53. Загальні закономірності державно-правового розвитку провідних країн світу в хх ст.

53 Попри значну кількість революцій у XVIII-XIX ст., в Європі зберігалося чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки - Франція, Швейцарія, Сан-Марино, в інших державах так і залишилася монархія. У політичному житті важливу роль продовжувала відігравати родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.

Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом суспільства стали наймані робітники. На відмиту від селян і ремісників вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існування. Вони заробляли собі на прожиття, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, та були постійними жертвами нестійкого, циклічного розвитку ринкової економіки. Втрата роботи ставала для них справжньою життєвою катастрофою, відкидала до межі голодного існування.

Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї соціальної стабільності, породило масовий робітничий і соціалістичний рух, домінуючою Ідеологією якого у другій половиш XIX - на початку XX ст., став марксизм.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Майже в усіх країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які координували свою діяльність у межах 2-го інтернаціоналу, що був. утворений замість 1-го Інтернаціоналу в 1889 р.

Серед соціалістів не було єдності щодо способів боротьби за інтереси робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише знищенням існуючих відносин через соціалістичну революцію", "диктатуру пролетаріату" і усуспільнення власності.

Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги робітників, удавшись до реформування суспільних структур через представницьку демократію та соціальне законодавство.

Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний устрій більшості європейських держав був ще далеким від неї. Загальне виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна частка населення. Представницькі органивідігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого та різноманітних демократичних рухів у країнах Заходу почалась "епоха реформізму". Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р, до 1917 р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам, що їх пощастило провести у країнах Заходу, було створено першісистеми соціального страхування, зміцнено демократичні інститути, закладено основи механізмів державного регулювання соціально-економічних процесів.

Розвиток права на початку ХХ ст.

Система джерел права в цей період поповнюється новими елементами – постановами Ради міністрів і думками Державної ради. Ці форми хоч і носили підзаконний характер, але мали обов’язкову силу для всіх виконавчих органів. З’являється велика кількість актів, які називаються “Тимчасові правила”. Виникаючи як надзвичайні, спрямовані на конкретну ситуацію, акти набували характеру законів. Визначення “Тимчасові” найбільш адекватно відображало направленість законотворчості в період реформ.

Поряд з постановами Рада міністрів видавала також положення, які мали статусний, правовстановлюючий характер і які часто визначали структуру і функції заново створених органів влади і управління.

В великій кількості видавались укази, як правило, направлені на проведення конкретних правових акцій і перетворень. При реформуванні системи державних органів або створенні нових приймались акти, що мали назви установ. В назвах найбільш фундаментальних актів використовується термін “закон”.

Кодифікаційна робота проводилась цілим рядом установ: особливим відділенням державної канцелярії (по виданню Зводу Законів), департаментами Сенату, Державною радою і Державною думою, Радою міністрів і окремими міністерствами і управліннями. Керівництво цією роботою здійснював Сенат, поряд з яким було створено Юридичну нараду, яка керувала всією кодифікаційною діяльністю.

Як загальне правило поведінки для всіх громадян закон в даний період стає головним джерелом права. Закон повинен був виражати загальну волю трьох суб’єктів, яким належала сумісна влада, - Державної думи, Державної ради і імператора (указ міг видати тільки монарх).

Правове регулювання економіки стає одним із головних завдань законодавця.

Детально розробляється поняття юридичної особи. Останні поділялись на публічні (казна, відомства, установи, органи місцевого самоуправління) і приватні. Приватними могли бути об’єднання (товариства) і установи. Юридичні особи утворювались шляхом укладання угоди декількома особами, а також концесійним (спеціальним дозволом влади), явочним (шляхом реєстрації) порядком.

Зміни в судовому праві, які відбувались на початку ХХ ст., своїм корінням ідуть в постреформенний період. Законодавець після періоду контрреформ знову став на шлях лібералізації судового процесу. Вже в 1885 році була відмінена публічна страта, в 1886 р. розширюється право присяжних в процесі – вони одержують можливість ставити запитання. З 1899 року в судових палатах вводиться обов’язкове призначення захисника. В 1909 році в російському законодавстві з’являється інститут умовно-дострокового звільнення, з 1910 року час, проведений арештованим в попередньому утриманні, став зараховуватись в строк ув’язнення. В 1913 році суд дістав можливість відновлювати в правах і реабілітовувати.

В роки війни процесуальне і судове право зазнає змін, які були викликані надзвичайними обставинами. Судочинство в військово-польових судах здійснювалось в особистому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність складу суду, неможливість оскарження.

Новим явищем стала адміністративна юстиція – прототип арбітражу, поява якої була обумовлена розвитком адміністративно-господарських відносин і зв’язків.