36. Реакція російської громадськості й імперської влади на розвиток українського руху (Валуєвський циркуляр, Емський указ та ін.)

Ставлення російських інтелектуальних кіл до українського питання змінювалося. Ще у першій половині XIX століття до ук­раїнства або малоросійства в Петербурзі ставилися прихильно. Однак у 1860-х настрій різко змінився. Автори кількох патріотичних російських ор­ганів почали твердити, що українська або малоросійська мова була ли­ше діалектом російської. У цьому сенсі ідеологія панславізму, що визнавала окремі слов'ян­ські групи в середині ширшого слов'янсько­го пантеону, тепер була трансформована російськими публіцистами. Вони вірили, що всі слов'яни у культурному або політичному вимірі могли злитися з «великоросами». На­томість польські публіцисти стверджували, що українство або малоросійство було вико­ристане як знаряддя - і це була правда - для деполонізації Правобережжя. Українські письменники, як Костомаров і Куліш, на сторінках «Основи» відповідали на російські та польські закиди. Ці інтелектуальні дебати невдовзі перей­шли у політичну царину, і на 1862 рік губер­натори в Малоросії почали отримувати чим­раз більше донесень про позірне прагнення частини українських лідерів «відокремити Україну від Росії». 1863 року поляки знову повстали проти царського правління. Після придушен­ня повстання імперська влада була вкрай рішуче налаштована викоренити усі реальні чи вигадані прояви сепаратизму. Тому у російських урядових колах ширилося твердження про те, що український рух має яскраво виражений пропольський характер. Кілька українських народників було заарештовано, громади і недільні школи за­крито, а видавничу діяльність припинено. На додачу міністр внутрішніх справ царського уряду граф П. Валуєв 18 липня 1863 року видав внутрішній циркуляр, який забороняв публікацію релігійної та освіт­ньої літератури українською мовою. Проте не слід розцінювати видання цього циркуляру як акт гноблення українськості. По суті дія циркуляру була спрямована проти поляків. Незважаючи на заборону українських публікацій, закриття недільних шкіл та об­меження діяльності громад, українці в Києві відновили активність на початку 1870-х ро­ків. Однак цього разу це була суто наукова діяльність, що полягала, здебільшого, в дис­кусіях усередині київської громади і в ро­боті, пов'язаній з південно-західним від­ділом Імператорського російського гео­графічного товариства, відкритого у Києві 1873 року.

Імперський чиновник М. Юзефович у 1875 році надіслав до Санкт-Петербурга дві записки, де стверджував, що Київ знову став центром українського сепаратизму. Того ж року Олександр II створив комі­сію, що мала звітувати з приводу «україно­фільської пропаганди у південних губерніях Росії». Комісія прийшла до висновку, що «діяль­ність українофілів» є загрозою для держа­ви. Було запропоновано розширити валуєвський циркуляр і заборонити публікацію всіх українських книжок та їхній імпорт з закордону, зокрема з Галичини. Вистави, лекції, навіть вірші до музичних композицій мали бути заборонені; підозрілі організації та газети - закриті; «небезпечні» українські вчителі - відсторонені від викладання. Тоб­то російська офіційна влада тепер була го­това втілити своє переконання, що ук­раїнської мови й української національнос­те не існує. Цар Олександр II прийняв усі рекомен­дації комісії у травні 1876 року, поки «ліку­вався» на курорті Емс у Німеччині. Тому за­боронні заходи проти українського руху відомі як Емський указ 1876 року. Приблиз­но у той самий час українських діячів Ми­хайла Драгоманова та Миколу Зібера було усунуто з професорських посад у київсько­му Університеті святого Володимира. Ра­зом з іншими лідерами київської громади Хведором Вовком та Сергієм Подолинським - вони емігрували закордон. Однак суворі забо­рони Емського указу залишалися в дії і, фактично, припинили український рух, при­наймні на організаційному рівні. Звісно, продовжували існувати деякі школи та церкви, але вони жодним чином не розвива­ли українську національну орієнтацію. Однак Як Емський указ так і Валуєвський циркуляр були яскравим свідченням не могутності російської влади, а українського національного руху.