49. Роль Церкви у формуванні основ новочасного українського суспільства.

Перш за все потрібно зазначити, що роль Церкви у формуванні основ новочасного українського суспільства була неоднаковою у підросійській та підавстрійській Україні. Що стосується українських земель у складі Австрійської імперії, то тут Церква прагнула універсалізму, також характерною рисою є те, що церква стає національною та обмежується національними інтересами. Концентрувати цей рух у національному руслі активно взявся митрополит А. Шептицький. Отже, греко католицька церква стає національною, а з 1939 року вона була ліквідована в під російській Україні. Духовенство у Галичині стає національним рушієм і стає інституцією національного розвитку. Церква апелює до традиції, деякий час час вона є русофільською. У др.. пол.. ХІХ ст. вона втрачає монополію на визначення національних орієнтирів. З *являється світська інтелігенція. З др. Пол. 19 ст вона не завжди впливає на національний розвиток. У Наддніпрянській україні церква національною інституцією не стала, не була національною.

50. Історія України ХІХ ст. у світлі європейського досвіду націотворення та сучасних концепцій «нації» і націоналізму»

Злам 18-19 ст. – свій початок бере нац. свідомість. До цього ідентифікатором була релігія і соц. стан.

Нація з кін. 18 ст. стала суб’єктом іст. р-тку. До 18 ст. справа не з нацією, а з етносом. Етнос – родове поняття. Нація – елемент громадян. патріотизму. І нація, і етнос мають ті самі складові частини (територія, релігія тощо), але різниця – у стані свідомості. Нація – свідомість своєї єдності. Розуміємо, що якісь компоненти нас об’єднують у щось.

Витоки новочасної нац. ідеї → нім.-франц. стосунки. Поштвох → Франц. революція, яка зруйнувала станові перепони, запропонувала новочасні об’єднання спільноти навколо гасел «Свобода. Рівність. Братерство». Бог перестає бути гол. дійовою особою.

Б-ба марксизму і націоналізму → спроба пояснити явища Фр. революції. Переміг націналізм, в основі іст. людства бачив етнічне начало.

Німці на противагу франц. концепції нації, яка передб. об’єднання людей в межах 1-ї держави, бачили націю, яка виростає на грунті етнічних різниць, спільної культруи, в основі нації лежить народна культура, яку треба вивчити, підняти, зробити тим, що би об’єднало людей, які знах. у різних політ. об’єднаннях.

Йоган Гердер: мова – дух народу. Вона стає гол. умовою формув. нац. ідентичності (здатність її кодифікувати). Народи, держ. утв. – формують мову держ. структури. Мовна політика стає державною. Кодифікація мови – умова, щоби етнос перетв. у націю.

2 типи націоналізму: державний; творений інтелігенцією. 1 – у випадку існув. держави вона ств. інтелігенцією, щоби формувати націю. 2 – коли нема держави → ств. інтелігенція, яка форм. націю, метою якої є ств. держави.

Українці: або долучити до Рос. імп., або ств. власну націю. Не було ні літерат. варіанту мови, ні нац. школи → проблема з кодифікацією мови. Проблема того, які версти мали увійти до нації, яка творилася, проблема еліти. В Укр. не було інтелігенції, були селяни.

Галичина: гол. роль → греко-католицьке духовенство (роль інтелігенції). Наддніпрянщина: участь в націєтворенні взяли елементи, які походили з русифік. козац. старшини.

Сутність укр. ідеї: відмежув. від рос. простору через образу і заздрість укр. еліти, яку не включили у рос. дворянство → вирішили творити своє суспільство і стати дворянами там.

Роль історика – прописати історію так, щоби нація була тим суб’єктом, який є гол. постаттю в історію. В Укр. питання укр. нації в ХІХ ст. вирішили Костомаров, Куліш і Шевченко → відокремили «укр. ідею» від «всеруської».

Найбільше непорозуміння трапляється, коли ми автоматич­но записуємо в українці будь-яку особу, котра мешкала на тери­торії України. Виходячи з нинішніх реалій, ми екстраполюємо політичне розуміння цього поняття на події XIX - початку XX ст., що докорінно неправильно.

Поняття «українець» - це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний етап свого національного поступу. У другому, академічному етапі українського відроджен­ня вживали різні визначення для людей, які ставали провідни­ками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не надавали принципової ваги самому визначенню. Їх одночасно поляки називали «малоросіянами» і «хлопоманами», а росіяни - «україноманами» або «українофілами». З політично­го погляду діячів 1860-х - початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У публічному, політичному або навіть громадському житті вони помітної участі не брали.

Ключовою проблемою другого етапу визвольного руху саме і було розв'язання концептуальної проблеми розрізнення на рівні поняття відмінностей між росіянином та українцем. М. Максимо­вич та його генерація українофілів неприхильно ставилися до від­мови українців у самоназві від давньоруської спадщини, оскільки саме поняття «українець» до активного вжитку увійшло в усній народній творчості ХУІ-ХУІІ ст. і прив'язувало постання нації до козацьких часів. Києвоцентристу та шанувальникові князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічному тракту­ванні. Мала Русь - це та територія, з якої із часом виросла Русь Велика і Русь Біла, так само як з Малої Польщі навколо Кракова виросла Велика Польща в напрямі до Балтійського моря. У перший і другий етапи визвольного руху побутувало етно­графічне розуміння поняття «нації». Відомо, як П. Куліш під кінець життя критикував наукові твори свого приятеля М. Косто­марова, закидаючи йому нерозуміння місцевої історії, бо за похо­дженням той був великоросіянином. В. Антоновичу його колеги теж закидали польське походження, приміром О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».

Власне, український вибір замість російського або польсько­го зробила ціла низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне трактування україн­ської нації на початку ХХ ст. вперше запропонувала людина теж польського походження - В'ячеслав Липинський. Він запрова­див територіальний підхід для визначення поняття нації. «Земля», а не «кров», є визначальним чинником нації.

Отже, українська дійсність не завжди вкладається в існуючі концепції нації та націоналізму (навіть етнічні). Це пов'язано з нечіткістю в ХІХ ст. самого поняття "Україна", "українці". Ще одна важлива особливість та, що українська ідентичність формувалася одночасно як руйнування річпосполитської та всеруської ідентичностей, і до цього додавалися ще внутрішньоукраїнські регіональні поділи.