Сучасні концепції особистості Персоналізм

Згідно з логікою персоналізму, існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних відносин, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє власне, неповторне «Я». Тому необхідно розрізняти поняття індивіда і особистості. Людина як частина роду (Homo Sapiens), як частина суспільства, є індивід. Про таку людину — біологічного чи соціального «атома» — нічого не відомо. Він анонім (за висловом К'єркегора) — лише елемент, частина, що визначається співвідношенням з цілим. Людина як особистість може затвердити себе лише шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і обмеженість життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. У сфері ідей персоналізму розвивається тенденція, яка потім стане заповіддю екзистенціалізму — твердження про принципову ворожість суспільства і особистості.

Атрибути особистості

• Воля

• Свобода

• Розум

• Почуття

85.Есенція та екзистенція

Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XІX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму

Визначальні риси екзистенціалізму:

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

• особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

• існування людини тлумачиться як драма свободи;

• найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

86. Людина, індивід, індивідуальність

Проблема людини була й залишається однією з найважливіших і найактуальніших (Див.: Тема 12). її дослідження передбачає виявлення сутності, конкретно-історичної обумовленості та розкриття різноманітних форм її існування, місця у світі та відношення до нього, а також шо таке особа, особистість, індивідуальність та їх структура.

На різних етапах історичного розвитку проблема людини вирішувалась неоднозначно. Змінювалися й пріоритети та аспекти її дослідження. Наприклад, філософи марксистської орієнтації розглядали людину як біосоціальну істоту, суб'єкт виробництва, його головну продуктивну силу. Вказувалось на те, що вона, як будь-який біологічний організм, народжується і вмирає, живе і діє у суспільстві згідно соціальних норм та законів, тобто у якої домінує соціальне. Вона - суб'єкт усіх форм діяльності, проявляє себе не лише у виробничій, а й у моральній, правовій, політичній та інших сферах, які протягом життя диференціюються та удосконалюються. Вона універсальна і діє універсально як суб'єкт трудової діяльності, на базі якої формується й розвивається весь комплекс соціальних відносин. У цьому розумінні сутність людини є конкретно-історичною, яка змінюється в залежності від конкретного змісту епохи, соціально-культурних і побутових умов та ін.

Як конкретно-історична істота вона вписана в систему суспільних відносин і дій, тому її сутність не є абстракт, а сукупність усіх суспільних відносин1.

Слід зазначити, що людина не лише соціальна, а й біокосмічна істота (В.Вернадський, П. Т. де Шарден). Вона немислима поза психофізіологічною організацією. На її "вітальну основу" нашаровується культура, мова, міфи, релігія тощо (Е.Кассірер, М.Шеллер). Людина реагує на всі природно-космічні сили і впливи, адаптується до них лише через суспільство. Тому без суспільства вона неможлива, як неможлива і без спілкування з природою.

Для дослідження людини як особи, її структури, слід в історичному контексті враховувати вплив на неї як природних, так і соціальних умов, різних факторів та чинників. Встановлено, що будь-яка особа формується на основі індивіда і якою вона стане, залежить від її спадковості, впливу суспільства та специфіки її мікро- і макросередовиша.

Як уже говорилось, суспільство - це сукупність індивідів. Людина знаходить свою конкретизацію у реально існуючих індивідах. Індивід - це окремо взятий представник людського роду, який культивує і поєднує в собі як природні, так і суспільні властивості. Загальнолюдських рис у індивіда багато. Одні з них втрачаються, інші набуваються в процесі життєдіяльності. Існують і риси, які є вічними, незмінними й не минущими. Тому індивід культивує в собі як загальне, так і одиничне, неповторне. Одні з них виражені повно і яскраво, інші - знаходяться у "зародковому" стані чи відсутні.

Індивід - це суспільна окремішність, своєрідний "атом", що гармонійно поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси й властивості. Індивід - це окрема особина роду і те особливе у людині, що виділяє його з-поміж інших людських істот та вроджена природна данність, котра була розгорнута соціалізацією. Це особлива одинична цілісність, для якої характерна цілісність морфологічно та психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з природним і соціальним середовищем та активна життєдіяльність.

Проте особа - це не просто окремий індивід,, а й індивідуальна система, яка формується на природній (спадковість) та соціальній основах, але розвивається й функціонує тільки в суспільстві (соціальному середовищі). Особа - це єдина із систем, яка інтелектуально й соціокультурно облаштовує свою життєдіяльність у суспільстві, планує свій розвиток і саморозвиток, творить не тільки світ "другої природи", а й створює себе як людину - соціальну істоту.

Останнім часом все більше українських психологів, педагогів та навіть філософів у своїх дослідженнях стали використовувати категорію "особистість". Це, в більшості, має місце тоді, коли прагнуть абсолютизувати одиничні риси при характеристиці певної особи або при необхідності співставлення однієї особи з іншою. Проте особа - це суспільна людина, яка органічно поєднує в собі не лише свої одиничні, а й загальні властивості, риси. Це поняття зорієнтоване на визнання найвищих її цінностей та безумовний авторитет.

Особа - це людина, яка активно, творчо засвоює культурну спадщину, не лише "споживає", а й продукує своє у цей спадок. Формування й культивування людиною цінностей гуманістичного, морального, естетичного змісту та усвідомлення себе як людини розумної, моральної, культурної - є процесом становлення особи. Таким чином, о с о б а - це окрема людина (окремий індивід), психічно здорова, що увібрала в свою свідомість, пам'ять, практику життєдіяльності все загальнолюдське (досвід, знання, культуру, звичаї), творчо переосмислила їх, переробила, "присвоїла" і повсякденно керується ним як своїм власним.

Особа є одночасно і суб'єктом, і об'єктом соціальних відносин. Вона не тільки продукує соціальні дії й діяльність, а й на когось їх спрямовує. Це центр зосередження усіх суспільних дій, мікросуспільство, в якому органічно поєднані діяльнісні, психічні, моральні, інтелектуальні та інші властивості. Це суб'єкт не тільки власної життєдіяльності, людських стосунків, а й пізнання, носій суспільної свідомості, який свідомо вибудовує і спрямовує свою діяльність у світі. Водночас, це цілісна і динамічна система інтелектуальних, соціально-культурних, морально-вольових властивостей людини. Це не тільки реальне, те що існує у людській буттєвості, а й те, що може бути розгорнуто й проявитися в ході життєдіяльності індивіда. Завдячуючи реальним і потенційним рисам, властивостям, якостям особа яскраво виявляє свою винятковість (неповторність та індивідуальність) серед інших людей, а водночас - типовість, загальність. Цим самим вона діалектично поєднує й культивує одиничне, особливе і загальне.

Кожна особа має свій особливий і специфічний світ (індивідуалізацію). В ньому воєдино поєднуються матеріальна й духовна сторони суспільного, які відображаються через призму умов життєдіяльності та побуту людини. На формування індивідуальності (рис, властивостей) безпосередньо впливають матеріально-виробнича практика, життя і побут, до яких належить особа. Істотний вплив спричиняє і духовна сфера (духовна культура) епохи. Помітний вплив спричиняють і потреби й інтереси, політична й світоглядна орієнтація, мікросередовище та сім'я.

Іншими словами, індивідуальність - це така визначеність індивіда, яка характеризується винятковими рисами чи властивостями. В першу чергу, вона пов'язана з природно-біологічними ознаками, а потім і з соціально набутими. Завдяки цьому одна особа відрізняється від інших. У випадку, коли в індивідуальному переважають одиничні риси, тоді й проявляється індивідуалізація.

Спираючись на свої індивідуальні властивості, особа діє нетипово, вносить щось своє. Це неординарний процес, результати якого не завжди співпадають із загальносуспільними очікуваннями. У своїй тенденції вони можуть як прискорювати, так і гальмувати процеси суспільного розвитку.

Особистісне в багатьох випадках пов'язане з процесом індивідуалізації. Визначальними тут є соціально набуті характеристики, які формуються, розвиваються через співвіднесення себе зі світом природи, суспільства й пошуком відповіді на те, що я є у цьому світі? Яке моє місце в ньому? Що я можу і на шо можу надіятися? Відповіді на ці смисложиттєві питання вимагають високого рівня розвитку свідомості й усвідомлення себе. Чим вищим є рівень розвитку особи, тим реалістичнішою є її самооцінка і тим більше наближається вона до істини.