29. Румунське населення Буковини, угорське населення Закарпаття: демографічна характеристика та національно-правовий статус.

Чернівці також були головним центром буковинських румунів. Хоча у 1900 році вони становили лише 14,3% населення міста, в цілому на тер. Буковини було 230 тис. румунів. У Чернівцях на той час було декілька румунських шкіл, культурних ор­ганізацій, газет і політичних утворень. Серед свідомої частини румунського населення ве­ликі землевласники були цілком задово­лені централізованим правлінням Габсбурґів. Однак в останні двадцять років XIX сто­ліття в опозицію до них стали інтелектуали, заснувавши 1892 року Румунську національ­ну партію. Партія закликала до запровад­ження ширшої автономії для Буковини і по­кращення економічного становища румун­ських селян провінції.

Найстаршою і найважливішою культур­ною організацією було Товариство румунсь­кої літератури і культури в Буковині, засноване 1863 року в Чернівцях. Про­тягом наступних п'яти десятиліть воно вида­вало літературні журнали, надавало стипендії учням румунських гімназій, сприяло утворенню факультету румунської мови і літератури у новозаснованому Чернівецькому університеті (1875 p.), а 1897 року відкрило друкарню для публікації румунських книжок, підручників і газет. Окрім того Товариство не­впинно тиснуло на австрійський уряд, прагну­чи поширити румунськомовну освіту в Буко­вині, внаслідок чого в 1900 році румунською навчали у 115 початкових школах, що склада­ло 35% від усіх початкових шкіл провінції.

Протягом останніх трьох десятиліть правління Габсбурґів румунські діячі перей­малися двома речами: по-перше, зростом місцевого українського руху, що, як вони бо­ялися, витіснить румунів з їхнього «власного краю». Іншою проблемою був румунський іредентизм у сусідній Румунії. Молдавія і Ва-лахія об'єдналися у 1859 році, а через два де­сятиліття (з 1881 р.) отримали незалежність від Османської імперії як Румунське ко­ролівство. Іредентисти розглядали це досяг­нення лише як перший крок до майбутнього об'єднання усіх «румунських» земель, зокре­ма угорської Трансильванії, російської Бессарабії й австрійської Буковини. Та попри за­клики іредентистів з півдня, румуни Букови­ни залишалися, здебільшого, задоволені чим­раз більшою культурною й адміністратив­ною автономією, якою вони користалися за габсбурзького правління.

Угорці

30. Кримські татари. Кримськотатрське відродження хіх століття (Ісмаїл Гаспринський)

На відміну від інших народів які населяли тогочасну територію країни, кримські татари мали унікальну істо­рію з власними державними структурами на українських землях. Присутність татар була наслідком монгольського правління у Схід­ній Европі. Згодом зі страху перед загрозливими наслідками царського правління, татари почали масово емігрувати до Османської імперії, внаслідок чого наприкінці XVIII століття Крим поки­нуло близько 80 тисяч татар. Поміж 170 ти­сяч татар, що залишалися, у 1793 році 88% були вільними селянами, 5% - представника­ми мусульманського духовенства, 5% - ко­човиками (ногайські татари), 1,6% були куп­цями, 0,8% - служниками та 0,5% - представ­никами знаті. Друга хвиля татарської емі­грації відбулася на початку XIX століття, ко­ли виїхали ще ЗО тисяч осіб. Відповідно, між 1820-ми та 1860 роками у Крим було заселе­но російських, українських, німецьких та інших колоністів. Якщо до початку російсь­кого правління татари становили майже 90% кримського населення, то у 1850 році, коли кількість жителів півострова станови­ла 250 тисяч осіб, присутність татар зменши­лася до 60% усіх мешканців Криму. Нова хвиля татарської еміграції розпочалася після Кримської війни 1853-1856 років, внаслідок чого їхня кількість стала ще меншою. 1897 року у Криму жило 188 тисяч татар, що ста­новили лише 34% населення півострова.

Окрім зменшення кількості, соціальний та політичний статус татар протягом XIX століття також занепав. Татарській еліті (мурзам) було надано право вступу до росій­ського дворянства, але мало хто ним скорис­тався. 1796 року було закріпачено татарських селян. Така ситуація тривала до 1861 року, ко­ли, як і на інших українських землях, особис­те кріпацтво було замінене так званим еко­номічним кріпацтвом. Татарська культура та­кож зазнала втрат. Багато пам'яток, побудо­ваних за часів Кримського ханату, було зруй­новано або занепало. Зокрема мусульманські мечеті було знищено або перетворено на православні церкви.

Частковою реакцією на таку політику стало татарське національне відродження під проводом Ісмаїла Гаспринського, що по­чалося у 1880-х роках. Під його впливом на­ціональний рух відмовився від традиційного для татарського суспільства клерикалізму і закликав до вживання турецької мови на письмі, прагнучи реформувати застарілу та­тарську систему освіти та соціальну структу­ру, а також статус жінок. В історичній сто­лиці Кримського ханату Бахчисараї почала виходити газета («Тегсшпап», 1883-1914 рр.), її редактор сподівався, що цей друкований орган стане у пригоді кримським та іншим татарам і тюркським народам Російської імперії.

Незважаючи на свою популярність, по­гляди Гаспринського на письмове вживання ту­рецької мови викликали дискусію з приводу національної ідентичності. На по­чатку XX століття нова генерація інтелекту­алів, відомих як молодотатари, почала відкри­то виступати проти пантюркізму Гаспринського й заклякати до створення окремої кримськота­тарської літературної мови. Один із лідерів молодотатар, Абдурешит Медієв, був обра­ний у другу Державну Думу з програмою бо­ротьби проти царського самодержавства та національного визволення кримськотатарсь­кого народу. Питання кримськотатарської окремішності супроти пантюркської єдності, пов'язані з нею проблеми літературної мови та національної ідентичності залишалися не­розв'язаними до 1920-х років.

31. Вплив Французької революції на ідейний клімат Центрально-Східної Європи. Принцип суверенітету нації. Вплив німецького Романтизму на розвиток українського національного руху.

Як політична ідеологія націоналізм постав в Європі наприкінці XVIII - на початку XIX століття. У багатьох аспектах він був продуктом французької ре­волюції, коли верховним джерелом політич­ної влади вважався народ, а не держава чи її зверхники - король і знать. Націоналізм ви­ник як реакція на французьку революцію, точніше, на поширення впливу Франції в Єв­ропі у царині культури або політики. В Україні ідеї нації зявилися із Заходу, у контексті подій Французької революції. Тому ідея в Україні французька, еле взірець не французький.

Коли після Французької революції націо­налізм поширився по Европі, його мета і засо­би, залежно від політичних обставин, суттєво відрізнялися. У результаті склалися два типи націоналізму: 1) націоналізм, насаджений дер­жавою та 2) націо­налізм, натхненний інтелігенцією. Перший походив згори, тобто від урядів уже наявних незалеж­них держав, які прагнули заручитися лояль­ністю своїх громадян, переконуючи їх, що во­ни об'єднані завдяки приналежності до певної національності. Другий постав у багатонаціональних державах, де панівна мова, культура та ідентичність відрізнялися від ідентичності народів, які їх населяли. Еліта цих народів - національна інтелігенція - намагалася пере­конати решту суспільства, що вони є окремою національною групою, а отже, заслуговують на культурну та політичну автономію, або ж на цілковито незалежну державність.

Якщо поширення ідей національної ідентичності вже так чи так було складним за­вданням, то додатковою проблемою для провідників інтелігенції стало питання: які саме суспільні стани слід вважати скла­дниками окремої нації - керівну еліту (за­звичай, шляхетську верству), чи всі прошар­ки, зокрема селян. Навіть якщо стосовно суспільних станів удавалося досягти консен­сусу, актуальною залишалася проблема ви­бору найбільш прийнятної національної ідентичності.

Щодо впливу німецького романтизму, то особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики Й.Гердер, Дж.Байрон та ін. Романтики проголошували цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Основними їхніми гаслами стали: народ, народність, національна незалежність. Саме романтикам належить велике відкриття, що основним багатством народу та умовою його життя є рідна мова. В період романтизму оформлюються літературна мова і національна література. то тогочасний німецький автор Йоган Гердер доводив, що кожна культура має власну цінність. За Гердером, унікальні культурні цінності народу найкраще виражаються у мові. Вплив Гердера у Центральній і Східній Європі був величезний, оскільки він надавав універсальне обґрунтування повазі до власної культури. Це було дуже важливим для бездержавних народів у багатонаціональ­них імперіях, чиї мови та культури потерпали від браку визнання або навіть зневаги. Сло­в'янські народи, зокрема українці, приверну­ли особливу увагу Гердера, часто у своїх працях він писав міркування про українські землі.