Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Всесвітня Історія v1.32.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
17.09.2019
Размер:
215.28 Кб
Скачать

44. . Становлення п`ятої республіки. Шарль де Голль

            1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право видавати ордонанси, які мають силу закону, призначати прем’єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент є головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему. Був змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти.

Голлізм

Голлізм

Політична філософія, поєднання французьких традицій з реаліями 40-60-х років ХХ ст.

Державно-правова доктрина, що була втілена в Конституції 1958 р.

Політична програми Ш. Де Голля.

Політична течія, що еволюціонувала від особистої партії де Голля до сучасного французького варіанту неоконсерватизму.

Французька модель держави процвітання.

Точний відбиток сучасного французького суспільства. («Паризьке метро о 18 годині, тобто точний відбиток французького суспільства» (А.Мальро))

Ідеологія «національної величі» Франції

 

 

Державно-правова доктрина

Оформлення президентської республіки:

-          Посилення виконавчої влади при значній перевазі президентської, що є виразником загальнонаціональних інтересів;

-          Персоніфікація політичної влади;

-          Система подвійної відповідальності уряду перед президентом і парламентом;

-          Прямі загальні президентські вибори;

-          Розширення безпосередньої демократії (референдуми);

-          Обмеження багатопартійної системи (мажоритарна виборча система);

-          Обмеження повноважень парламенту.

 

Економічна доктрина

Пошук оптимальної економічної моделі, що враховує національну специфіку розвитку:

-          Жорстке стратегічне планування;

-          Жорстка податкова політика;

-          Розширення державного сектору у базових перспективних галузях;

-          Збільшення долі державного сектору в економіці;

-          Активізація бюджетної інвестиційної політики;

-          Включення в економічні процеси всіх прошарків населення;

-          Монетарна політика.

 

Соціальна доктрина

Ідея «асоціації праці, капіталу і кадрів» як основа ”третього шляху» розвитку, орієнтованого на соціальне партнерство.

 

Працівники                                                                                          в капіталі

Підприємці                                  Система участі                               в управлінні

Управлінці                                                                                           в інформації

 

 

Зовнішньополітична доктрина

Трансформація біполярної моделі світового порядку, створення «третього полюсу» впливу у системі міжнародних відносин.

-          Національна воєнна доктрина «оборони по всім азимутам»;

-          Формування вісі Париж - Бонн;

-          Концепція західноєвропейської інтеграції «Європа вітчизні»;

-          «Доктрина співробітництва» з колишніми колоніями;

-          Мирне співіснування і діалог з наддержавами.

 

            Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку. Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли в Союз – незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламенті. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

            Головною проблемою П’ятої республіки відразу, звичайно, став Алжир. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії. Але з Алжиром було складніше: потрібно було рахуватися з ультра (прихильниками збереження колоніальної імперії). І він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше в своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще більш небезпечний заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлись прихильники Шаля. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот було придушено, а керівники заарештовані. Однак і після цього ультра не вгамувалися. На президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську проблему було розв’язано. У березні 1962 р. була досягнута Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою. Рішуча позиція де Голля і підтримка більшості населення дали змогу Франції позбутись колоніального минулого. На руїнах Французької колоніальної імперії для збереження позицій у колишніх володіннях створювалось так звана Французька співдружність (Французьке співтовариство).

            Зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля.

            Стабілізації в країні сприяло і завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Значну роль у цьому процесі відіграла держава, яка взяла на себе всі витрати на формування новітніх галузей економіки і визначення стратегічних напрямів розвитку. Державний сектор виробляв 10% промислової продукції. 10 найбільших (з 25) промислово-фінансових груп отримували значні державні дотації. Були закладені основи енергетичної незалежності Франції за рахунок будівництва атомних електростанцій (дають 25% електроенергії країни). Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин перетворився у фермера, а Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі.

            Водночас у країні накопичилась низка проблем. Стрімкий розвиток економіки під впливом НТР потребував значної кількості освічених інженерів, адміністраторів і т.д. Розвиток виробництва і модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь, відірвавшись від традиційного світогляду і опинившись в маргінальному стані, стала сприятливим середовищем для поширення ультрареволюційних поглядів. Французькі підприємці, укріпивши свої позиції завдяки підтримці держави, почали гнітитись її жорсткою регламентацією (дерижизмом).

            Профспілки, робітники теж були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада – все потребувало змін.

            Ці чинники і стали причиною кризи П’ятої республіки наприкінці 60-х років.

            У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти і забезпечення реальних прав людини. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. У Сорбонну було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру в зв’язку з поширенням анархістських, троцькістських і маоїстських ідей та ідей "нових лівих". Прокотилася хвиля погромів, спалювали автомобілі тощо. Екстремізм став причиною розриву між студентським і робітничим рухом (в цей час страйкувало близько 10 млн. осіб). Тоді де Голль вдався до рішучих дій: «Реформам – так, безпорядкам – ні!».

            25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві – на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок. Однак страйки продовжувались.

            29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. У столицю стягуються війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулась демонстрація 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.

            Причинами студентських рухів були: конфлікт поколінь, болісний процес структурної перебудови економіки, який супроводжувався зламом традиційного життя, урбанізація, невідповідність існуючої системи освіти реаліям життя та поширення лівоекстремістських ідей.

            Наслідками "студентської революції" стали демократизація освіти ("Закон про вищу освіту"), перелом у політичних поглядах французів, втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок і іммігрантів). поширення лівоекстремістських ідей, організацій у різних країнах світу: в Італії – «Червоні бригади», у ФРН «Фракція Червоної армії» і т.д.

            У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій президента.

Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США. Щоб відігравати більш самостійну роль у НАТО і в знак протесту проти війни у В’єтнамі, Франція вийшла із воєнної структури цієї організації. Незалежність було надано всім французьким колоніям. У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив нормальні відносини між двома країнами. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості

45. Складними на фоні внутрішніх труднощів були вибори 1981 р. Другий тур приніс перемогу представникові лівих, соціалістові Ф.Міттерану, якого підтримали комуністи. Лівий блок переміг і на парламентських виборах. Ліві, які багато обіцяли своїм виборцям, прийшли до влади не в кращі часи. До новоствореного уряду П'єра Моруа, крім соціалістів, уперше після 1947 р. ввійшли чотири комуністи, які енергійно пропагували демократизацію управління підприємствами, розвиток ініціативи трудящих, плановість економіки тощо. Однак програму треба було здійснювати, й ліві, знехтувавши несприятливими умовами, пішли на виконання окремих обіцянок. У 1981 р. відпустка робітників була збільшена до п'яти тижнів, у 1982 р. скорочено до 39 годин робочий тиждень. На 10 % підвищено зарплату, на 20—25 % — пенсії та сімейні доплати. Після тривалої боротьби в парламенті було прийнято законопроект про націоналізацію 18 банків, двох фінансових та п'яти промислових компаній, внаслідок чого частка державного сектора зросла з 18 до 32 %. Парламент ухвалив також закон про децентралізацію, який значно розширив функції органів місцевого самоврядування, та закон про статус іноземних робітників. Однак здійснені заходи у сфері соціальної політики не узгоджувалися з ситуацією в економіці. Реалії життя та об'єктивні закони не забарилися зреагувати на волюнтаристські дії лівих. Як наслідок, почалася втеча капіталу за кордон. У 1983 р. проведена нова девальвація франка, збільшені тарифи на газ, електроенергію, виросли непрямі податки, від населення зажадали збільшення внесків до фонду соціального страхування. У відповідь почалися страйки, посилилась нестабільність, активізувалися крайні праві — "Національний фронт", профашистська організація, створена в 1972 р. колишнім "пужадистом" Жаном-Марі Ле Пеном. Соціалісти через два роки після приходу до влади змушені були відмовитись від своєї передвиборної програми. А їхні союзники — комуністи, щоб не втратити остаточно довір'я свого електорату, у 1984 р. поспішили вийти з уряду.

У липні 1984 р. новий уряд сформував Лоран Фабіус. Його програма, спрямована на зниження темпів інфляції і ліквідацію дефіцитів зовнішньої торгівлі та платіжних розрахунків, успіху не мала. Ліві швидко втрачали кредити своїх виборців. У 1986 р. на виборах до Національних зборів перемогу здобув право центристський блок — ОПР, СФД і ряд дрібних партій. Уряд очолив лідер ОПР Ж. Ширак. Його економічна програма в 1986—1987 pp. зводилася до чотирьох пунктів: відміна контролю за цінами як найважливіший спосіб боротьби з інфляцією; покращення зовнішньоекономічного становища через "усунення структурних хиб зовнішньої торгівлі", тобто збільшення в експорті виробів обробної промисловості; підвищення динамізму приватного сектора, що означало широку реприватизацію націоналізованих підприємств; "покращення умов функціонування ринку праці", що давало підприємцям право звільняти працівників з "економічних причин", інакше кажучи, виходячи з доцільності потреби в робочій силі. Заходи уряду Ширака виявилися досить ефективними. Уже в 1986 р. ситуація в економіці почала вирівнюватися.

Значні зміни відбулися у зовнішній політиці Франції. Франція Міттерана зблизилася з НАТО, чому "посприяли" радянські ракети СС-20, націлені на Західну Європу, та вторгнення радянських військ до Афганістану.

46. Керівництво П'ятої республіки завжди тією чи іншою мірою у зовнішній політиці дотримувалося напрямів, визначених Шарлем де Голлем. У зовнішньополітичному курсі президента Жака Ширака, як колись у де Голля, спостерігався рішучий крен у бік самостійної гри на полі міжнародної політики. Особлива позиція Франції наприкінці XX і в перші роки XXI ст. зумовлювалася новим співвідношенням сил у світі після краху комунізму й розпаду Радянського Союзу, зміцненням економічних та політичних позицій Європи у світі, значним похолоданням у стосунках між США і Західною Європою, консолідацією європейських країн у контексті економічної та політичної інтеграції, де роль Франції дуже помітна. За таких обставин у зовнішній політиці Франції почав дедалі відчутніше проявлятися новий голлізм. Франція продовжувала залишатися поза військовою структурою НАТО, виступила за розширення постійного членства в Раді Безпеки, куди мають увійти Німеччина та Японія. Міністр закордонних справ Франції в уряді Жоспена Юбер Ведрін назвав американську доктрину "вісізму" ("вісь зла" — Ірак, Іран, Північна Корея) "спрощенством". Франція убачає в ній небезпеку для європейського співтовариства з боку США, а тому вважає, що Європі слід дистанціюватися від Сполучених Штатів. Франція не підтримала ідею здійснення силової акції проти Іраку, пропонувала шукати політичні шляхи вирішення проблеми. З різних причин тут збігалися інтереси Франції і Росії. У ситуації, що склалася, Франція виношує плани формування могутнього західноєвропейського полюса сили на світовій арені. А такі структури, як ЄС, Рада Європи та ОБСЄ, на думку французького керівництва, можуть стати основою формування самостійної європейської політики.

Сьогоднішня Франція — одна з найбільш економічно розвинутих демократичних країн світу. її авторитет у Європі та світі незаперечний. Вона щороку виділяє на допомогу країнам Півдня 0,45 % ВНП. Франція входить до сімки країн, економічні рішення яких суттєво впливають на світове господарство. її частка у світовому промисловому виробництві становить 5 %, а ВВП — 1160 млрд. доларів (1997). 60 % виготовленої промислової продукції споживається всередині країни, 40 % — іде на експорт. Франція має добре розвинуте сільське господарство, 20 % продукції якого також експортується. За обсягом експорту сільськогосподарської продукції Франція посідає друге (після США) місце у світі, а промислової — четверте. На багаті країни приходиться 80 % французького експорту, на слаборозвинуті — 14, на східноєвропейські й Росію — 4 %. Франція — одна з країн, що мають добре розвинуту атомну енергетичну систему. На 40 АЕС, збудованих після енергетичної кризи першої половини 70-х років, виробляється більш як 75 % всієї електроенергії. Повсюдна комп'ютеризація, автоматизація, роботизація — характерні ознаки французької модерної економіки.

Франція — країна з великими демократичними традиціями й водночас зі складною палітрою політичних сил. Франція — специфічна, з погляду менталітету, країна. Де Голль якось напівжартома сказав: "Як можна управляти державою, де є близько 400 сортів сиру, а кожен француз сам по собі політична партія

Франція і Україна заінтересовані у взаємній співпраці. Перша має високо розвинуту промисловість, передове сільське господарство, нові технології, друга потребує інвестицій у свою економіку. Франція визнала Україну як незалежну державу вже 27 грудня 1991 р. У січні 1997 р. відбувся офіційний візит президента України Л. Кучми до Франції, а у вересні 1998 р. президент Франції Ж. Ширак відвідав Україну з державним візитом. Станом на середину 1998 р. діє 60 українсько-французьких міжурядових і міжвідомчих угод. У 1998 р. товарообмін між обома країнами становив 450 млн. дол. 14—16 вересня 2000 р. президент України Л. Кучма відвідав Париж, де проходив черговий саміт Україна — Європейський Союз. У програмі перебування українського президента в Парижі значне місце відводилось і двостороннім переговорам з керівництвом Франції.

47.

НІМЕЧЧИНА 1. Розкол Німеччини Для Німеччини Друга світова війна скінчилася 8 травня 1945 р., коли в передмісті Берліна Карлхорст уповноважені представники країн антигітлерівської коаліції маршал Г. К. Жуков (СРСР), генерал армії Д. Ейзенхауер (США), фельдмаршал Б. Монтгомері (Велика Британія) й генерал де Латр де Тассіньї (Франція) прийняли капітуляцію нацистської Німеччини, підписану керівниками вермахту.

Країна була в руїнах. Економіка - дезорганізована. Промислове виробництво становило лише третину довоєнного рівня. Від голоду німців врятували тільки продовольчі поставки держав, які їх окупували. Катастрофічно не вистачало палива. Десятки тисяч біженців блукали у пошуках притулку. За авантюру нацистів Німеччина заплатила життям понад 13 млн людей. Країна перестала існувати як суверенна держава й була окупована військами союзників. У Німеччині не існувало уряду, тому вся повнота влади в країні перейшла до Контрольної Ради, що працювала на засадах одноголосності та складалася з чотирьох головнокомандуючих провідних держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великої Британії, Франції.

Між союзниками було досягнуто угоду про чотири зони окупації Німеччини.

2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано угоду про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію. В об'єднаній Західній зоні почали швидко формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, верховний суд, банк німецьких земель і т. д.

У Західній зоні (Тризонії) окупаційна влада прагнула зберегти економічний потенціал Німеччини. За підтримки окупаційних властей і духовенства восени 1945 р. було утворено Християнсько-демократичну спілку (ХДС) на чолі з видатним політичним діячем Конрадом Аденауером, а потім його баварську філію — Християнсько-соціалістичну спілку (ХСС), що дотримувалася більш консервативних поглядів, ніж ХДС. Християнські демократи заявляли про свій антифашизм, обіцяли забезпечити загальний добробут, ліквідувати засилля монополій, дозволити робітникам брати участь в управлінні підприємствами. Ця програма забезпечила їм підтримку трудящих, особливо віруючих. У Західній зоні утворилася також ліберальна Вільна демократична партія (ВДП). Впливовою силою залишалася Со-ціал-демократична партія Німеччини (СДПН), що відійшла від комуністичного впливу й була прихильницею активної соціальної політики шляхом проведення реформ. Значним успіхом демократичних сил стало створення єдиного профспілкового центру Об'єднання німецьких профспілок (ОНП), до якого увійшли робітники й службовці різних політичних та релігійних поглядів.

Вибори в органи місцевого самоврядування в радянській зоні принесли беззастережну перемогу Блоку антифашистсько-демократичних партій на чолі із Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН), яка одержала більше 50% голосів. Вона будувала свою діяльність на основі марксистсько-ленінської ідеології.

Представники СДПН займали ключові позиції в органах управління, спираючись на підтримку радянської військової адміністрації. Радянський Союз у Східній Німеччині цілеспрямовано насаджував сталінську модель соціалізму й практично сприяв цьому процесу в усіх напрямках.

У вересні 1946 р. державний секретар США Бирнс у Штутгарті заявив про необхідність відновлення німецької держави. Радянська сторона розцінила цю заяву як однобічний перегляд попередніх домовленостей про Німеччину. Країна перебувала напередодні розколу, спричиненого військово-політичним протистоянням СРСР та західних країн у повоєнні роки. 2. Утворення ФРН і НДР У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції. 18 червня 1948 р. розпочалася грошова реформа в Тризонії. "Рейхсмарки" замінювались новою валютою — німецькою маркою. Метою реформи було насамперед приборкання інфляції та створення стабільної грошової одиниці. Незважаючи на протести уряду СРСР, закон про валютну реформу набрав сили. Відповідно до реформи було припинено стримування зростання цін, ціни на продукти харчування різко підскочили. Цілком очевидно, що валютна реформа провадилася з метою активізації капіталовкладень та стимулювання приватних інвестицій і, як засвідчило майбутнє, вона цілком виправдала надію німецьких громадян. У магазинах з'явилися товари, зник "чорний" ринок, зростало виробництво. Проте ситуація різко загострилася. За вказівкою з Москви радянський представник у міжсоюзній комендатурі Берліна маршал В. Соколовський вийшов з неї на знак протесту з приводу проведення грошової реформи, і радянські війська взяли під свій контроль усі комунікації між Західним Берліном та західними зонами окупації Німеччини. Радянська сторона повністю блокувала Берлін, що призвело до проблем із забезпеченням населення продовольством, тому західним країнам довелося терміново налагоджувати "повітряний міст", який діяв близько року.

У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Консттиуція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і йроголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі. До складу ФРН увійшли II земель (після об'єднання земель Баден-Вюртемберг і входження до ФРН Саара земель стало 10), кожна з яких мала свої конституцію, законодавчі, судові та виконавчі органи. За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент). На спільному засіданні Бундестагу й такого ж числа депутатів ландтагів (парламентів земель), що утворювали Федеральні збори, обирався на 5 років президент республіки, який мав обмежені повноваження і виконував представницькі функції. Першим президентом ФРН було обрано професора Теодора Гойса, який належав до табору лібералів.

Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон. У серпні 1949 р. на виборах до бундестагу переміг блок ХДС/ХСС, який утворив в коаліції з ВДП перший уряд ФРН. 15 вересня доктора Конрада Аденауера обрано федеральним канцлером. Він переміг на виборах з перевагою усього в один голос, при цьому канцлер говорив: "Оскільки я твердо вирішив взяти на себе відповідальність, я б вважав за дурість, що сам себе не обрав". 20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, ЗО травня 1949 р. затвердила .конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до СЄПН, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.

48. . У внутрішній політиці уряд К. Аденауера спрямував усі зусилля на економічне відродження країни шляхом розвитку приватного підприємництва, вільної конкуренції та соціального спрямування ринкової економіки. Головним ідеологом господарських реформ Німеччини став професор Людвіг Ерхард. Під його керівництвом відбулося «німецьке економічне диво» 1949-1963 pp. Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами. У кінці 1950 р. ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного розвитку Німеччини. У період 1950-1953 pp. валовий національний продукт зріс утричі, а в кінці 60-х pp. ФРН стала третьою промисловою державою світу (після США і СРСР). Швидкі успіхи пояснюються збереженням у ФРН могутнього промислового потенціалу, менш зруйнованого, ніж у східних районах, наявність великої кількості кваліфікованих робітників, оновленням виробництва на новій науково-технічній основі, допомогою з боку США по «плану Маршалла», великим експортом німецьких товарів, протекціоністською політикою держави, відсутністю значних військових витрат, надзвичайними зусиллями німецького народу тощо.

Найголовніший підсумок «економічного дива» — відродження економічного потенціалу держави, перетворення ФРН на передову державу в Західній Європі.

У політичному житті домінували ХДС-ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х pp. мали схожі погляди щодо розвитку в країні.

У зовнішній політиці уряд К. Аденауера взяв курс на тісну співпрацю із західними державами, не визнаючи країн Східної Європи. У 1952 р. союзні держави підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статус і проголошував рівноправність. У 1954 р. ФРН було дозволено сформувати збройні сили — бундесвер у складі 500 тис. осіб, а в 1955 р. ФРН стає членом НАТО. Англо-американські війська перестали бути окупаційними і стали союзниками. Відносини з СРСР були встановлені лише в 1955 р. ФРН в 1957 р. стала співзасновницею

Європейського Економічного Співтовариства.

а) Берлінські кризи 1948-1949 та 1958-1963 рр.

Введення  Характерною рисою кризових ситуацій у Східній Німеччині (пізніше - НДР) було те, що вони зароджувалися і в основному проходили в Берліні - центрі Європи, де хіба що сходилися інтереси західних держав і СРСР. Переможний травень 1945 відходив у минуле, а разом з ним - відносне взаєморозуміння і терпимість вчорашніх союзників. Хоча і ті травневі дні, що знаменували собою закінчення саму кровопролитну в історії людства війни, думати про гірше не хотілося нікому. У відповідності до Декларації про поразку Німеччини, підписаної в Берліні 5 червня 1945 р., верховну владу в країні тимчасово взяли на себе уряди СРСР, США, Великобританії та Франції. Німеччина була розділена на чотири окупаційні зони. У кожній з них верховна влада належала головнокомандуючому відповіднимиокупаційними військами. Питання, зачіпали Німеччину в цілому, був покликаний вирішувати Контрольна Рада (КС) у складі чотирьох головнокомандувачів. Дляуправління у своїй зоні окупації радянський уряд у червні 1945 р. створило спеціальний орган - Радянську військову адміністрацію в Німеччині (Сваг). Тертя між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції стали наростати не по днях, а по годинах. Перші серйозні протиріччя між ними були викликані підтримкою англійцями та американцями уряду наступника Гітлера гросс-адмірала Деніца. У Кремлі це сприйняли як явний намір Заходу дистанціюватися від Москви у післявоєнний устрій Німеччини. Особливу активність при цьому розвинули англійці. Однак авантюра зі ставкою на уряд Деніца закінчилася провалом. 23 травня 1945 практично всі члени цього уряду були арештовані самими ж союзниками і після ретельного обшуку доставлені у в'язницю Бад-Монца. Незважаючи на свою поразку, Німеччина продовжувала залишатися надзвичайно важливою величиною в геополітичній розстановці сил. Кожна з держав-переможниць, прагнучи змінити баланс сил у Європі та світі в свою користь, робила ставку на переможену країну і, як наслідок, прагнула забезпечити собі у відповідній зоні окупації максимальну політичну підтримку. Взаємна підозрілість у відносинах сторін настійно вимагала досягнення угоди про долю Німеччини. У результаті надзвичайно важкій, безкомпромісній війни в обох народів накопичилася взаємна ненависть, а тільки що закінчилися в Берліні бої носили виключно жорстокий характер. Все це не могло не відбиватися на стані відносин між окупаційною владою і місцевим німецьким населенням, так само як і на відносинах між колишніми союзниками. 

49. Берлінська криза 1948 - 1949 рр..  Вже на початку 1947 р. стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У ході Московської сесії РМЗС, що проходила в березні-квітні 1947 р., радянська делегація відновила вимоги щодо організації постачання поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненні репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.  Дискусія не призвела до якого-небудь конкретного результату. Зірвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченої виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 р., завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця та часу наступної зустрічі.  Крім жорсткої позиції СРСР у виплаті репарацій, загострення німецького питання було пов'язано зі зміною зовнішньополітичного курсу США. Прийняття «доктрини Трумена» і початок відкритої конфронтації двох «наддержав» в першу чергу відбилося на долях європейських країн. США почали розглядати Європу в контексті блокової стратегії. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми «відновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 р. і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 р., цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги. Ситуація змінилася в 1948 р. У січні 1948 р. на нараді міністрів Бізонія було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи в цих землях. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарской області в заставу репараційних виплат Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. У лютому 1948 р. була утворена Тризония. Саар же знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 р. за підсумками референдуму 1955 р. У лютому-червні 1948 р. відбулося два раунди Лондонській конференції по німецькому питанню, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії , Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нового німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові «здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності. Забезпечувалися умови контролюамериканських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. дол (майже стільки ж, скільки Великобританія і Франція разом узяті, і майже у три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на долю Німеччини припала не найбільша частина американської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).  Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. [1] У Економічній раді ще з 1947 р. тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетаристів. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхард підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш уразливих груп споживачів, поруч додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 р. виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах Тризония.  Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 Офіційне співвідношення обміну було встановлено у пропорції 10 рейхсмарокза одну,  нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок  за курсом 1:1). Отримати на руки можна було спочатку лише 5% обмінюваної  суми. Після перевірки законності доходів податковими владою видавалося ще 20%, потім - 10%. Решта 65% ліквідовувалися. Остаточна квота обміну склала 100 рейх-с марок за 6,5 німецьких марок. Пенсії,  заробітна плата, допомоги перераховувалися в співвідношенні 1:1. Всі старі  державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна  грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило  «Чорний ринок» і підірвало систему бартерних угод.  Через два дні після початку реформи був введений в дію пакет законодавчих актів, отменявших централізоване планування і звільняли ціноутворення. Але одночасно був збережений обмежувальний контроль над цінами на транспортні та поштові послуги, основні продукти харчування, житло. Регулярно публікувалися каталоги так званих «доречних цін», що враховують реальні витрати виробництва і «розумну прибуток». Була прийнята спеціальна програма «Кожній людині» для забезпечення населення за зниженими цінами вузькою номенклатурою найнеобхідніших товарів. Ерхард продовжував наполягати і на збереженні політики щодо припинення крайніх форм монополізму, розвитку системи «державного підприємництва» (прямої участі держави у виробництві товарів та послуг громадського значення, в розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури).  Подібний економічний механізм розглядався Ерхардом як «соціальне ринкової господарство», яке в рівній мірі інтересам суспільства і особистості. [2]  Успішна економічна реформа 1948 супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) Сваг не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закрита ще з 30 червня 1946 міжзональному кордон створювала певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі повідомлення з західними зонами. Цяакція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним.  Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст. Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортні літакиприземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства, що в три рази перевищувала рівень поставок за місяців . У відповідь західні держави ввели ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 була досягнута домовленість чотиристороння про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою.  У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 р. потім терміни «Установчі збори» і «конституція» були зняті щоб уникнути дискусій про сепаратизм. З представників земельних ландтагів був сформований Парламентська рада, який отримав повноваження з розробки Основного закону західнонімецької держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччини.  У квітні 1949 р. Парламентському раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплює контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. 8 травня 1949 Парламентський рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за збігом в той же день набула чинності межсоюзническом угоду про припинення «блокади» Берліна і західної «контрблокади»). Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем ​​утворення ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччині обмеженого суверенітету.  Одночасно відбувалося і становлення східнонімецького держави. Ще в 1947 р. в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У ході його першого засідання у грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортання широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворений Німецький народний рада, який отримав повноваження з підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 р., затвердив конституцію НімецькоїДемократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949, коли була утворена тимчасова Народна палата, став офіційним днем ​​утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цей процес. Німецький питання перетворилося в одну з найбільш складних міжнародних проблем повоєнної історії.