48. Зобовязання: поняття, види, підстави виникнення.

На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право ви­магати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язальне правовідношення. Зобов'язання — це взаємовід­носини учасників економічного обігу (товарообміну), врегульовані нормами зобов'язального права, тобто один із різновидів цивільних правовідносин, зміст якого становлять певні права й обов'язки його учасників. Цим зобов'язання відрізняється від неюридичних (а са­ме — політичних, моральних та інших зобов'язань), що не мають підтримки держави і тому не містять прав і обов'язків. Примусовою силою держава не підтримує, наприклад, зобов'язання не вживати спиртних напоїв.

Зобов'язання залежно від визначеності змісту поділяються на види.

В альтернативному зобов'язанні боржник вибирає спосіб вико­нання, якщо інше не передбачено законом або договором. Він може сплатити грошові кошти або передати майно на суму, що вказана у договорі. Якщо боржник не здійснить вибору, це може зробити кре­дитор. Так, якщо при виході зі складу учасників товариства з обме­женою відповідальністю учаснику не сплатять належні йому грошо­ві кошти, він може звернутися до суду з позовом про стягнення цих коштів або передачі йому майна товариства на зазначену суму.

У факультативному зобов'язанні боржник зобов'язаний здійсни­ти на користь кредитора конкретні дії, але може замінити їх іншим, завчасно передбаченим предметом. Так, підрядник, який виконав роботу з порушенням вимог щодо якості, може або сам усунути не­доліки за власний рахунок, виконати роботу заново або сплатити вартість усунення недоліків іншими особами. Від альтернативного зобов'язання факультативне відрізняється повною визначеністю предмета. Кредитор не може вимагати заміни виконання, а лише при неможливості виконання факультативне зобов'язання припи­няє свою дію.

Зобов'язання поділяються на основні і додаткові. Додаткові зо­бов'язання забезпечують належне виконання основних. До них слід віднести заставу, що забезпечує виконання кредитного зобов'язан­ня, поруку, яка надає можливість забезпечення виконання іншого зобов'язання тощо. До специфічних рис цих зобов'язань слід віднес­ти умови дійсності таких зобов'язань. Так, недійсність додаткового зобов'язання не спричиняє недійсності основного, але при умові не­дійсності основного зобов'язання питання недійсності додаткового залежить від того, як це обумовлено договором. Припинення основ ного зобов'язання завжди спричиняє припинення дії додаткового.

Підстави виникнення зобов'язань. Зобов'язання, як і інші правовідносини, виникають з юридичних фактів, що в зобов'я­зальному праві мають назву підстав виникнення зобов'язань. У разі, якщо певна підстава не передбачена цивільним законом, зобов'язальне правовідношення не виникає. Зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із договорів та інших правочинів, що не передбачені, про­те не суперечать закону. Договір — це найбільш поширена підста­ва виникнення зобов'язання. У законодавчих системах деяких країн ці два поняття є ідентичними. Так, у ЦК Франції ці понят­тя використовуються як тотожні¹. Договірні зобов'язання станов­лять основну частину зобов'язань взагалі. При цьому йдеться не лише про договори з виконання робіт, передачі майна або надання послуг, а й про цесію майнових прав.

Зобов'язання виникають також і з односторонніх угод. У цих ви­падках суб'єкт шляхом одностороннього волевиявлення або розпо­ряджається своїм правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок, наділяючи тим самим іншу сторону відповідним суб'єктивним пра­вом. Прикладом такої односторонньої угоди може бути публічна обіцянка винагороди.

А також з адміністративних актів, рішень суду, внаслідок заподіяння майнової та матеріальної шкоди іншій особі,

Суб'єкти зобов'язань. У зобов'язанні, як і в будь-якому іншому цивільному правовідношенні, беруть участь не менше двох осіб, які іменуються його суб'єктами. У визначенні зобов'язання, сформу­льованому у ст. 509 ЦК України, названі два суб'єкти — кредитор і боржник. Це загальне найменування сторін, в окремих видах зобо­в'язань вони мають спеціальні назви, наприклад, замовник та під­рядник, страхуватель та страховик, довіритель та повірений, потер­пілий та заподіювач шкоди.

Кредитор виступає в ролі активної сторони зобов'язання, оскільки він має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Ос­новна відмінність кредитора від уповноваженої особи в речовому зо­бов'язанні полягає в тому, що кредитор має право не на річ, а на дію, яку має здійснити боржник на його користь. Наприклад, за догово­ром поставки продавець зобов'язується передати у встановлений тер­мін (терміни) товар, що виробляється, покупцеві (п. 1 ст. 712 ЦК України).

Боржник — це пасивний учасник зобов'язального правовідношен-ня в силу того, що на ньому лежить обов'язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати по­слугу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії (h. 1 ст. 509 ЦК України). Здебільшого боржник добровільно (за договором) бере на себе зобов'язання, хоча можливі ситуації, коли обов'язки у борж­ника виникають в силу прямої вказівки закону (наприклад, у випад­ку відшкодування моральної шкоди громадянину).