3. Політика як різновид духовного виробництва. Гуманізм політики.

Гуманізм – філософський підхід, основним ціннісним пріоритетом якого є ідея людини як визначальну мету та цінність людини. Існує багато версій гуманізму:

1. теологічний;

2. натуралістичний;

3. соціально-культурний.

Упродовж 60-90-х рр.. ХХ ст.. відбулося так зване “перевідкриття гуманізму”. Це сталося, насамперед, під впливом формування цілкого комплексу “глобальних проблем сучасності”, які загрожували існуванню людини у майбутньому.

Людина перестає розглядатися як “агент соціальних сил” і елементарний “продукт суспільних відносин”. Людина трактується у дусі Ренесансу – як вільна у своїй самореалізації особистість.

Політична антропологія починає вивчати процес набуття людської сутності окремим індивідом. Його результатом є формування homo humanis.

Проблема співвідношення людини і політики розглядається політичною антпополгією виключно під кутом зору пріоритету особи над будь-яким іншим політичним явищем. Гуманістична суть політичної антропології полягає у наданні політиці гуманістичного відтінку, орієнтації її на реалізацію людських інтересів та цінностей. Сутність «нового гуманізму» полягає в тому, що будь-які колективні інтреси (етнічні, конфесійні, корпоративні) оцінюються з точки зору індивідуальних інтересів людинию.

Політична антропологія націлює на перетворення політики у такий вид діяльності, у якому кожна людина знайте свою внутрішню сутність («субстанційність» - Кантівський категоричний імператив, «річ в собі»). Людина повинна мати умови для самореалізації, незалежно від того, яке місце посідає у поілтчиній системі суспільства.

Політична антропологія прагне досести, що кожна людина здатна вплинути на функціонування політичної системи (які умови для цього є необхідними ?).

Гуманізація політики прагне змінити той стан, коли людина розглядалася як «винтик велетенської державної машини», а не «мірою всіх речей».

Для забезпечення гуманізму політики необхідно вирішити дві проблеми:

1. визначити в чому погягає сутність індивідуальної свободи;

2. з’ясування того, як відбувається політична соціалізація особи.

Сучасні політичні технологію передбачають існування спеціальної процедури – гуманітарної експертизи політичного рішення. Це експертна перевірка певного політичного рішення щодо його відповідності загально гуманістичним принципам.

4.Політичні інтереси та права людини у взаємовідносинах людини, суспільства та держави.

Права людини – це принципи, норми взаємовідносин між людьми та державою, які забезпечують особі діяти на свій розсуд (тобто користуватися свободами) і отримувати певні блага (тобто користуватися правами).

Права людини є одним із способів трактування та практичного вирішення питання про взаємовідносини між людиною та суспільством, державою.

Існують 4 основні способи взаємовідносин особи та влади:

1. тоталітарна модель (ототожнення суспільства та держави: повне підпорядкування особи державі. Проблема прав людини навіть не розглядається, оскільки особа трактується як органічна, невіддільна частина цілого “суспільства-держави”)

2. патріархальна модель (складна ієрархія прав та обов’язків людей, нерівність їх становища у відносинах з владою. Суспільство розподіляється на багато прошарків, представники найнижчих з яких є безправними, а представники вищих – володіють максимальними владними повноваженнями, головним розпорядите лем яких є авторитарний правитель, який очолює піраміду влади).

3. індивідуалістична модель (пріоритет особи у відносинах з державою. Вільна особа розглядається як джерело будь-якої влади у суспільстві, включно держави. Держава є продуктом договору між вільними особами. Проблема прав людини розглядається як захист особи від посягання держави);

4. партиципарна модель (особа не розглядається як така, яка ізольованою від суспільства. Основною ідеєю ж нерозривність і, одночасно, суперечність взаємовідносин між сособою, суспільством та державою. Проблема прав людини розглядається не стільки, як захист особи від посягань держави, а як використання особою держави для створення найкращих умов вільного існування і розвитку особистості).

Поняття “природні права” людини не є соціологічним, а якраз антропологічним поняттям. Якщо розглядати людину винятково, як продукт суспільства, то прав у неї повинно бути лише стільки, скільки йому зможе надати суспільство. (Марксизм – “об’єм прав”, якими володіє людина, залежить від її класової приналежності). Однак, гарантування природних прав людини є ознакою сучасних цивілізованих держав та суспільства,

Загальна декларація прав людини ООН (1948 р.):

Ст..1. : “Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах”) У наступних статтях сформульованими є мінімальні стандарти, яких повинна дотримуватися держава, для не порушення природних прав людини.

Ідея Канта про пріоритет права взагалі як над індивідуальними інтересами людини, так і над волею суспільства та держави є теж взірцем протилежності антропологічного та соціологічного підходів до розуміння політики. Адже, згідно, соціологічного підходу, право – це є узаконена воля панівного класу, а держава – це механізм, завданням якого є захист цієї узаконеної волі.

Відповідно до соціологічного підходу, у Конституції, інших державних законах повинні міститися лише норми, які задовольняють парламентську більшість, яка схвалювала цю конституцію, або політичну волю народу, якщо цей закон схвалювався методом плебісциту. Однак, практично в усіх Конституціях ми знаходимо принципи пріоритетності прав людини, які сприймаються як безсумнівні. (Конституція України: ст.. 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ст. 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цієї Конституцією, не є вичерпними Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод).

Природні права людини мають наслідком політичні права. Найбільш поширеною є класифікація прав на негативні або свободи та позитивні.

Негативні (політичні свободи) права сприймаються як відсутність примусу, обмежень щодо особи, її можливість діяти на власний розсуд):

• Свобода совісті;

• Слова, переконань та проголошення думок;

• Невтручання у приватне життя;

• Таємність листування;

• Недоторканність особи та її житла;

• Недоторканність приватної власності.

Ці права ми називаємо негативними, оскільки вони фіксують дії, які забороненяються державі чи суспільству щодо особи (Біль про права Конституції США: “не повинна”).

Позитивні права фіксують обов’язки держави, конкретних осіб чи організацій надати громадянину певні блага. До позитивних прав належать всі соціальні права (освіта, охорона здоровя, допомогу по безробіттю), а також власне політичні права. Політичні права визначають можливість активної участі особи в управлінні державою та суспільством:

• Право на громадянство

• Виборчі права

• Свобода союзів та асоціацій

• Свобода мітингів та зборів

• Право на інформацію