43. «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р. У Франції: основні положення й історичне значення.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ГРОМАДЯНИНА 1789 р. - про­грамний документ Великої французької революції. Ухвалена Установ­чими зборами 26 серпня 1789 р. Декларація визначала основні принципи революційних перетворень: народний суверенітет, природні й невід'ємні права людини та розподіл влади. Проголошувалося, що всі люди народжуються й залишаються вільними та рівними в правах. Статті 7, 9, 10, 11 затверджували свободу особи, совісті, віросповідання, слова, друку. Декларація проголошувала знищення станових привілеїв, монархічних феодально-абсолютистських підвалин державного ладу у Франції, розподіл влади, закріплювала важливі принципи буржуазного судочинства та кримі­нального права. Власність проголошувалася недоторканною та священ­ною. У Декларації міститься низка положень, що лягли в основу сучасного розуміння правової держави. Закон — відображення загальної волі суспільства. Усі громадяни мають право брати участь у створенні правових актів. Закон однаковий для всіх. Усі громадяни мають рівні права в заміщенні громадських та державних посад. Жодна особа не може бути звинувачена, затримана, заарештована поза приписом закону. Покарання визначаються тільки за­коном.. Д.п.л.г. 1789 р. справила величезний вплив на сучасників і відіграла виняткову роль у боротьбі з феодалізмом та встановленні демократичного суспільства.

44. Державний устрій Франції за Конституцією 1791 р.

Конституція зберегла за дворянством право на землю і феодальні повинності і водночас закріпила панування буржуазії. Вона зафіксувала компроміс між цими класами Франції і, таким чином, відступила від принципів Декларації прав людини і громадянина.

За Конституцією 1791 року Франція ставала конституційною мо­нархією, яка спиралася на принцип розподілу влади. Законодавча вла­да передавалася однопалатним Національним зборам, що формува­лися на основі цензового виборчого права з розподілом громадян на «активних» і «пасивних». До виключної компетенції Національних зборів належало право вирішувати розмір державних прибутків і витрат, справи війни і миру.

Виконавча влада належала королю і міністрам, яких він призначав.

Судова влада оголошувалася незалежною від Національних зборів і короля. Разом з тим суди не мали права втручатися в здійснення законодавчої влади і діяльність органів врядування.

Конституція 1791 року формально проголосила буржуазні пра­ва і свободи (свободу совісті, право на збори, право на скарги й петиції до уряду та ін.), але не давала жодних гарантій їх здійснення.

Конституція 1791 р. встановлювала державний лад, заснований на принципах, за-

кріплених у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.: поділ влади, обмеження

монархії, закріплення суверенітету й представницького правління. Вищим органом за-

конодавчої влади ставали однопалатні Національні збори, що обиралися на два роки й

не могли бути розпущені королем. Головним призначенням Національних зборів було

прийняття законів, хоча питання особливої державної важливості також були в їх ком-

петенції.

Виконавча влада вручалася королю, котрий здійснював її за допомогою призначу-

ваних ним міністрів. Влада короля була обмеженою: він міг діяти тільки у межах зако-

ну; вводилася контрасигнатура, тобто розпорядження короля набувало законної сили

тільки після його підписання відповідним міністром, котрий і ніс відповідальність за

прийняте рішення; міністри призначалися королем, але могли за неправомірні дії бути

передані суду Національних зборів; король мав тільки право відкладного вета на зако-

нопроекти Національних зборів. У той же час місце уряду залишилося в Конституції

нез’ясованим. Посадові особи вважалися «агентами народу», обраними на відповідний

термін, вони підлягали відповідальності, в тому числі кримінальній, перед законодав-

цями. Отже, за Конституцією 1791 р. у Франції встановилася форма правління, яка за

своїми ознаками нагадувала парламентарну монархію.

Політичний режим, закріплений у Конституції, для того часу був максимально де-

мократичним. Він знайшов відображення в першому з її семи розділів, що відтворював

і розвивав основні положення «Декларації прав людини та громадянина». Тут містили-

ся й нові положення про громадянські права, яких не було в Декларації: гарантувалася

свобода пересування, свобода зборів і петицій, держава брала на себе турботу про зага-

льну безкоштовну початкову освіту. Більш виразно проголошувалася свобода друку з

забороною попередньої цензури. Принципово важливими стали правові положення про

нові відносини держави та церкви: з одного боку, прямо проголошувалася свобода від-

правлення культів, з іншого — вилучення майна в церкви і права громадян вибирати чи

призначати служителів культу. Новим було положення преамбули про характер грома-

дянських прав, що не можуть бути обмеженими навіть конституцією.

У той же час Конституція закріпила раніше встановлені законами 1789 р. деякі об-

меження у правах: обирати могли тільки громадяни — чоловіки, яким виповнилося

25 років і які мали відповідне майно. Однак цей майновий ценз, порівняно з Англією і

США, був незначним (необхідно було сплачувати податок у розмірі не менше триден-

ної платні робітника. — Л. Б., С. Б.), що додавало виборчому праву досить високий рі-

вень демократизму. Право брати участь у первинній організації законодавчої влади

отримали 4,3 млн чол. з 26 млн населення країни33. Для свого часу це було значним

прогресом.

Стосовно форми державно-територіального устрою, Конституція 1791 р. по суті,

закріпила зміни, що вже мали місце в адміністративно-територіальному розподілі краї-

ни та місцевих інститутів управління. На місце старої прийшла трирівнева адміністра-

33 Див.: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье,

1998. — Т. 2. — С. 121.

313

тивно-територіальна система з переважно виборними інститутами. Основною й типо-

вою адміністративною одиницею Франції став департамент. Реально у країні сформу-

валися 83 департаменти. Кожний поділявся на 3—9 повітів залежно від чисельності на-

селення. Найнижча одиниця — кантон — створювалась умовно (у ній не було своєї

адміністрації) як виборчий і судовий округ.

Адміністрації департаменту й повіту формувалися за принципом самоврядування,

хоча й незавершеного, оскільки не було сталої компетенції. Кардинальної перебудови

зазнала система міського управління, в тому числі й Парижа. Були скасовані всі коли-

шні інститути, сформовано єдине муніципальне управління. Порядок формування міс-

цевої влади всіх рівнів був досить демократичний — департаментська рада та директо-

рія ради, аналогічні органи повіту, муніципальні (міські) ради та мери обиралися.

Королівська (виконавча) влада лише теоретично мала визначені важелі впливу на дире-

кторії департаментів і повітів. Усе це говорило про формування та конституційне за-

кріплення унітарної форми державно-територіального устрою.__