22.Церковне та релігійне життя у Галицько-Волинській державі.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.На розвиток права як Київської Русі, так і Галицько-Волинського князівства певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського.

Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича, які були найбільш поширені на Галицьо-Волинській землі.Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочинних посягань. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство.В церковних статутах також, містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава.

До них відносилися:умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового пошибання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєжонство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свікра із невісткою, одночасне співжиття із двома сестрами, двох братів з однією дружиною, мачухою та ін.Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на "десятину" — своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство - останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.Християнство з'явилося на західно-українських землях ще за Володимира Великого. У цій частині Київської Руси утворилася Галицька єпархія з осередком у княжому місті Галичі. Як і всі українсько-руські землі, Галичина упродовж століть була православною, незважаючи на послідовні і наполегливі намагання сусідньої Польщі силою накинути населенню римо-католицтво. Коли в 1240 р. був поневолений Київ, Галицький князь Данило Романович відчув відповідальність за долю не тільки заснованого його батьком Галицько-Волинського князівства, а й усієї Руси. Це за його рекомендацією 1243 року кандидатом на митрополита Київського було обрано вихідця з Галичини Кирила, якого поставив і рукоположив у Нікеї Царгородський Патріарх. Він посів вакантну кафедру після митрополита Иосифа, який зник безвісти під час зруйнування Києва татарами.

Князя Данила не оминула доля князів Київської Руси. Не маючи можливості боротися з переважною силою татаро-монголів, він змушений був визнати їхню владу над собою та отримати від Орди "ярлик" на князювання. Однак він продовжував мріяти про визволення від татарського ярма і шукав союзників на Заході. Найперспективнішим видався тоді хрестовий похід проти татар, що його організував Папа Інокентій IV. Володар Галицько-Волинського князівства почав переговори з ним. Папа спробував використати цю нагоду, щоб перетягнути Данила на бік Рима, -укласти унію, і виставив цю вимогу як передумову допомоги. Князю було запропоновано королівську корону, і він, з міркувань політичних, прийняв її - очевидно неохоче, без жодних урочистостей - 1253 року. Але запланований хрестовий похід не відбувся, тому князь Данило, не почуваючи себе зобов'язаним перед Римом, залишився вірним православній Церкві.

У Галицько-Волинській українській державі розуміли й цінували значення віри й церкви в державному житті, що так яскраво проявилося в піклуванні князів цієї держави про зміцнення Київської митрополичої кафедри після татарського погрому, а також у домаганнях окремої Галицької митрополії, коли київські митрополити, переходячи на північ, стали занедбувати свої ієрархічні обов'язки щодо держави й церкви в Галицько-Волинському князівстві. Після невдалої спроби Апостольської Столиці укласти церковну унію з князем Данилом стали зростати католицькі впливи при останньому князі з династії Романовичів — Юрії II Тройденовичі (1323— 1340). Юрій II був охрещений у католицтві, а коли обрали його Галицьким князем, перейшов на православ'я.

Основним принципом закордонної політики Юрія П стали давні союзи з хрестоносцями та їхніми прихильниками — мазовецькими князями. Провідні кола в Галицько-Волинській державі усвідомлювали, що на Юрію II Тройдиновичу може вимерти династія Романовичів, і тому шукали відповідної пануючої королівської династії, котра могла б стати спадкоємицею після нього. У литовській династії Гедиміна тоді вже багато членів роду прийняли християнство східного обряду. Було це християнство київського, українсько-білоруського типу, отже, близьке до християнства Галицько-Волинської держави. Як Галицько-Волинська, так і Литовська держава стояла в гострій опозиції до московського християнства, яке саме тоді знайшло свого талановитого реформатора в особі митрополита грека Феогноста (1328—1353). Проти того московського християнства вели завзяту боротьбу за своє існування як Галицька, так і Литовська митрополії. Отже, київське християнство, поширюване серед вищих верств у литовській державі, вважалося ближчим для литовців, ніж східне московське й західне латинське.