3.Визначення юрисдикції Міжнародного Суду оон з приводу заявлених вимог та представлених заперечень. Аргументи та доводи сторін.

Суд зазначив, що не пред’явивши попередніх заперечень, передбачених ст..79 Регламента суда, США сумніваються відносно юрисдикції Міжнародного Суду в даній справі.

Німеччина обґрунтувала наявність у суду юрисдикції ст..I Факультативного протоколу про обов’язкове вирішення спорів до Віденської конвенції 1963 року від 24 квітня 1963 року, де зазначається: «…Спори стосовно тлумачення чи застосування Конвенції підпадають під обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду і відповідно можуть надходити до суду за заявою будь – якої сторони спору, яка є учасницею протокола…».

Стосовно вимоги Німеччини визнати, що США порушили свої міжнародно – правові зобов’язання перед Німеччиною, що стосувалось прав Німеччини на дипломатичний захист своїх громадян ст.. 5 та пункту 1 ст. 36 Конвенції суд визначає наявність юрисдикції, заслухавши обґрунтування сторін.

Німеччина стверджує, що не повідомлення США братів Лагранж про наявність у них права на зносини з офіційними органами Німеччини «позбавило Німеччину можливості реалізувати її права, передбачені в підпунктах a) та c) пункту 1 ст.36 Конвенції» (право на зносини, право на доступ, право на відвідування, право на листування, право на надання правової допомоги та на її отримання), та стало причиною порушення прав, якими країна громадянства наділяється стосовно своїх заарештованих, ув’язнених, затриманих громадян відповідно до підпункту b) пункту 1 ст.36 Конвенції (право бути повідомленим). Також зазначає, що США порушили особисті права заарештованих відповідно пункту 1 ст. 36 Конвенції.

Відповідно до вище зазначеного Німеччина стверджує, що в особі двох її громадян шкода була спричинена їй, при цьому спираючись на зазначений аргумент Німеччина виступає «в порядку дипломатичного захисту від імені Вальтера та Карла Лагранд».

Німеччина спиралась на принцип міжнародного захисту прав людини на основі дипломатичного захисту. Дана справа підпадає під категорію особливих справ, що розглядались Міжнародним Судом – категорія справ стосовно дипломатичного захисту, де відповідно держава – заявник висуває державі – відповідачу вимоги від імені своїх громадян, що не є посадовими особами зазначеної держави – заявника. До даної категорії справ можна віднести: Справа стосовно компанії «Барселона Трэкшн, Лайт енд Пауер Лімітед» (Бельгія проти Іспанії) 1970; справа Nottebohm (Ліхтенштейн проти Гватемали) 1953; справа про норвезькі позики (Фран­ція проти Норвегії) 1957; справа стосовно Компанії Elettronica Sicula S.p.A. (ELSI) (США проти Італії). Зазначені категорії справ відносяться до доктрини «espousal» (доктрина участі, підтримки справи в суді). Доктрина «espousal» сформувалась за час практики Постійної палати міжнародного правосуддя та знайшло своє підтвердження в наступному положення: «…порушуючи справу від імені своїх громадян в міжнародному суді, держава стверджує своє право забезпечити дотримання норм міжнародного права замість своїх громадян…».

США заперечують юрисдикцію суду стосовно порушення особистих прав заарештованих та визнають юрисдикцію суду лише в частині порушення прав Німеччини, тобто США визнає юрисдикцію суду та свої протиправні дії відповідно до підпункту b) пункту 1 ст.36 Конвенції (право бути повідомленим), а інші підпункти відкидаються, так як на думку США не підпадають під дію Факультативного протоколу – «…не стосуються тлумачення та застосування Віденської конвенції…».

Суд відкинув доводи США, обґрунтувавши це тим, що наявність в вимозі Німеччини посилання на порушення особистих прав її громадян не може заперечувати юрисдикції суду, оскільки ця обставина не позбавляє державу - учасницю будь – якого договору, з яким пов’язані особисті права особи, можливості захищати інтереси власних громадян та ініціювати судовий розгляд в міжнародному суді від імені такого громадянина, посилаючись на загальні положення стосовно юрисдикції, що зазначаються в договорі.

Стосовно вимоги визнати що США порушили зобов’язання перед Німеччиною відповідно до пункту 2 ст.36 Віденської конвенції 1963 року, відповідно до якого США повинні були сприяти реалізації цілей, для яких відповідні права визначались в ст..36 відповідної Конвенції та застосування доктрини «Procedural default», що унеможливило Карлу и Вальтеру Лагранд звернутися з клопотанням про перегляд рішення і спричинило їх страту, США. Також стосовно вимоги визнати питання щодо не виконання постанови про тимчасові заходи від 3 березня 1999 року.

Стосовно зазначених вимог США не заперечує юрисдикції.

Суд ще раз підтверджує свою юрисдикцію стосовно зазначених вимог, спираючись на судову практику – справа стосовно юрисдикції в області риболовства (Німеччина проти Ісландії 1974 рік). Суд зазначив, що він має право розглядати доводи, які обґрунтовуються фактами, що мали місце після ініціювання справи, але нерозривно пов’язані з вимогами, що входять до предмета спору. І такі наступні доводи підпадають під юрисдикцію суду.

Також суд зазначив, у випадках, коли суд наділений юрисдикцією ухвалювати рішення в даній справі, він наділений юрисдикцією розглядати питання, пов’язані з невиконанням його постанов про тимчасові заходи.

Стосовно вимоги що, США повинні гарантувати Німеччині, що вони в майбутньому не вчинятимуть своїх протиправних.

США повністю заперечують цю вимогу, обґрунтовуючи це тим, що дана вимога виходить за межі будь – якого способу правового заходу, який може встановити суд. Тобто суд не може надавати будь – яких гарантій, наділяючи при цьому Німеччину додатковими правами та встановлення додаткових обов’язків для США.

Суд відхилив доводи США, аргументуючи тим, що йому не потрібна окрема юрисдикційна основа для визначення конкретних правових засобів захисту при порушенні відповідною стороною своїх зобов’язань.