 2.

Розвиток аграрної реформи супроводжується значними структурними перекосами. Так, перевагу в розвитку надано лише окремим високорентабельним галузям рослинництва. Важливі його галузі (льонарство, виробництво цукрового буряка і кормів), а також тваринництво досі перебувають у спаді.

Структура виробничих витрат стимулює прогресуючу втрату конкурентоздатності сільгосппідприємств, оскільки скорочуються витрати на підвищення їхньої продуктивності — за рахунок одноразових витрат, які становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів. Так, питома вага матеріальних витрат зросла в 90-х роках майже на третину і сягнула 64,1% порівняно з 49,4% 1990-го. Скоротилися витрати на насіння і посадковий матеріал, корми, мінеральні добрива; водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й паливо — із 5,8 до 19,4%, а також електроенергію — із 1,4 до 5,4%.

Обмеженість бюджетного фінансування. Сьогодні законодавчо передбачено певні гарантії державної підтримки АПК. Державний бюджет на 2001 рік на його підтримку (з урахуванням коштів на фінансування лізингу) виділяє майже 4,3 млрд. грн., або 10,2% видаткової частини. Однак певні обсяги бюджетного фінансування не відповідають реальним потребам напівзруйнованого аграрного сектора. Вони просто непорівнянні з обсягами підтримки, яка надається аграріям у найбільш розвинених країнах. Приміром, бюджет ЄС на 2000 рік передбачав дотування аграрного сектора в розмірі 41,5 млрд. євро (через European Agricultural Guidance and Guarantee Fund) — це становить 44,5% його загальних витрат. А розвинені країни в цілому на підтримку конкурентоспроможності свого сільського господарства виділяють $1 млрд. на день.

Особливу увагу варто звернути на обмеженість фінансової бази для розвитку інфраструктури села: у держбюджеті на 2001 рік цільове фінансування окремим рядком відповідних витрат не передбачено. Вкрай обмеженим є фінансування соціальної сфери села: у державному бюджеті на 2001 рік — лише 1,1% від загального обсягу витрат на потреби АПК.

Є й суттєві недоліки в механізмах розподілу державної допомоги селу. Як підкреслив у ході «круглого столу» президент Асоціації фермерів і землевласників України І.Томич, гроші центру, що надходять у регіони, далеко не завжди розподіляються за призначенням.

Кредитно-фінансові механізми в агросфері базуються на компенсації частини кредитних ставок комерційних банків за рахунок бюджету — 2001 року в розмірі 50—70%. Однак обсяги пільгового кредитування недостатні (у держбюджеті-2001 на компенсацію ставок комерційних банків виділено усього 150 млн. грн.), якщо врахувати фінансово-економічне становище, в якому перебувають більшість реформованих господарств. Кредитні ресурси майже не надходять у тваринництво, де інвестиційні ресурси особливо потрібні.

Система довгострокового кредитування перебуває лише на стадії становлення. Її розвитку може сприяти фінансовий лізинг, обсяги якого 2001 року мають скласти майже 2,8 млрд. грн. Однак чимала частина цих коштів є фіктивним капіталом, оскільки складається з бюджетних боргів, насамперед за кредитами, отриманими під державні гарантії для закупівлі сільгосптехніки закордонного виробництва (93,2%).

Усе ще на стадії проектування механізм страхування ризиків в аграрному секторі, включаючи страхування врожаю та багаторічних насаджень, із компенсацією з Державного бюджету України частини витрат на обов’язкове страхування.

Однак найсерйознішим негативним чинником у цьому блоці проблем є те, що все ще в кризовому стані перебуває інвестиційна діяльність в аграрному секторі. Рівень інвестицій, починаючи з 1990 року, має стійку тенденцію до падіння, причому динаміка капіталовкладень у сільське господарство — помітно гірша, ніж в економіку в цілому. На 1 січня 2001 року обсяг іноземного інвестування в аграрний сектор становив лише $78,8 млн. (2% від загального обсягу іноземних інвестицій у країну). При цьому загальна потреба в інвестиціях в АПК перевищує в Україні $35 млрд.

Як показало соціологічне обстеження УЦЕПД, попри окремі сприятливі зміни в кредитно-фінансовій галузі, переважна більшість населення (близько 90%!) скептично ставиться до ефективності цих заходів. Це пояснюється нетривалістю дії та недосконалістю впроваджених механізмів допомоги, ефект від яких іще повною мірою не позначився; неадекватністю розподілу відповідних ресурсів, можливістю присвоєння переважної їхньої частини відносно обмеженою кількістю суб’єктів господарчих відносин; недостатньою спрямованістю на вирішення низки найболючіших проблем села.

Цінові чинники. Лібералізація цін на аграрну продукцію суттєво знизила рівень збитковості аграрного виробництва: значна частина сільськогосподарських підприємств перетворилася на рентабельні, а загальна сума збитків 2000 року зменшилася порівняно з 1999-м у 10 разів. Але негативним моментом стало досить різке зростання цін: у цілому індекс цін реалізації сільгосппродукції 2000 року становив 155,8%; ціни ж на основні продукти сільського господарства зросли за цей період у два-три рази.

Щоправда, варто мати на увазі, що ціни на основні види продукції АПК в Українівже сягнули або майже сягнули рівня цін міжнародних ринків,а по пшениці та цукру істотно перевищили їх (відповідно на 35% і в 2,6 разу). Подальше зростання внутрішніх цін, за нинішнього стабільного курсу гривні, призведе до втрати сенсу виробництва цієї продукції в Україні. В умовах досягнення сільськогосподарськими товарами рівня світових цін і зберігання монополізованих каналів постачання матеріально-технічними ресурсами й енергоносіями тенденція до поглиблення диспаритету цін може поновитися.

Зовнішньоекономічні чинники. Значний потенціал експорту ряду продуктів АПК використовується незначною мірою. Головна проблема — формування оптимальної структури вивозу, з орієнтацією на вивезення не сільськогосподарської сировини, а продукції харчової та переробної промисловості.

Сьогодні Україна фактично перетворюється на імпортера зерна (що становить загрозу національній продовольчій безпеці) та експортера насіння соняшнику (що невигідно з позиції збереження родючості земель).

Якість деяких видів української сільськогосподарської продукціїзалишається нижчою від світових стандартів, унаслідок чого для них практично закриті найбільш ємні ринки агропродукції.

У цілому ж викликає побоювання дедалі більше укорінюване уявлення багатьох видних політиків про процес глобалізації як про щось винятково руйнівне, від чого потрібно якомога сильніше відгородитися. Рух урозріз із загальносвітовими тенденціями призведе до консервації неконкурентоспроможності українських виробників. Тому в довгостроковому плані прийняття регулятивних положень, що суперечать діючій міжнародній практиці і зобов’язанням України, прийнятим у зв’язку з процедурами вступу до СОТ, негативно позначиться на розвитку аграрної сфери.

Екологічні чинники. Сільськогосподарське використання земельних ресурсів України занадто високе: розорано 56,7% загальної території країни. Такого показника не має жодна країна у світі, окрім Бангладеш: середній показник у країнах ЄС становить 25,6%, а у високорозвинених країнах у цілому — 11,8%.

Має місце катастрофічне падіння родючості грунтів, їхня ерозія охопила 80% площ сільгоспугідь. Протягом останніх років, внаслідок орієнтації на швидкий, короткостроковий результат, геть ігнорувалися вимоги сівозміни. Під соняшником, котрий, як відомо, виснажує землю, площі за останні десять років зросли на 80%.

Соціальні чинники. Низький рівень життя, безробіття, падіння народжуваності тощо — все це стало відмітними ознаками нинішнього українського села. Аграрна реформа в тій формі, як вона реалізується, поки не тільки не вирішила цих проблем, а навпаки — загострила їх.

За підрахунками фахівців, кількість повністю й частково незайнятих жителів села становить близько 3 млн. чоловік. Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить лише половину від її досить низького рівня в народному господарстві. Питома вага оплати праці в структурі доходів сільських жителів зменшилася вдвічі. Витрати на оплату праці в структурі витрат виробництва аграрного сектора становлять лише 14,9%, а разом із відрахуваннями на соціальні потреби — 17,4%, тоді як 1990 року становили 37,8%.

2.Предмет, основні методи правового регулювання та принципи аграрного права.

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр„ була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм. Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права:цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин.Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них. По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Протее незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими). Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра-; ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів. Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин. Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163- 166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання. З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

3.Поняття аграрного права і сільськогосподарської діяльності та їх особливості.

.

Аграрне право — порівняно ноіва галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали сус­пільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структу­рах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича ді­яльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграр­ними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на викорис­тання земель сільськогосподарського призначення для виробниц­тва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земель­ної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно но­вого змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-пра­вову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, во-Ь но акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові,! майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аг-' рарних суб'єктів.

Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є су­купністю різних за юридичною природою норм, що регулюють ор­ганічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а са­ме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;

по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють від­носини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня ді­яльність може бути заснована на приватній, комунальній та дер­жавній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь пра­ва, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єк­тів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська ви­робнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.

Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі еконо­міки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі еконо­міки.

Норми сучасного аграрного права України не можуть не регу­лювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.

Розширення предмета правового регулювання сучасного аграр­ного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської про­дукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері перероб­ки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продук­ції та ін.

І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спе-I ціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регу­люють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використан­ня земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дис­кусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інте­гровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земель­ної та аграрної реформ.

Аграрне право України виникло у 70-х роках минулого століття і нині є однією з найважливіших галузей національного права. Аграрне право регулює аграрні відносини, об´єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю. Вони виникають у процесі господарської діяльності аграрних суб´єктів, заснованих на різних формах власності й господарювання, що спрямована на виробництво, транспортування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподарської продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому вигляді, з метою одержання прибутку.    Сільськогосподарська діяльність має певну специфіку — пов´язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення. Тому аграрне право, поряд із земельним правом, регулює відносини, пов´язані з використанням земель.    Норми аграрного права України регулюють певним чином і питання розвитку соціальної сфери села, створення належного рівня життя селян, кількість яких становить більш як 3% чисельності населення країни.    Норми аграрного права України регулюють також відносини у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції.    Отже, аграрне право України — це комплексна галузь права, що охоплює сукупність правових норм, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов´язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення суб´єктами аграрного господарювання.

4. Аграрне право як галузь права та галузь юридичної науки

Наука аграрного права — одна зі спеціальних галузей юридичної науки. Її предметом є теорії, уявлення й ідеї, у яких відображається аграрне право як об'єктивна реальність, що склалася на основі об'єднання взаємозалежних норм, що складають комплексну галузь права. Правові норми, що складають аграрне право, правова наука вивчає як цілісну органічну систему, зв'язану внутрішнім єдиним юридичним змістом, для якого характерна диференціація по правових інститутах і інших структурних підрозділах.

Правова наука вивчає також практику застосування аграрного законодавства органами державної влади й органами місцевого самоврядування, сільськогосподарськими підприємствами й об'єднаннями, органами юстиції, судами і прокуратурами.

Аграрно-правова наука пройшла етап осмислення кардинальних проблем, що відносяться до розкриття сутності й основних принципів організації правового регулювання аграрних відносин. Численні дискусії по найважливіших теоретичних проблемах формування аграрного (сільськогосподарського) права дозволили сформулювати основні поняття цієї нової галузі права, більш чітко визначити предмет і систему аграрного права, системоутворюючі фактори його формування, джерела і принципи, а також основні інститути самого аграрного права. Було переконливо показано, що оптимальне правове регулювання аграрних відносин може бути досягнуто тільки при повному обліку всіх особливостей сільського господарства, насамперед багатоукладності організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва, що базується на різноманітті форм і видів власності.

Відбулися зміни в методиці аграрно-правових досліджень. Активніше стали використовуватися методи порівняльного правознавства, конкретні соціологічні дослідження. Матеріали досліджень юристів-аграрників вивчаються й узагальнюються економістами, філософами, соціологами. Проводяться спільні обговорення теоретичних проблем розвитку сільського господарства й АПК у цілому, ведеться спільна підготовка проектів нормативних актів в області сільського господарства й АПК.

Аграрне право - галузь права, котра регулює правовідносини в сфері виробництва продуктів харчування, продовольчих товарів і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останніх суб'єктами підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права є ті загальні (у тому числі виробничі і підприємницькі) відносини, котрі виникають у зв'язку з утворенням (підставою) і статутною діяльністю суб'єктів аграрних підприємств усіх форм власності і легальних організаційно правових форм господарювання.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені чи санкціоновані державою способи, засоби прав впливу, за допомогою котрих визначається правоздатність суб'єктів права - учасників аграрних відносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб'єктами АПК. Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи) : дозволення; імперативної вказівки; заборони.

До специфічних методів можна віднести: нормативно-явочний; дозвільно ліцензійний; економічного стимулювання; дотримання технологій, дисципліни і законодавства; локально-правового регулювання; організаційно-управлінський і т д.

У загальній теорії права під принципами розуміють основні початки, ідеї, наукові положення, котрі визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси правового регулювання; принципи визначають характер права в цілому чи окремих груп правових норм, інститутів галузей права.

Основними принципами права, закріпленими в чинному законодавстві, є: примат права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний зв'язок прав і особливостей, захист соціально незахищених шарів населення, законність, винна відповідальність тощо.

Система (структура) аграрного права - це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами котрих регулюються аграрні відносини суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності і форм господарювання їхніх представницьких органів керування.

У систему аграрного права входять, крім інституту права власності на землю, також інститут права членства, підстави; інститут права самоврядування; інститут права колективної власності; інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності й інші інститути і норми.

Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані по змісту, сутності, цілям і діяльності, котрі складаються в процесі підприємницької діяльності сільськогосподарських підприємств, заснованих на різних формах власності і господарювання, котрі спрямовані на виробництво, транспортування, збереження і реалізацію сільськогосподарської продукції і сировини, у тому числі й у переробленому виді, з метою одержання прибутку. Аграрне право являє собою сукупність правових норм, покликаних визначити правове положення аграрних часток кооперативного і корпоративного типів і державних, спільних товаровиробничих підприємств-підприємців, а також регулювати майнові, земельні, організаційно-управлінські і трудові відносини, котрі складаються на цих підприємствах, у їхній виробничій, підприємницькій і іншій діяльності.

Першочерговим завданням аграрного права є забезпечення юридичними засобами реалізації державної аграрної політики, закріплення оптимального правового положення всіх учасників аграрних правовідносин, ретельному правовому регулюванні всіх тих суспільних відносин, котрі є предметом цієї галузі права, в ефективному застосуванні методів і принципів правового регулювання, властивих цій галузі права.

Джерелами аграрного права України є уніфіковані і диференційовані акти правотворення державних органів, Президента, а також акти правотворення суб'єктів аграрного підприємництва (зі статусом юридичних осіб) кооперативних і корпоративних типів, котрі є формою вираження і закріплення бажаної моделі поведінки і моделі аграрних відносин, котрі визначаються багатоукладністю економіки, рівністю усіх форм власності й організаційно-правових форм аграрного підприємництва й обраних методів господарювання ринкової орієнтації.

Джерелами аграрного права є правові акти, котрі містять норми аграрного права як галузі, а також норми, котрі містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, у тій їхній частині, де вони регулюють аграрноі відносини, визначають правовий статус і правосуб'єктність усіх легальних суб'єктів аграрного підприємництва, визначають якість і безпечність продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження, їхню переробку і реалізацію.

Джерела аграрного права поділяються, насамперед, на уніфіковані (регулюючі аграрного правовідносини не залежно від статусу суб'єктів) і диференційовані (з урахуванням розбіжностей прав статусу суб'єктів аграрних правовідносин).

Аграрне право складається з законів, нормативних актів і внутрішньогосподарських нормативних актів.

Правове регулювання найбільш істотних суспільних аграрних відносин нормами законів (а не підзаконних актів) є принципом, вимогою й ознакою гарантії, що дана права норма відображає інтереси і волю народу за допомогою законодавчого акта, прийнятого найвищим органом державної влади. Норми, що містяться у законах права, по своєму призначенню характеризуються як такі, котрі мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

Підзаконні нормативно-правові акти мають істотне значення в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі народного господарства. Цими джерелами є укази Президента України, постанови і розпорядження КМ, накази, інструкції, котрі приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоров'я, іншими відомствами з питань аграрного підприємництва.

Правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств, інших приватних юридичних осіб кооперативного і корпоративного типу відповідно до чинного законодавства втілюється в самостійному рішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової й іншої діяльності. У рішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими засобами не правового характеру важливу роль грає їхня правова регламентація, котра здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні в залежності від порядку набуття юридичної сили поділяються на дві групи.

До першої групи відносяться внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, котрі набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах (Статут і Установчий договір). До другого - акти, котрі набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх вищими органами самоврядування господарств.

Суб'єктами аграрного права в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності і легальних організаційно-правових форм господарювання.

Суб'єкти аграрного права в залежності від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій і взаємин власності поділяються на три взаємозалежні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів складають засновані на приватній власності (у всіляких її різновидах), державній і муніципальній формах власності аграрні підприємці, основним завданням і предметом діяльності котрих є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

Другу групу суб'єктів аграрного права формують підприємці, діяльність котрих заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників (агрохіміки, меліоратори...).

Третю групу суб'єктів аграрного права складають установи та підприємці, головним чином корпоративного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих спрямована на надання усіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких і інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.

5. Система аграрного права як навчальна дисципліна. Історія розвитку

Система галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.

Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститутів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої са­мостійної галузі права.

Для аграрного права характерна наявність, насамперед, ком­плексних правових інститутів. Провідний серед них — інститут права власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення радикальних реформ у сільському господарстві — зе­мельної та аграрної, виникнення аграрних товаровиробників, під­приємницьких засад їхньої діяльності.

Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного пра­ва. Останнє зробило можливим перерозподіл земель сільськогоспо­дарського призначення між різними аграрними суб'єктами, сприя­ло виникненню нових суб'єктів аграрних відносин.

Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий пра­вовий інститут — паювання земель. Він був законодавчо започатко­ваний ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Пре­зидента України.

Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похід­ним від права колективної власності на землі сільськогосподарсь­кого призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття се­лянами права приватної власності на ці землі.

Похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель є поширений у практиці інститут оренди земель сільськогос­подарського призначення, який здебільшого використовується аграр­ними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну при­роду.

Одним із нових інститутів аграрного права є інститут фермер­ського господарства, який органічно поєднує норми права, що рег­ламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.

Правове становище фермерських господарств регулюється пе­реважно спеціальними законодавчими актами аграрного законо­давства.

Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інсти­тут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла багато різ­них етапів свого історичного розвитку: вона була значно спотворена в період колективізації і відроджена в 90-х рр. минулого століття, ко­ли спочатку на основі Закону СРСР від 25 червня 1988 р. "Про ко­операцію в СРСР", а згодом на засадах спеціалізованого Закону Ук­раїни "Про сільськогосподарську кооперацію" почали відновлюва­тися справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.

Створення й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує по­дальшого вдосконалення їх правового режиму.

Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського ви­робництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.

Необхідність подальших соціальних перетворень на селі потре­бує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правово­го інституту — пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислово­го комплексу в народному господарстві", яким передбачались прі­оритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності това­рообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпе­чення тощо.

18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулю­вання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.

Подальший розвиток нормативної бази цього правового інсти­туту спрямований на законодавче врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства, забезпечення нор­мальних соціально-економічних умов життя та праці селянства.

Тенденцію до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізу­ються на практиці.

Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК пе­редбачені спеціальними актами аграрного законодавства: Зако­ном України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватиза­ції майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові захо­ди щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського на­селення" тощо.

Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконален­ня цього складного процесу¹.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:

1. загальна частина;

2. особлива частина;

3. спеціальна частина.

Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне іс­нування відповідної окремої галузі права.

До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоре-і ііч 111 теми, як: предмет аграрного права, його принципи й систе­ма, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); дер­жание реї утопання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських коопе­ративів, особистих селянських господарств); особливості реформу­вання аграрних відносин тощо.

Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкрит­тя особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для ви­робничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.

На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкрива­ються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.

Вперше в підручнику з аграрного права України подається спе­ціальним розділ — про розвиток науки аграрного права України.

('нещальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

6. Поняття і класифікація джерел аграрного права та їх особливості

Під правом розуміють систему соціальних загальнообов'язко­вих норм, дотримання й виконання яких забезпечується держа­вою. Однією з важливих комплексних галузей є аграрне право, — система правових норм, якими регулюються аграрні відносини у сфері господарської діяльності фермерських та особистих селян­ських господарств, інших сільськогосподарських підприємств, ус­танов і організацій з виробництва сільськогосподарської продук­ції на землях сільськогосподарського призначення, а також її пе­реробки, зберігання й реалізації. До галузі аграрного права нале­жить система правових норм і правових інститутів, які стосують­ся аграрної сфери економіки. Правові норми відображаються, ма­теріалізуються в певній правовій формі, яка називається "джере­лами" (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вия­ву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість¹. Відповідно він розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовніш­ню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації.

До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович від­носить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-право­вий акт². У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-пра­вових договорів. До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, якийегулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну си­лу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні норма­тивно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних орга­нів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для йо­го виконання³. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права.

Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграр­ного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відно­сини, так і відносини інших галузей права — земельного, господар­ського, адміністративного, трудового та ін.

Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення, стосуються як земель­ного, так і аграрного права.

Професор Г. Ю. Бистров вважає, що в російській аграрно-пра­вовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з "подвійною пропис­кою". Наявність таких правових норм, що відносяться водночас і до основної, і до комплексної галузей права, і є однією з особли­востей джерел аграрного права як комплексної галузі права¹. Акти основних галузей законодавства, якими регулюються аграрні відно­сини, входять до складу аграрного законодавства. До основних за­конів, що стосуються аграрного права, належать закони України від 14 лютого 1992 р.: "Про колективне сільськогосподарське під­приємство"², від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську коо­перацію"³, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"⁴, від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"⁵. Аг­рарне право, до складу якого входять норми інших галузей права, за своїм змістом ширше, ніж аграрне законодавство, яке складаєть­ся із нормативних актів, що мають одну галузеву прописку. Так, норми законів "Про фермерське господарство", "Про особисте се­лянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію", в частині регулювання земельних відносин також належать до дже­рел аграрного права.

Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права ма­ють й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства на­лежать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аг­рарному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, міс­тяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-право­вими нормами з питань приватизації є норми, що мають адмініс­тративний (публічний) характер⁶. Такими є, наприклад, статті За­кону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у дер­жавному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогос­подарських підприємств. У інших законах відчувається державнийвплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й про­даж для сільськогосподарських товаровиробників сільськогоспо­дарської техніки, пального, енергоносіїв та ін.

Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких міс­тяться норми приватного і публічного права, становлять акти, яки­ми встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропро­мислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки сіль­ськогосподарських товаровиробників, вдосконалення організацій­ної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК.

Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р.¹ "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінно­го тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих за­конів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелі­чених сферах аграрної діяльності.

До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішу­ються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соці­ального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редак­ції Закону від 15 травня 1992 р.)²

Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними орга­нами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аг­рарного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного за­конодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстра­ційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин. Докладніше про це йтиметься наприкінці цього розділу.

7. Конституція і Закони України як джерела аграрного права

Контитуція та Закони як джерела АП

Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно зак­ріпила правовий статус держави України, визначила основні нап­рями розвитку політичної і правової систем, структуру органів дер­жавної влади й органів місцевого самоврядування, основні полі­тичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і пов­новаження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів Укра­їни, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування.

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. За­кони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є норма­ми прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конститу­ційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції зас­відчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку пра­вової системи України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першодже­релом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо за­кони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Консти­туції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові ак­ти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.

Закони — основні джерела аграрного права

викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі пра­ва України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основ­ними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати систе­мою аграрних законів.

В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресур­сів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її пе­реробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропро­мислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподар­ської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сіль­ськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонуван­ня аграрної сфери.

к У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уні­фікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулю­вання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної сис­теми внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових ак­тів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграр­ного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтво­рення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин.

Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, за­безпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів ком­плексу.

У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів Ук­раїни, що стосуються АПК:

1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро- виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р.¹ "Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р.² "Про кредитні спілки";

2. уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;

3. уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"³, від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них"⁴, від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в ре­дакції Закону від 21 грудня 1999 р.)⁵, від 25 червня 1992 р. "Про ве­теринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.)⁶.

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднан­ням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це норматив­но-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.

8. Укази Президента України у системі джерел аграрного права

Підзаконними актами є укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, положення, інструкції, що приймаються центральними органами державної виконавчої влади з питань сільськогосподарського виробництва і підприємництва, виробництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров'я працівників, державних контрактів тощо.

Укази Президента України видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення. Головним чином укази Президента України спрямовані на:

а) здійснення Національної аграрної програми;

б) проведення трансформації форм власності в аграрному секторі;

в) прискорення земельної реформи [19; 38].

Мабуть жодна галузь права не регулюється такою кількістю указів Президента як аграрне право. Це можна пояснити тим, що:

1) ще не прийнято велику кількість законів, які б регулювали аграрні відносини;

2) аграрний сектор економіки в силу своєї специфіки за певних обставин потребує негайного втручання держави; приймати ж оперативно закони держава не в змозі.

В залежності від питань, які врегульовували укази Президента, умовно можна виділити кілька етапів.

На першому етапі багато з них спрямовувались на приватизацію майна агропромислового комплексу, створення колективних сільськогосподарських підприємств. Це було пов'язане з переходом держави до ринкових відносин, приватизацією державного майна, становлення підприємництва.

Так, Указом "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" від 18 січня 1995 року № 63 визначено правомочності аграрних товаровиробників щодо самостійного розпорядження своєю продукцією, права іноземних інвесторів та національних аграрних товаровиробників, передбачено створення ринкової інфраструктури (спеціалізованих аграрних бірж), встановлено обов'язки міністерств і відомств із питань реформування аграрних відносин, передбачено можливість одержання кредитів під урожаї майбутніх років тощо.

Питанню реалізації земельної реформи було присвячено, зокрема, Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року № 666, яким установлено, що приватизація земель у колективну і приватну власність є першочерговим невідкладним заходом у здійсненні земельної реформи. Цим указом, зокрема, було передбачено:

а) передання землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, сільгоспкооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі державного сільськогосподарського підприємства;

б) поділ земель на частки (паї) без виділу їх у натурі на місцевості;

в) видання кожному членові колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай). Указом встановлено також, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави; власники земельних часток (паю) мають право на їхній основі створювати асоціації, спілки, господарські товариства тощо [19; 38-39].

З прийняттям Конституції України, відповідно до п 4 її перехідних положень, Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 Конституції.

Такий указ Президента України вступав в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань [1].

Керуючись Конституцією, Президент України мав змогу в період з 28 червня 1996 року по 28 червня 1999 року приймати укази, які по своїй суті були близькими до законів. Наприклад, 23 квітня 1997 року Президентом України було прийнято Указ № 367 “Про оренду землі”. Даний Указ діяв до набрання чинності Законом України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 року [2].

Після 28 червня 1999 року Президентом України також продовжували видаватись укази, які за своєю значимістю мали надзвичайно велике значення для регулювання відносин в аграрному секторі економіки. Найзначнішим серед них є указ Президента від 3 грудня 1999 року № 1529 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Даним указом постановлялось Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та Севастопольській міській державним адміністраціям здійснити організаційні заходи щодо:

а) реформування протягом грудня 1999 - квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно шляхом:

- забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності;

- запровадження обов'язкового укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах;

- забезпечення встановлення сторонами договору оренди земельної частки (паю) розміру плати за її оренду на рівні не менше одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної частки (паю);

- запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місцевого самоврядування;

- зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю, для осіб, що виявили бажання одержати такий акт за плату, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- передачі окремих будівель, споруд, техніки, робочої і продуктивної худоби, птиці, знарядь праці тощо членам колективних сільськогосподарських підприємств - власникам земельних часток (паїв), які подали в установленому порядку заяву про відведення земельної ділянки в натурі, у рахунок погашення належних їм майнових паїв;

б) підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств шляхом:

- надання громадянам, яким у встановленому порядку із земель колективного сільськогосподарського підприємства відведено земельні ділянки в натурі на основі земельної частки (паю), можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок цих ділянок, а також одержаних при виході з зазначених підприємств майнових паїв;

- реалізації громадянами та селянськими (фермерськими) господарствами права вільного викупу земельних ділянок, що надані їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно), за ціною не нижче визначеної в установленому порядку грошової оцінки землі [4].

Багато указів Президента, прийнятих після зазначеного указу, пов'язані саме з ним: «Про деякі заходи щодо поліпшення господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств» від 9 березня 2000 року № 398, «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи» від 12 квітня 2000 року № 584, «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян в процесі реформування аграрного сектору економіки» від 29 січня 2001 року № 52, «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 2 лютого 2002 року № 92, «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та дальшого розвитку аграрного сектора економіки» від 21 лютого 2002 року № 170, «Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку» від 8 серпня 2002 року № 194, «Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення» від 27 серпня 2002 року № 774.

Указами Президента визначаються також повноваження окремих міністерств, комітетів та відомств як органів державного управління. Так, Указом Президента від 15 грудня 1999 року № 1573 “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” на базі Міністерства агропромислового комплексу України, Державного комітету рибного господарства України, Комітету з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України та Комітету харчової промисловості України, що ліквідуються, утворене Міністерство аграрної політики України [5].

Указом Президента від 7 червня 2000 року № 772 “Питання Міністерства аграрної політики України” затверджене Положення про Міністерство аграрної політики України. Цим указом установлено, що правонаступником Міністерства агропромислового комплексу України є Міністерство аграрної політики України, а правонаступником ліквідованого Комітету з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України стосовно майна, майнових прав і обов'язків є Український державний концерн садівництва, виноградарства та виноробної промисловості [6

9. Урядові правові акти та акти органів державного управління у системі аграрного законодавства

Значними по обсягу і сфері регулювання є постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Вони можуть стосуватися різноманітних питань господарської і соціальної діяльності. Так, постанова Кабінету Міністрів від 14 квітня 1994 року № 234 «Про ставки платежів по державному обов'язковому страхуванню врожаю» передбачає рішення проблем у даній сфері. Постановою від 22 вересня 1994 року № 654 “Про заходи щодо стримування зростання цін на цукор, вироблений з цукросировини вітчизняного виробництва” урегульовані питання про ціни на цукор вітчизняного виробництва, а постановою від 21 вересня 1994 року № 652 затверджені Правила проведення державного технічного огляду тракторів, самохідних шасі, самохідних меліоративних і дорожньо-будівних машин, тракторних причепів”

Для здійснення матеріально-технічного забезпечення аграрних товаровиробників Уряд прийняв постанови від 23 серпня 1995 року № 668 "Про забезпечення господарств агропромислового комплексу кормозбиральною технікою", від 22 грудня 1995 року № 1034 "Про забезпечення господарств агропромислового комплексу кормо - та бурякозбиральною технікою", від 9 січня 1996 року № 16 "Про забезпечення підготовки машинно-тракторного парку до польових робіт у 1996 році". Зокрема, останньою було дозволено, як виняток, надати Міністерству сільського господарства і продовольства для централізованої закупівлі запасних частин до тракторів та інших машин бюджетну позичку з нарахуванням 30 відсотків річних у рахунок коштів, передбачених на закупівлю сільськогосподарської продукції за державним контрактом 1996 році з поверненням їх до 1 листопада 1996 року.Ряд постанов Кабінету Міністрів України прийняті саме на виконання законів і указів Президента. Наприклад, на виконання Указу Президента України від 3 грудня 1999 року N 1529 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" Кабінет Міністрів України постановою від 24 січня 2000 року № 118 затвердив Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства, а постановою від 24 січня 2000 року № 119 - порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)” [7, 8].

Прийняття різних законів і кодексів часто призводить до необхідності прийняття підзаконних актів в аграрній сфері. Так, суттєво вплинуло на формування аграрного законодавства прийняття Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року [3]. Так, наприклад, відповідно до Земельного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. N 502 було затверджено Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб [10].

Ряд постанов Кабінету Міністрів, хоч прямо не стосуються аграрних відносин, проте теж є джерелами аграрного права. Серед них значна кількість нормативних актів Уряду про регулювання земельних відносин. Наприклад, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 23 березня 1994 року № 213 затвердив Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасову); постановою від 31 січня 2001 р. N 87 з метою мінімізації економічних, соціальних та екологічних збитків від затоплення земель внаслідок повеней і паводків затвердив Порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків [9].

Багато постанов Уряду надають сільськогосподарським товаровиробникам деякі пільги, надають певні гарантії. Так, постановою від 31 травня 1995 р. № 381 "Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" встановлено цілий ряд пільг громадянам та фермерам. Постановою від 25 лютого 2000 р. N 398 “Про додаткові заходи щодо кредитування комплексу сільськогосподарських робіт” частково компенсовано протягом 2000 року ставки за кредитами комерційних банків, що надаються сільгоспвиробникам (позичальникам) для проведення польових робіт, в розмірі 50 відсотків облікової ставки, встановленої Національним банком на день укладення кредитної угоди, але не нижче 17,5 відсотка річних.

Взагалі, в порівнянні з іншими галузями економіки, зокрема промисловістю, агропромисловий комплекс більш регулюється Урядом. Так, Кабінет Міністрів України встановлює заставні ціни на зерно (постанови “Про встановлення заставних цін на зернові культури” від 23 квітня 2001 року № 371, “Про встановлення заставних цін на зерно” від 3 липня 2003 року № 1030), організовує процес закупівлі сільськогосподарської техніки і розрахунків за неї (постанови від 23 грудня 1998 року N 2057 “Про проведення сільськогосподарськими товаровиробниками та іншими суб'єктами господарювання розрахунків за отриману в 1996 - 1997 роках сільськогосподарську техніку американських фірм "Джон Дір" та "Кейс Корпорейшн", від 22 січня 1999 року N 76 “Про заходи щодо підвищення ефективності використання закупленої під гарантії Кабінету Міністрів України сільськогосподарської техніки та порядок розрахунків за неї”).

Серед нормативно-правових актів Уряду як джерела аграрного права відповідне місце належить актам, що визначають правове становище певних державних органів. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2000 р. N 1568 затверджене Типове положення про інспекцію якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. Головним призначенням наведених та подібних їм підзаконних актів є визначення державних органів, їхньої структури та компетенції.

Не менше важливими є розпорядження Уряду. І хоча вони в більшості мають характер короткострокової і разової дії, їхня роль як джерела права не викликає ніякого сумніву.

2.3 Акти центральних органів державної влади

Відомчі нормативно-правові акти Міністерства аграрної політики України (до 2000 року Міністерства агропромислового комплексу України, Міністерство сільського господарства і продовольства України) та Державного комітету України по земельних ресурсах продовжують займати чільне місце серед джерел аграрного права. Наприклад, у межах своєї компетенції Міністерство сільського господарства і продовольства України своїм наказом від 10 жовтня 1995 року № 269 затвердило "Порядок приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах", визначило порядок оплати робіт наказом від 30 листопада 1993 року № 321 "Про порядок оплати робіт, що виконуються проектно-розвідувальними станціями хімізації сільського господарства", а Державний комітет України по земельних ресурсах своїм наказом N 5 від 17 січня 2000 року затвердив форму Типового договору оренди земельної частки (паю).

У системі аграрних правовідносин виникають такі питання, врегулювання яких потребує прийняття спільних правових актів різними відомствами.

Характерною особливістю підзаконних нормативних актів як джерел аграрного права є те, що важливе місце серед них займають рекомендаційні акти. Правила з цих актів (зразків норм) набувають юридичної сили лише після того, як їх покладено в основу локальних актів і прийнято вищими органами самоврядування приватних аграрних підприємств кооперативного і корпоративного типів.

10. Види і юридична сила локальних правових актів як джерел аграрного права

Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, інших юридичних осіб кооперативного і ативного типів -- суб'єктів аграрного підприємництва зумовлює їхню правосуб'єктність. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки кожного з них відповідно до чинного законодавства полягають у самостійному вирішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової, збутової та іншої діяльності. У вирішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими заходами не правового характеру важливу роль відіграє правова їх регламентація, що здійснюється на основі внутрікооперативних (господарських тощо) нормативно-правових актів. Останні за порядком набуття юридичної сили розмежовуються на дві групи.

До першої групи належать внутрігосподарські нормативно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах.

До другої -- акти, які набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств -- загальними зборами членів підприємств кооперативного типу, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо. Так, до першої групи локальних нормативно-правових актів належить лише статут господарства, а в господарських товариствах -- установчий договір та статут, а до другої -- всі інші внутрігосподарські нормативно-правові акти.

Саме тому, що ці акти приймаються на місцях, кожним господарством окремо, їх, як правило, називають локальними нормативними актами. У своїй сукупності вони становлять частину аграрно-правових актів і є джерелом аграрного права.

Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові сільськогосподарського підприємства, Статутові сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним із них з додержанням відповідних вимог. Головним тут є те, щоб, керуючись Законами України "Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про сільськогосподарську кооперацію", ці суб'єкти підприємництва типу у своїх статутах обов'язково відобразили необхідні позиції.

Кожне підприємство має право конкретизувати положення стосовно до умов своєї діяльності. Так, зокрема, у статуті визначається орган, який наділяється правами найвищого органу самоуправління, спосіб голосування (відкрите чи таємне). Якщо в сільськогосподарському кооперативі поряд із загальними зборами його членів вирішено утворити збори уповноважених (як проміжний орган управління), то в статуті належить чітко розмежувати повноваження між загальними зборами і зборами уповноважених.

Джерелом аграрного права є такі внутрігосподарські нормативні акти, як Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Положення про раду виробничої бригади. Положення про внутрігосподарський розрахунок, Положення про внутрігосподарський підряд, Положення про внутрігосподарський орендний підряд. Положення про ревізійну комісію, Положення про основні функції керівних працівників і спеціалістів тощо.

Наведені акти є правовими, оскільки вони приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством і представницькими органами таких підприємств.

Останні характеризуються тим, що вміщені в них правила (норми) поведінки є загальними, на відміну від актів (рішень) індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права.

Аграрне законодавство визначає порядок прийняття локальних нормативних актів. Після відповідної їх підготовки і обговорення вони приймаються вищими органами управління -- загальними зборами (зборами уповноважених) -- і лише після цього набувають юридичної сили, а правила, які в них містяться, набувають сили правової норми, обов'язкової для всіх членів даного підприємства -- як керівників, так і рядових членів.

У локальних нормативних актах виявляється притаманна аграрному праву особливість, яка полягає в застосуванні рекомендацій.

Рекомендації з питань внутрігосподарської діяльності підприємств не є правовою нормою. З теорії аграрного права випливає, що способи забезпечення виконання рекомендацій відмінні від способів забезпечення виконання обов'язкових, імперативних норм. Рекомендації втілюються в життя на основі методу переконання, через посилення організаторської та виховної роботи. Ці підприємства приймають рекомендації як свої власні рішення тому, що вони для них є доцільними, відповідають інтересам громадського господарства і його членів.

Юридичної сили правової норми рекомендації набувають після прийняття на їх основі вищим органом управління цих підприємств свого локального внутрікооперативного правового акта. До цього моменту рекомендація не є правовою нормою. Однак рекомендації можуть мати силу норми. Це, зокрема, рекомендації, які містяться в підзаконних актах уряду; або ж підзаконним актом підприємство, кооператив уповноважується розробити і прийняти відповідний внутрішньогосподарський локальний нормативний акт чи самостійно вирішувати одне з питань своєї діяльності на свій розсуд з урахуванням своїх місцевих умов, не вступаючи в суперечку із чинним законодавством.

Локальними нормативно-правовими актами як джерелами аграрного права виступають конкретні положення агрофірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на загальних зборах уповноважених представників від колективних та інших підприємств, представників селянських (фермерських) господарств та їхніх спілок. Положення кожного агрокомбінату, агрофірми -- це самостійні локальні правові акти, які можуть різнитися між собою. Проте у всіх цих положеннях має бути зафіксовано, що правомочності їм делеговано від господарств-учасників, як це встановлено Законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства". У таких положеннях має бути також зазначено, що агрокомбінат (агрофірма) має як делеговані, так і чітко визначені управлінські повноваження, коло яких повинно бути вичерпним і не підлягати розширеному тлумаченню.

З подальшим розвитком аграрних господарських товариств, орендарів (а не орендного внутрігосподарського підряду) в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, створенням їх об'єднань, асоціацій тощо локальними аграрними правовими актами стануть їхні статути і рішення, прийняті відповідно до статутної діяльності цих об'єднань (асоціацій тощо).

12. Поняття, класифікація і особливості суб’єктів аграрного права.

У теорії держави і права під суб'єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав та обов'язків¹.

Суб'єктами аграрного права є й державні органи, до компетен­ції яких належить регулювання сільського господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні громадя­ни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогос­подарської продукції та обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.

Суб'єктів аграрного права можна умовно поділити на суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері управління гос­подарською діяльністю та суб'єктів господарювання.

До першої групи належать органи державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад, Міністерство аг­рарної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-гос­подарські функції в аграрному секторі економіки України.

Друга група представлена суб'єктами аграрного господарюван­ня, тобто аграрними формуваннями всіх форм власності та грома-дянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товарови­робники), юридичними особами та підприємцями, що забезпечу­ють діяльність сільськогосподарських товаровиробників, а також Ьізними фінансово-кредитними, страховими та посередницькими Структурами, які надають свої послуги сільськогосподарським то­варовиробникам.

Окрему групу суб'єктів аграрного права становлять фізичні осо-Г би, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у | сільськогосподарській продукції. Такі суб'єкти здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету от­римання прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).

Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.

За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК¹, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента Ук­раїни, органу державної влади, органу влади Автономної Республі­ки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юри­дичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена від­повідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО² "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі струк­тури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчуван­ня, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називають­ся сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 За­кону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську коо­перацію"³ (в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом"⁴ (в редакції За­кону від 30 червня 1999 р.), головна особливість (кваліфікуюча оз­нака) сільськогосподарських товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогоспо­дарської продукції власного виробництва та продуктів її перероб­ки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, па­совищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу*.

Друга група представлена підприємницькими структурами, ді­яльність яких заснована на різних формах власності та організацій­но-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльнос­ ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідро­меліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності ви­робників сільськогосподарської товарної продукції¹.

До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різ­номанітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посе­редницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.

Згідно зі ст. 63 ГК², унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відпо­відно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), зат­верджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує йо­го трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питан­ня реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підпри­ємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної ор­ганізації або на приватній власності засновника.

Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємниць­кої чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного уп­равління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі че­рез органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші під­приємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами.

Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного гос­подарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, коо­перативи, господарські товариства та фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства, зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товарис­тва та фермерські господарства охоплює загальне поняття "підпри­ємство". Однак наявність в аграрному секторі економіки таких суб'єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські підприємства зумовлює потребу окремого виз­начення поняття "сільськогосподарське підприємство".

Отже, сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єк­тами господарювання, створеними компетентним органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систе­матичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговель­ної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством країни.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську коопе­рацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогос­подарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої ді­яльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

• недержавна форма власності;

• відносини членства;

• управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос";

• особиста трудова участь членів у спільній виробничій або ін­шій господарській діяльності в аграрному секторі;

— об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;

— наявність інституту кооперативних виплат* і виплат на паї** та ін.

До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні сільськогосподарські під- \ приємства (КСП)***, фермерські господарства (ФХ), їх об'єднай-ня тощо.

Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"¹, від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію"¹, "Про сільськогосподар­ську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільсько­господарське підприємство"² та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське госпо­дарство"³, фермерське господарство є формою підприємницької ді­яльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займа­тися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського госпо­дарства, згідно із законом.

Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особ­ливість фермерських господарств полягає у таких головних оз­наках:

• членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;

• спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);

• можливість створення господарства однією особою;

• право на створення такого господарства має виключно діє­здатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має від­повідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.

Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами "Про власність"⁴, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.

Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єк­ти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльнос­ті товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогоспо­дарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеже­ною відповідальністю (TOB).

Основними кваліфікуючими ознаками господарських това­риств є:

• недержавна або державна форми власності;

• відносини участі (інвестування);

• обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх ка­піталів (майнових внесків);

• необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учас­ників) у діяльності господарського товариства;

• управління й контроль, який здійснюється учасниками (акці­онерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді това­риства;

— наявність інституту права на дивіденди* та ін.

Діяльність господарських товариств в аграрному секторі еконо­міки регулюється ЦК, ГК, законами "Про власність", від 19 верес­ня 1991 р. "Про господарські товариства"¹ та ін.

ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кіль­кість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм сільськогос­подарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподар­ські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюю­чих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг ва­лового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими сіль­ськогосподарськими підприємствами є підприємства, в яких серед­ньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації про­дукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн єв­ро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

Усі суб'єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентафікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майно­ві та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нес­ти цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяль­ності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відпо­відно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єкт-ність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність сіль­ськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної ре­єстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що во­ни є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовід­носин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індиві­дуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумов­люється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеці­алізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподар­ських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідно­син (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зу­мовлюються галузевим характером господарської діяльності сіль­ськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазна­ють постійного впливу погодно-кліматичних умов¹.

Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їх­ніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльнос­ті, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особ­ливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є вироб­ництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної про­дукції (продуктів харчування та сировини).

Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського госпо­дарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економіч­ними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлен­ня гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних за­купівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціно­утворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товар­ні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтер­венцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією* та ін.

Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарю­вання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так до­говірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними акта­ми¹ та особливим видом договору — договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб'єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими това­ровиробниками.

Усі суб'єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. То­му їх статус формується також з урахуванням прав і обов'язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (ко­ристувачам природних ресурсів).

Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільсько­господарської продукції — сезонний характер і безпосередньо зале­жить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється госпо­дарювання. Отже, з урахуванням цих об'єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб'єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та ін­ші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внут­рішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів гос­подарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"² (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб'єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов'язкам щодо створення, роз­витку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівниц­тва, оснащення та утримання різних об'єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб'єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевос­ті житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фіз­культури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об'єк­тів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.

13. Правосуб’єктність кооперативних сільськогосподарських підприємств

Суб'єктом аграрного права є кожне окремо взяте колек­тивне І кооперативне сільськогосподарське підприємство. Правове становище цих підприємств визначається нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство і Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та Статутом кожного з цих підприємств. Згідно з ст. 4 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" в Статуті зазнача­ються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу громадян до членів підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, за­гальні права та обов'язки членів підприємства та його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших при­родних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і тру­дової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприєм­ства. Державна реєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30 днів з дня подання необхідних документів. Юридич­ний факт державної реєстрації колективного сільськогоспо­дарського підприємства є підставою для надання йому прав юридичної особи і визначає термін виникнення у підприєм­ства такого права.

За подібною правовою регламентацією створюється і наді­ляється відповідною правосуб'єктністю виробничий сільсько­господарський кооператив. Ст. 2 Закону "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" залежно від цілей, завдань і характеру діяльності сільськогосподарського кооператива поділяє їх на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійсню­ють свою господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуючі кооперативи спря­мовують свою діяльність на обслуговування сільськогоспо­дарського та іншого виробництва учасників кооперації. В свою чергу залежно від виду діяльності обслуговуючі коопера­тиви поділяються на переробні, заготівельно-збутові, поста­чальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов'язані з ви­робництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Оскільки обслуго­вуючі кооперативи головним чином пов'язані з сільським господарством, то правовідносини, які виникають в процесі їхньої діяльності належить розглядати як предмет аграрного права, хоч вони і мають певні спільні риси з кооперативним правом.

Враховуючи спільні риси колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів ціл­ком допустимо їх розглядати як різновид (тип) кооператив­них утворень.

2. Економічну основу створення і діяльності колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств стано­вить колективна власність підприємства як юридичної особи, а його члени — в частині майна, яку вони одержують при ви­ході із підприємства.

Відповідно до ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив є власником будівель, споруд, гро­шей, майнових внесків його членів, виготовлюваної ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації, продуктової та пішої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також пішого майна, придбаного на підставах, не заборонених зако­ном. Члени кооперативу в якості пайового внеску можуть передати йому земельну ділянку. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Кожний з цих фондів має відповідний правовий режим.

Особливість правосуб'єктності аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об'єднання насамперед робочої сили, а не капіталів, “У кооперації капітал — слуга, а не господар", — писав ще в 1925р. О. В. Чаянов.

3. Закони про колективне і кооперативне сільськогосподарське підприємство встановлюють право самоврядування, органи управління на їхню компетенцію, що також становлять його правосуб'єктність. Засади права самоврядування в КСГП і ВСГК більш повно викладені у спеціальних розділах їх статутів. Управлінська правосуб'єктність цих підприємств полягає у створенні і участі представників цих підприємств в роботі представницьких органів управління колективними сільськогосподарськими підприємствами з боку Всеукраїнської ради представників колективних сільськогосподарських підприємств. Згідно з ст. 25 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" для організаційно-правового забезпечення економічної самостійності підприємства охорони його прав, узагальнення досвіду роботи та представлення інтересів підприємства у відносинах з органами влади і управління створюються його представницькі органи. Демократичність самоврядування у підприємстві забезпечу­ється додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.. Істотну правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становлять трудові правовідносини. Це відносини щодо організації праці (бригади,  ланки), додержання членами КСГП і ВСГК своїх трудових прав та обов'язків, що охоплюється поняттям трудової дисципліни, додержання підприємством обов'язків по забезпеченню охорони здоров'я і відшкодування шкоди, заподіяної трудівникові при виконанні роботи, запровадження на підприємстві сучасних систем і форм оплати праці та її на­лежне правове регулювання, наближення принципів оплати праці працівників колективно-кооперативних утворень з оп­латою праці в державних або акціонерних сільськогосподар­ських підприємствах. У цьому разі мається на увазі впровад­ження в колективних і кооперативних підприємствах обов'яз­кового мінімального рівня оплати праці так як це встановле­но для найманих працівників і врегульовано п. 6 ст. 19 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Тру­довими є також відносини, які виникають в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку і настання дисцип­лінарної відповідальності, а також у разі заподіяння праців­ником при виконанні трудових обов'язків майнової шкоди і настання його матеріальної відповідальності.

Трудові правовідносини, що виникають в процесі вироб­ничо-господарської та управлінської діяльності колективних і кооперативних підприємств, регулюються нормами аграрного законодавства та локальними внутрішньоправрвими актами з цих сільськогосподарських підприємств. Правову основу цих актів становлять відповідні положення Конституції України. Зокрема, ст. 43, згідно з якою громадяни мають право на пра­цю, що включає можливість заробляти собі на життя. Держа­ва створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче від визначеної за­коном. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45), в тому числі право на оплачувану щорічну відпустку. Члени КСГП і ВСГК мають право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Посилання на особливості колективного і кооперативного сільськогосподарського виробництва і правового статусу аг­рарних підприємств не можуть бути підставою для недодер­жання по відношенню до селян наведених положень Консти­туції України.

. Правосубєктність акціонерних сільськогосподарських товариств 14

З часу проголошення незалежності України здійснено за­ходи щодо розвитку приватної і колективно-кооперативної власності, виникнення нових для України форм організації сільськогосподарського виробництва, визнання їхньої рів­ноправності, наділення їх повною господарсько-управлінською самостійністю. Серед цих нових утворень набули по­ширення і правового визнання акціонерні сільськогосподарські товариства, які виробляють сільськогосподарську про­дукцію.

Правове становище акціонерного сільськогосподарського товариства визначається нормами Закону "Про господарське товариство" від 19 вересня 1991 р. та Статутом цього товариства. Для розробки такого Статуту акціонерне сільськогосподарське товариство використовує Типовий Статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Фондом державного майна країни  і Міністерством  юстиції України  від  31  серпня 1993р.

За  своєю економічною  сутністю  і  правовим статусом АСГТ слід вважати утворенням корпоративного типу.

2.При створенні акціонерних товариств першорядним є вирішення питання про власність. Принциповою особливістю правосуб'єктності цієї групи аграрних підприємців є на­перед те, що ці товариства — об'єднання капіталу, а не особистої трудової участі.

Майнова правосуб'єктність АСГТ безпосередньо пов'язана з правовим режимом майна акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до ст. І2 Закону "Про господарські товариства" ці товариства є власниками: майна, переданого їм засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариствами внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, на підставах, не заборонених законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. Вкладами учасників і засновників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю можуть бути, зокрема, будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнан­ням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелекту­альну власність), кошти. Вклад (зокрема в натурі) оцінюється у гривнях і складає частку учасника та засновника у статутно­му фонді.

З наведеної норми Закону випливає, що суб'єктом права власності на майно може бути як саме товариство, так і гро­мадянин, який передав товариству "право користування" зе­мельною ділянкою, іншим майном та майновими правами. Крім того, згідно зі ст. 10 цього ж Закону, учасник (акціонер) акціонерного товариства відкритого типу практично не обме­жений щодо розпорядження своєю часткою в майні цього то­вариства (він може передати її іншим особам). Тому, на від­міну від підприємств кооперативного типу, майно (чи його частка) такого товариства може стати об'єктом права влас­ності необмеженого кола осіб. Практично ця частка у статут­ному фонді акціонерного товариства може стати об'єктом стягнення за боргами акціонера і, наприклад, фінансово-кре­дитна установа може стати акціонером такого товариства.

3. Особливість правосуб'єктності господарських товариств дістає свій прояв у існуванні притаманного тільки цим суб'єктам права на дивіденди. Ця особливість базується на сутності цих товариств як об'єднання капіталу інвесторів на основній їх меті — задоволенні інтересів інвесторів (учасників, акціонерів). На відміну від суб'єктів підприємництва коо­перативного типу (де, виходячи з суті обов'язковості трудової участі, члени мають право на частину прибутку залежно саме від трудової участі), в господарських товариствах на підставі ст. 10 Закону "Про господарські товариства" учасники (ак­ціонери) мають право на одержання дивідендів від участі в статутному фонді з чистого прибутку (зиску) товариства.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від госпо­дарської діяльності після покриття матеріальних та прирівня­них до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки до кредитних бан­ків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законо­давством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, зали­шається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його викорис­тання Зокрема, він може використовуватися на виплату ди­відендів акціонерам (учасникам).

15. Особливості правового статусу аграрних підприємців, заснованих на державній формі власності

Радгосп, як і будь-яке інше державне сільськогосподар­ське підприємство (ДСГП) це — відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 1 І 2) — вид основної організацій­ної ланки аграрного сектору народного господарства України. Державне сільськогосподарське підприємство — це заснова­ний на загальнодержавній власності самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (продуктів харчуван­ня, продовольства та сировини рослинного і тваринного по­ходження) і підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). ДСГП має самостійний ба­ланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, пе­чатку зі своїм найменуванням. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Особливість правосуб'єктності ДСГП — в його створенні. Відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підпри­ємства в Україні" (ст. 5) таке підприємство створюється згід­но з рішенням власника (власників) майна чи уповноважено­го ним(-и) органу. Такими органами нині виступає Фонд дер­жавного майна України. Державні сільськогосподарські під­приємства відповідно до Декрету Уряду України від 31 грудня 1992 р. позбавлені права бути засновниками будь-яких під­приємств.

Державне підприємство може бути створено внаслідок ад­міністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Воно може ство­рюватися після відокремлення зі складу діючого підприєм­ства даного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповно­важеного ним органу.

Створення ДСГП шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Оскільки діяльність цього підприємства пов'язана з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йо­му надаються ці землі відповідно радою народних депутатів на умовах постійного і строкового користування, оскільки власником цих земель (як і самого ДСГП) є і залишається держава.

2. Важливе значення для визначення правосуб'єктності ДСГП має також і його статут. Згідно зі ст. 9 Закону "Про підприємства в Україні", державне сільськогосподарське під­приємство діє на основі статуту, що його приймає трудовий колектив і затверджує власник майна.

У Статуті державного ДСГП визначаються власник і най­менування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності (обов'язково: виробництво продуктів харчу­вання, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, можливо також — їх переробка, реалізація то­що), його органи управління, порядок їх формування (при­значення директора), компетенція та повноваження трудово­го колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення ді­яльності підприємства. У найменуванні ДСГП визначаються його назва (радгосп, державний кінний завод та ін.) і вид (державне). До статуту можуть включатися положення, пов'я­зані з особливостями діяльності підприємства: про повнова­ження, порядок створення та про структуру ради державного сільськогосподарського підприємства тощо. У його статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підпри­ємства, профспілковий комітет тощо).

На правосуб'єктність ДСГП впливає відмінність правового режиму його майна. Так, відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підприємства в Україні" (частини 2 та З ст. 10) майно державного сільськогосподарського підприємства відповідно до законів України, Статуту підприємства належить йому на праві повного господарського відання як та­ке, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством.

Здійснюючи право повного господарського відання, дер­жавне підприємство володіє, користується та розпоряджаєть­ся зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і Ста­тутові підприємства. Відчуження від держави засобів вироб­ництва, котрі є державною власністю і закріплені за підпри­ємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що ви­значається Фондом державного майна України. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямову­ються виключно на інвестиції.