87. Свобода, відповідальність

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речо­винним, принципово вимірюваним. Найфундаментальнішою структурою людсь­кого буття є смисл. А він засвідчується й твориться не тільки дією людини, але й її ставленням. Скажімо, усвідомлення ситуації не може змінити її безпосередньо. Але її оцінка має для нас життєвий смисл. "Ті, хто вижив, - пише Беттельхейм, - зрозуміли те, чого раніше не усвідомлювали: у них є остання, але, можливо, найважливіша людська свобода - за будь-яких обставин вибирати своє власне ставлення до того, що діється" Таким чином, навіть у ситуації позбавлення всіх мож­ливостей людина залишається людиною, доки вона зберігає здатність відшукувати нові можливості й самій бути від­критою можливістю, незавершеністю, неостаточністю. Й людське буття зберігає свою сполученість з можливістю, залишається буттям можливості, доки в людині є здатність до заплідненого смислом самовияву. А її звичайно ототожнюють зі свободою.      Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним", - підкреслює Карл Ясперс. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю.  Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй від­повідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії.

Відпо­відальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Від­повідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.  Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення лю­дини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Вам легко буде глибше ознайо­митися з цією темою, бо перелічені мислителі тяжіли до софійного типу мислення й їхні тексти читати неважко.      Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті.      Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще віль­нішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, на­приклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".

Тепер спробуємо схематично зобразити в загальних рисах смислову структуру розгортання буття у вимірі можливого:      Буття - можливість - свобода - вибір - відповідальність

88.Культура та цивілізація

89.Свобода? проблема для людини

Проблема свободи є однією з глобальних проблем, інтерес до якої проявляється протягом всього процесу розвитку духовної культури людства. Неодноразові спроби пояснення суті свободи представлені як на рівні спеціального філософського аналізу, так і на рівні повсякденної свідомості людини, адже від цього залежить значення найбільш ціннісних орієнтацій особистості.

Отримання свободи розглядається як велике благо. Однак – свобода це і відповідальність. Міра відповідальності пропорційна простору свободи.

Свобода – це характеристика дії, яка виконується: 1) з знанням і врахуванням об’єктивних обмежень; 2) з власного дозволу – без тиску зі сторони; 3) в умовах вибору можливостей .

Методологічною основою етичного аналізу свободи є філософське дослідження проблеми взаємозв’язку свободи та необхідності. В історії філософії існує три найбільш загальних підходів до вивчення співвідношення свободи та необхідності: 1) детермінізм: абсолютизація необхідності, що заперечує свободу волі; 2) індетермінізм: абсолютизація свободи та заперечення необхідності; 3) принцип єдності, взаємообумовленості свободи та необхідності.

В релігійних доктринах етики проблема свободи волі ставиться в плані самовизначення людини стосовно Бога і Його моральних заповідей. Центральною проблемою християнської етики в цьому контексті є співвідношення Закону і благодаті. Суперечності, які виникають в процесі вирішення цієї проблеми, породили релігійну полеміку та протилежні релігійно-етичні вчення.

По суті справи, мораль виходить з припущення людської свободи морального вибору. Жодні обставини і зовнішні фактори впливу не можуть позбавити людину права на остаточний вибір і рішення. Відповідальність людини виникає на підставі того, що причина вчинку, образно кажучи, знаходиться у самій людині, а точніше — у її вільному волевиявленні.

В творах українських полемістів кінця XVI - початку XVII століття спостерігається трактування поняття свободи в таких варіантах: 1) несвобода як причина гріха – Герасим Смотрицький в своєму полемічному творі „Ключ царства небесного” зазначає про те, що проста людина, яка не може зрозуміти свого права у виборі між божественним законом та законом „панським” чинить несвідомий гріх. 2) свобода як гріх – Іван Вишенський критично описує захоплення „вільними” науками і вважає, що кожна людина повинна керуватися в своєму житті виключно тим, що написано в Біблії. Наявність свободи руйнує віру. 3) свобода совісті - Христофор Філалет під впливом реформаторських гуманістичних впливів закликав до толерантного ставлення до всіх релігійних конфесій: „Уміємо, з ласки Божей, уважити волности наши, а межи всіми наболшую и напереднійшую – вольность сумлінья”.

Слідуючи досвіду європейського гуманізму (Марсіліо Фічіно) українські полемісти, на думку М. Дмитрієва, розглядали людський розум як інструмент, що повинен відчувати Бога, шанувати і боятися його. Але в наслідок вільного вибору шляхів міркування він змінив способи богошанування. З одного боку, від цієї концепції – один крок до визнання зверхності католицизму чи православ’я над усіма іншими релігіями, з іншого, таке розуміння релігії враз знімало всі середньовічні конфесійні .

Отже, виміром свободи людини задається і вимір його відповідальності. В моралі людина відповідальна перед собою, а перед іншими – в тій мірі, в якій вона визнає їх своїми – іншими, тобто частиною своєї суверенності, в якій інших вона приймає як продовження себе самої або як таких, через яких він себе уявляє. Відповідно в моралі людина відповідальна лише за саму себе: за збереження своєї внутрішньої свободи, своєї гідності, своєї гуманності. Але і за інших, в тій мірі, в якій вона визнає їх своїми-іншими.

90. Життя і смерть

91.Вернадський – ноосфера!

Сучасне розуміння біосфери було запроваджено видатним українським ученим В.І.Вернадським.

Ноосфера - це етап розвитку біосфери, на якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку.

В. І. Вернадський зазначав, що можливості людини з її розумом і технікою такі значні, що вона може втручатись в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрямок. Людство має усвідомити свою силу і роль у біосфері і тоді настане новий етап її розвитку.

Вернадський передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму -”ноосферу”, в якій людина стане основною геологічною силою.

Ноосфера відрізняється від біосфери величезною швидкістю в розвитку. За концепцією ноосфери, людство перетворилося на найпотужнішу геологічну силу на планеті. Вернадський підкреслював, що протягом останніх 500 років воно освоїло нові форми енергії - парову, електричну, атомну, й навчилося використовувати майже всі хімічні елементи. Людство освоїло всю біосферу й одержало набагато більшу, порівняно з іншими організмами, незалежність від навколишнього середовища. Наукова думка й діяльність людини змінили структуру біосфери, незаймана природа швидко зникає, з’являються нові екосистеми та ландшафти - міста, культурні землі, для яких характерні простіші угрупування організмів.

Ноосфера постає як сфера свідомої діяльності людини у глобальному масштабі, як результат взаємодії суспільства і природи, причому в межах цієї взаємодії саме розумна діяльність людини стає вирішальним чинником. Розвиток ноосфери має вплинути й на соціальний устрій людства, зробити його раціональним і гуманнішим.

На жаль, сьогодні людство зіштовхується з глобальними проблемами, значна кількість яких пов’язані якраз із тим, що ноосфера розширюється занадто швидкими темпами, забираючи від біосфери більше речовин, ніж вона здатна відтворити природнім шляхом.