Висновок

Новий час на відміну від Середньовіччя, характеризується пануванням не духовної, а світської свідомості, яка містить в собі момент иррелигиозности. Крім того, якщо в середні віки користувалися в основному дедуктивним методом, тобто міркуванням і отриманням істини, йдучи від загального до приватного, то філософія Нового часу будується на методі емпіризму (пізнання за допомогою досвіду) і раціоналізму.

В цілому ж Новий час ознаменувався бурхливим розвитком природних і точних наук. Успадковувавши і розвиваючи досягнення Ренесансу, природодослідники і філософи того часу створили нову картину миру, що стала основою європейської науково-технічної революції Нового часу. Філософські системи Бекона, Декарта, Гоббса були орієнтовані на практичне використання досягнень науки на користь промисловості, кораблебудування, мореплавання. Девіз «Знання — сила» став віддзеркаленням духу нової епохи.

XVI—XVII століття — час, що позначив крупні зміни в житті Європи. Зрушення в образі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні — все це знайшло своє віддзеркалення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Її почало було покладено відкриттями Н.Коперника, І. Кеплера, Тихо Бразі, Р. Галілея, а завершення випало Ньютону. Філософія повинна була усвідомити сенс і масштаб змін, що відбуваються, і ввести сучасників в новий світ, мир з іншим місцеположенням самої людини в його відношенні до природи, суспільства, самому собі і Богу.

Новий духовний світ шикувався і обживався людьми насилу, в конфліктах і зіткненнях. Звільнення від влади колишніх традиції вимагало мужності, зусиль і значного часу. Минуле позначалося і на тих, хто прокладав шляхи в цей новий світ.

У філософії цього періоду виділяються три теоретично обгрунтовані концепції пізнання і проникнення в таємниці природи і людини.

Перша з них — філософія Р. Декарта, картезіанський раціоналізм, що зробив вплив на подальшу європейську думку і що з'явився теоретичною основою естетики і мистецтва класицизму. Друга концепція, що розробляється, вступала в пряму полеміку з картезіанством, одержала назву емпіричного, сенсуалистского, метафізичного матеріалізму (Бекон, Гассенді, Локк, Гоббс). Третя творча концепція, представлена в думці XVII століття, — філософія містичного раціоналізму Блеза Паскаля, точніше, філософія людини як збіги протилежностей "величі і нікчемності", духу і матерії, розуму і пристрастей, істини і помилки, вічності і кінцівки.

Відродження

Джордано Бруно (1548 - 1600 рр.) продовжував розвивати вчення М.Коперніка. Він різко критикував схоластів, називаючи їх негідниками, неробами, обманщиками, котрі відволікають увагу вчених від дослідження істинних явищ та закономірностей природи. Проголосив ідею єдності Всесвіту, де Сонячна система є лише часткою, стверджуючи те, що у Всесвіті безліч подібних світів і жоден із них не створений Богом.

Бруно вважав Всесвіт нерухомим, проте кожен елемент чи окремі його системи - внутрішньо рухомими. Природа сама в собі має життя, спроможність до руху. Рух у природі від одного місця до іншого не виникає і не зникає, природа існує вічно. Вона не може бути зруйнована, збільшена чи зменшена, оскільки вічна і безконечна. Природа поєднує ("обіймає") всі протилежності в гармонії.

Цікавими й оригінальними є думки мислителя щодо діалектики конечного й безконечного, частини й цілого, індивідуального та універсального. Вільними є тільки ціле, універсальне й безконечне, тоді як конечне, індивідуальне - є тимчасовим, перехідним. Народжуючись, вони змінюються і вмирають для нового народження. Ціле й універсальне черпають свій зміст в індивідуальному, яке існує тому, що живе одиничне. На думку Бруно, у природі за своєю субстанцією все єдине. Немає самостійних конечних речей, котрі знаходилися б поза безконечною субстанцією.

Дж. Бруно у своєму творі "Про причину, початок і єдине1' стверджує, що Бог так відноситься до світу, як природа, що творить до природи створеної. Він не виділяв Бога із природи і не ставив його над природою, а ставив його поряд з нею і "розчиняв" у ній.

Мислитель розумів, що, зважаючи на складність і безконечність світу, він не може бути пізнаний шляхом простого споглядання, оскільки пізнавальний процес складний, розпочинається із сприйняття природи в чуттях, триває на ступені розумного знання, і завершується інтелектуальним спогляданням світу. Виходячи з цього, на ступені чуттєвого пізнання людина знає мало (це "око в темниці"), на ступені розумного знання людина відкриває "грати темряви" і лише на ступені інтелектуального споглядання відкривається "дивовижне джерело світла" (істина).

Дж. Бруно обґрунтовує безмежність розвитку і вдосконалення наукового пізнання. Він вважає, що лише досвід забезпечує безперервний процес вдосконалення й розвитку знання. Досвід і чуттєве споглядання лежать в основі будь-якого знання. Важливу роль відіграє сумнів. Щоб розпочати будь-яке дослідження, необхідно сумніватися в справедливості раніше висунутих гіпотез. Істина, для Бруно, це не просто гіпотеза, не суб'єктивна думка і не випадковий висновок, а те, що за змістом співпадає з об'єктивною природою. На його думку, "істина є вищою ніж усі речі". Звідси завдання філософії полягає в тому, аби дати "наукову, об'єктивну істину".

Чільне місце в епоху Відродження посідає філософія Людовіка Вівеса (1492 -1540 рр.). Філософські погляди мислителя дуалістичні, мають відбиток арістотелізму. Він визнає існування нематеріальної душі, уважно ставиться до фактів при вивченні природи. Мислитель вважає, що природа існує реально і незалежно від душі. Вчені, якщо бажають досягнути позитивних результатів, мають притримуватися істинних фактів про природу і володіти достатньою скромністю, щоб не впасти у безпідставне фантазування.

Цікавими є його думки стосовно діалектики, яку він визначав як науку про людське мислення, тобто логіку. Вважав, що логіка як наука про загальні закономірності людського мислення навчає правильно застосовувати закони мислення і таким чином досягати продуктивного результату. Він прагнув пов'язати логіку з мовним матеріалом, риторикою та вченням про винахідництво. Надбання і отримання нових знань вбачав у звернені до природи, в якій логіка вбачає матеріал для логічних висновків. На його думку, вивчення природи становить ціль пізнання. Проте властивості природи не можуть бути відкриті лише шляхом роздумів про них. Істинний шлях проникнення у світ властивостей природи - досвід, експеримент. Тільки вони розкривають властивості природи, спрямовують дослідження і дають змогу перевірити істинність висновків. Ідеї про природу можуть виникати лише в процесі пізнання її властивостей.

Вівес вважав, що в основі ідей лежать враження, котрі знаходяться у взаємному асоціативному зв'язку. Виникнення одного враження з необхідністю призводить до появи іншого. Щодо властивостей душі, то пізнаються вони шляхом спостереження, а сутність вимагає дослідження і вивчення всіх дій і проявів душі. Закладаючи підвалини емпіричної психології, мислитель визнавав субстанціональний статус душі і дійшов до висновку про необхідність існування Бога, безсмертя душі, наявності вроджених ідей тощо.

Філософія природи Миколи Кузанського

Німецький кардинал Микола Кузанський (1401-1461) був одним з перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі Середньовіччя та Ренесансу. Його космологічні погляди не переходили за межі релігійних поглядів. Як церковний діяч, він повністю підкорявся системі середньовічного теологічного контрактату.

Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченного, докази існування нескінченності, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінченних чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо "так" чи "ні", коло чи багатокутник. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що є насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественність світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина—це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розмінні. Людина— не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичні традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, е справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявиe від істинного.