Тези_Cимпозіум_ред

творчого пошуку, підвищується роль молоді у культурному та громадському житті села. І сьогодні необхідно докласти максимум зусиль для збереження, відродження, розвитку духовній скарбниці українського народу, насамперед, нашої традиційної культури.

Література

1.Закон України. Про культуру. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, № 24, ст.168

2.Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141

3.Наказ Міністерства культури і мистецтв України № 168 від 14.04.2000 р.

Москвічова Юлія,

кандидат мистецтвознавства, старший викладач кафедри музикознавства, інструментальної підготовки та хореографії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

СПЕЦИФІКА МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА ВІННИЧЧИНІ

Посилення міжкультурної взаємодії різних етносів є характерною ознакою сучасної доби. Залежно від соціокультурних умов така взаємодія проявлятися по-різному. В одних випадках вона може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших – навпаки, яскравим прикладом об’єктивної закономірності зближення етнічних культур. Із здобуттям Україною Незалежності на початку 90-х років XX ст. інтерес людей різних національностей до своєї історії та культури стрімко зростає. Починають виникати національно-культурні товариства, покликані захистити права та інтереси представників національних спільнот. Багатовікова історія Вінниччини як складової Поділля, свідчить, що на цій території здавна існували різні національні спільноти. Крім українців, це поляки і росіяни, молдавани, білоруси і євреї. Сьогодні Вінниччина так само поліетнічний край з домінуванням української нації, де толерантно співіснують різні етноси, а це майже 90 тисяч представників 133-х національностей і народностей [4]. Питанням відродження та діяльності національних меншин на Вінниччині присвячені наукові розвідки М. Антошко, Я.Глінчевського, В. Кононенко, А. Ліпської, А. Ратинської, С. Федун, Л. Юрчук та ін.

Як відомо, формування особистості відбувається завдяки спілкуванню з іншими людьми та осягненню культурних цінностей, обміну духовними цінностями між людьми, що не можливо без передачі та прийому інформації, її інтерпретації та засвоєння, тобто без комунікації. Взаємодія різних культур у полікультурному середовищі визначається як міжкультурна комунікація [1, 3]. Ігнорування культурних відмінностей, спроби звести їх до спільного знаменника є безуспішними та часто навіть небезпечними. Тож, пріоритетним стає цінність взаєморозуміння та взаємоповаги представників численних етносів і культур. В сучасних умовах діалог культур постає важливим як засіб формування уміння жити в багатонаціональній країні, як засіб толерантності, терпимості, пошани один до одного та визнання різноманіття нашого духовного і матеріального світу.

На Вінниччині в 90-х роках XX ст. в результаті сприятливої політики держави й органів місцевого самоврядування було зареєстровано 44 національно-культурних товариства. Частка національних меншин становила 5,1 % від всього населення області. Серед них найчисельніші: росіяни (3,8 % - 67,5 тис.), поляки

(0,2 % - 3,7 тис.), білоруси (0,2 % - 3,1 тис), євреї (0,2 % - 3,0 тис.), молдавани (0,2 % - 2,9 тис.), вірмени (0,06 % - 1,09 тис.) [4].

Кількість національно-культурних товариств з кожним роком зростає. Сьогодні активну роботу зі збереження й розвитку культури свого народу проводять 77 товариств, які об’єднують представників 15 національностей. Найбільше в області польських об’єднань – 27, єврейських – 17, російських – 6, ромських – 6, німецьких – 3, білоруських – 2, азербайджанських – 2, ассирійських – 2, вірменських – 2 [3, 49]. Специфіка діяльності національно-культурних товариств Вінниччини зумовлюється тим, що регіон є відносно віддаленим від кордонів з іншими державами, тому їх безпосередній вплив на представників своїх етносів у регіоні майже не відчутний і основою розвитку культурних меншин постає внутрішній потенціал етносів, а не вплив і всебічна підтримка етнічно споріднених сусідніх країн. Польська громада є найбільш активною і посідає друге місце за росіянами за кількостю представників (3,7 тис. осіб) та перше місце за кількістю зареєстрованих товариств [3, 49].

Діяльність польських організацій з самого початку була спрямована на відродження польської мови, літератури та історії. В 90-ті роки XX ст. урядом Польщі на Україну та на Вінниччину зокрема, було направлено певну кількість вчителів-полоністів, створено ряд освітніх безоплатних програм. Для підготовки місцевих кадрів створювались щорічні педагогічні курси з методики вивчення польської мови, історії та культури. Ще одним важливим напрямком діяльності польських національно-культурних товариств є історично-пошукова робота, спрямована на вшанування пам’ятних місць, розчищення та відродження історичних пам’яток польської історії на теренах Вінниччини. Сьогодні майже при кожному товаристві

61

відкрито курси польської мови. Динамічно розвивається співробітництво з регіонами Польщі. В даний час на Вінниччині реалізуються партнерські угоди про торговельно-економічне, науково-технічне та культурне співробітництво із низкою воєводств Польщі, загалом понад 200 партнерських договорів різних рівнів.

Завдяки активній діяльності польських товариств, місцевій владі та залученню польських містпобратимів в 2010 році в м. Вінниці було відкрито Генеральне консульство Республіки Польща. Дипломатичне представництво кардинально змінило культурно-мистецьке життя регіону. Консульство бере активну участь у багатьох торгово-представницьких, науково-освітніх та культурно-мистецьких проектах та заходах. Тож, польська меншина, поступово відроджуючи свої етнонаціональні ознаки, успішно інтегрується в українське суспільство, а також, долучаючись до громадсько-політичного життя регіону, виступає дієвим чинником українсько-польського партнерства, яке в умовах глобалізаційних процесів виходить за межі двостороннього співробітництва [2]. Одним з пріоритетних напрямів роботи національно-культурних товариств залишається культурницька діяльність. На Вінниччині щорічно здійснюється комплекс культурномистецьких заходів, що сприяють гармонізації міжетнічних відносин та популяризації культури, традицій і звичаїв національних меншин. Зокрема, Обласний огляд-конкурс творчих колективів національних меншин «Подільські барви», що був започаткований 1998 року, щорічно презентує творчість близько 20-ти колективів та окремих виконавців з представників національних меншин Вінниччини. Щорічно проводяться фестиваль польської культури «Єднаймося, радіймо, співаймо!», регіональний фестиваль ромської культури, свята рідної мови «Суцвіття душ і розмаїття слів» та національної кухні «Чим хата багата, тим і рада», фестивалі єврейської та ассирійської культур та ін. [3, 50].

Міжкультурну комунікацію у регіоні доповнює і взаємодія різних релігійних конфесій [6]. Загалом на Вінниччині діють понад 2 тисячі релігійних організацій, в тому числі повноцінно функціонують 38 напрямів віросповідання. Найвпливовішою складовою духовного життя в області залишається Православ’я, воно нараховує 1278 релігійних організацій, що становить 65 % від загальної мережі області. Порівняно менший вплив на соціокультурну ситуацію краю мають Українська автокефальна православна церква (53 організації, що становить 2,7 % від загальної мережі, 8 недільних шкіл) та Українська греко-католицька церква (17 релігійних організацій, в тому числі 2 чоловічих монастирі; 8 недільних шкіл). Вагоме місце в релігійному й культурному житті регіону займає Римо-католицька церква (131 релігійна організація, в тому числі 13 монастирів). В її осередках проводяться культурні заходи, серед яких велика кількість музичних (Дні Християнської культури, Свята релігійної пісні, З’їзди музикантів, фестиваль органної і камерної музики «Музика в монастирських мурах») [3, 50].

Найбільш динамічною складовою релігійної ситуації на Вінниччині став протестантизм, представлений двадцятьма конфесіями [5]. В області функціонує близько 600 організацій (майже 30 % від усієї релігійної мережі). Найбільш масовим та впливовим став Всеукраїнський Союз об’єднань Євангельських християнбаптистів (170 релігійних громад – 8,8 %, духовна семінарія, духовний коледж, 100 недільних шкіл). Протестанські конфесії, як виявилось, краще пристосувалися до реалій сьогодення, вони здатні гнучко реагувати на соціально-політичні зміни в суспільстві, активно зміцнюють свою матеріально-технічну базу, підтримують тісні зв’язки із віруючими інших держав, проводять активну місіонерську роботу [3, 50].

Таким чином, здобутки кожної етнічної спільноти збагачують культуру краю, формуючи неповторне духовне обличчя регіону. Специфіку міжкультурної комунікації забезпечує взаємодія організацій культури і дозвілля титульної української нації та громадських об’єднань національних меншин. Пріоритетними напрямами діяльності національно-культурних товариств є: збереження та поширення національнокультурних традицій; освітня робота; історично-пошукова робота; захист громадянських, економічних та соціальних інтересів членів товариства; налагодження економічних та культурних зв’язків з історичною батьківщиною. Міжкультурну комунікацію органічно доповнює взаємодія релігійних конфесій, серед яких найвпливовішими залишаються православні.

Література

1. Абрашкевічус Г.О. Міжкультурні комунікації в поліетнічному соціумі (на прикладі діяльності Кримського республіканського товариства литовської культури ім. М.К. Чюрльоніса) : автореф. дис. … канд. культурології : спец. 26.00.01

–«Теорія та історія культури» / Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. Сімферополь, 2009. 23 с.

2.Калакура О. Я. Польська меншина як чинник україно-польської співпраці на сучасному етапі / [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://irbis-nbuv.gov.ua/.../cgiirbis_64.exe?..

3.Москвічова Ю.О. Особливості міжкультурної комунікації в поліетнічному просторі Вінниччини // Міжнародний вісник: культурологія, філологія, музикознавство. К. : Міленіум, 2016. Вип. I (6). С. 47–52.

4.Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект / М. І. Панчук, В. А. Войналович, А. Галенко та ін.. К., 2000. 358 с.

5.Офіційне інтернет-представництво // Управління у справах національностей та релігій Вінницької обласної державної адміністрації // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vin.gov.ua/web/upravlinnya/web_vid_rel.nsf.

6.Релігійно-інформаційна служба України [Електронний ресурс]. Режим доступу : http//www.risu.org.ua.

62

Надоленко Галина,

директор Вінницького обласного навчально-методичного центру галузі культури, мистецтв та туризму

ПРАКТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ НА ПРИКЛАДІ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Головним чинником розвитку і модернізації будь-якої країни є людський капітал, в основі якого має лежати нова якість людського життя. Досягненню такого рівня покликана сприяти нова соціокультурна політика держави, спрямована на розвиток і максимальне розкриття людського потенціалу, створення належних умов для реалізації інтелектуальних і творчих можливостей кожної людини. Практичне вирішення цього завдання залежить від фахового рівня працівників культури і, насамперед, від ефективності роботи галузевої системи підготовки та перепідготовки кадрів. У галузевій системі освіти важлива роль відводиться мережі закладів післядипломної освіти, роботу якої координує та методично спрямовує єдиний державний профільний вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, що перебуває у підпорядкуванні Міністерства культури України – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (далі – НАКККіМ, Академія).

В одній з наукових статей ректор НАКККіМ, почесний академік НАМ України, голова фаховоекспертної комісії з післядипломної освіти Координаційної ради з питань мистецької освіти і науки при НАМ України, професор В.Г.Чернець зазначав, що культура як невід’ємна складова розвитку суспільства здатна забезпечити суспільну стабільність, консолідацію державних інституцій для вирішення важливих соціальних завдань та бути фактором безпеки держави і особистості.

На кінець 90-х років минулого століття у сфері культури України працювала розгалужена мережа закладів післядипломної освіти. На центральному рівні функціонував Республіканський інститут підвищення кваліфікації працівників культури (нині Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв), Факультет підвищення кваліфікації викладачів музичних училищ при Київській державній консерваторії, Факультет підвищення кваліфікації викладачів училищ культури при Харківському державному інституті культури та в кожному обласному центрі – обласні курси.

Після набуття Україною незалежності ліквідовуються обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури. На їх базі у десяти областях створюються, зокрема і Вінницькій (1991-1992 рр.), центри підвищення кваліфікації. У 1992 році Вінницькій центр отримує нове приміщення, а роком пізніше Мінкультури відкриває своїм наказом на його базі Вінницький факультет Інституту підвищення кваліфікації працівників культури України.

Впродовж наступних двох десятиріч в умовах роботи Факультету активно розвиваються і поширюються інновації. Їх суть полягає в тому, що через систему підвищення кваліфікації набуваються нові теоретичні знання і практичні навички. Через тренінги, майстер-класи і лекції, які проводяться провідними вченими і практиками України, що залучаються до навчального процесу, слухачі знайомляться з новітніми методиками практичної психології, менеджменту, права, соціології. Застосовуючи на практиці набуті під час навчання знання і навички, фахівець спроможний вирішувати проблемні питання, що мають місце у роботі закладу або місцевого органу культури. Саме під час тренінгів народжуються інноваційні форми роботи, узагаль-нюється і поширюється передовий досвід. Принцип роботи Факультету зберігається і досі, що є основною мотивацією працівників галузі до підвищення кваліфікації.

Інноваційність функціонування Факультету полягала ще й у тому, що до 2011 року його фінансування здійснювалося з двох джерел – з державного та обласного бюджетів. Утримання частини адміністративно-господарського, педагогічного персоналу, приміщення, виплата добових слухачам фінансувались з обласного бюджету, а утримання науково-педагогічного складу та оплата лектури проводились з державного бюджету (як структурного підрозділу Інституту). Утримання Факультету з двох бюджетних рівнів здійснювалась відповідно до Договору про розмежування майнових, фінансових інтересів і повноважень між Київським інститутом підвищення кваліфікації працівників культури та управлінням культури Вінницької обласної державної адміністрації.

Не дивлячись на неодноразову реорганізацію Інституту підвищення кваліфікації працівників культури України (1998 – Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2010 – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв), Вінницький факультет зберігав свою діяльність як територіально відокремлений структурний підрозділ Академії аж до прийняття Верховною Радою України Бюджетного Кодексу (2010 р.). З набранням чинності цим законодавчим актом зникли правові підстави для фінансування Факультету одночасно з державного та обласного бюджетів.

Вінницька обласна рада врегульовує це питання шляхом створення в грудні 2011 року комунального закладу «Вінницький обласний навчально-методичний центр галузі культури, мистецтв

63

та туризму», а роботу Факультету НАКККіМ на базі Центру збережено на договірних засадах. Такі організаційні і структурні зміни не спричинили втрати ефективної взаємодії між Центром і Факультетом, привабливості освітніх послуг і попиту на них.

Учервні 2014 року Центр отримує від МОН самостійну ліцензію на право підвищення кваліфікації 800 працівників культурно-мистецької сфери, якою забезпечуються потреби у підвищенні кваліфікації працівників культури області.

УВінницькій області функціонує 2168 закладів культури, з яких 1074 - клубних, 953 - бібліотеки, 59 - музеїв, 54 - початкових спеціалізованих мистецьких школи. У них нараховується 6768 працівників, які займають посади керівників і спеціалістів, у тому числі: 1867 - клубних, 1567 - бібліотечних, 184 - музейних та 1083 - педагогічних. Крім комунальної мережі у сфері культури області функціонує 70 закладів культури різних відомств, в яких працює понад 300 осіб. Статистика свідчить, що з 6,8 тис. працівників, які займають посади керівників і спеціалістів, лише 62% мають вищу освіту. Такий якісний склад кадрів має широкий простір для професійного зростання.

Особливе місце відводиться системі післядипломної освіти зокрема, навчанню в режимі стажування і підвищення кваліфікації працівників без профільної освіти.

Центр виконує державне замовлення на підвищення кваліфікації працівників галузі від управління культури і мистецтв Вінницької ОДА. Його показники по роках, при ліцензійному обсязі

– 800 осіб на рік, наведені у таблиці.

Тісна співпраця Центру з Академією та іншими провідними культурно-мистецькими ВНЗ України робить навчальний процес актуальним, змістовним і ефективним.

Приміром, до проведення тренінгів з питань роботи закладів та місцевих органів культури залучаються провідні професори кафедр менеджменту НАКККіМ та Київського національного університету культури і мистецтв, до проведення майстер-класів з питань викладання спецдисциплін у мистецьких навчальних закладах - професори з Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, Львівської національної музичної академії імені М.В.Лисенка, Одеської національної музичної академії імені А.В.Нежданової.

Післядипломна освіта є одним з дієвих механізмів, що сприяє працівнику вирішувати актуальні соціально-культурні завдання, зокрема шодо:

-підвищення професійної компетентності;

-усвідомлення пріоритетності освіти у визначенні свого місця і ролі в суспільному житті;

-удосконалення роботи, раціонального використання передового досвіду та інноваційних методик;

-розуміння унікальності культурного простору регіону та його можливостей у забезпеченні культурних потреб суспільства.

Формування змісту навчальних програм відбувається з урахуванням актуальності проблем в діяльності закладів культури, змін у законодавстві, яке регулює роботу галузі, функціональних обов’язків різних категорій слухачів.

Навчальні плани визначають графік навчального процесу, форми та терміни його проведення. Використовуються такі види підсумкового контролю як творчий залік, співбесіда, тестування, контрольна залікова робота, програвання педагогічного репертуару тощо. Контрольні заходи включають як поточний, так

іпідсумковий контроль. Практикується використання модульної та інших форм підсумкового контролю після закінчення логічно завершеної частини лекцій та практичних занять, що враховується при виставленні

64

підсумкової оцінки. Слухачі, які успішно виконали навчальну прогаму, отримують свідоцтво про підвищення кваліфікації державного зразка.

Центр забезпечений навчальними підручниками, методичними посібниками, довідковою та іншою навчальною літературою з мистецтва, освіти, психології творчості, інноваційної мистецької педагогіки, методики музичної діяльності, української мови за професійним спрямуванням, нормативно-правового та фінансового забезпечення. Значний імпульс для своєї праці слухачі отримують на творчих тренінгах комунікативних здібностей, позитивного лідерства, кризового менеджменту.

Важливою складовою навчального процесу є розробка та видання різноманітних методичних, сценарно-репертуарних матеріалів та матеріалів з досвіду роботи. У Центрі створені усі умови для здійснення ефективної освітньої діяльності. На його балансі утримується сучасно обладнане окреме чотириповерхове приміщення з навчальними та готельними функціями загальною площею 1342,4 кв. м.. Належним чином облаштовані навчальні аудиторії, методичний кабінет, кабінет охорони праці, комп’ютерна лабораторія, бібліотека з книжковим фондом понад 5 тисяч одиниць.

Сфера надання Центром освітніх послуг постійно розшириться. Запроваджено дистанційне навчання, практикується контрактна форма для працівників, які не мають профільної освіти. З кожним роком розширюється практика надання послуг з післядипломної освіти (на засадах самоокупності) для працівників культури інших областей.

Значним важелем в інформаційному забезпеченні навчального процесу є Інтернет-сайт Центру, через який висвітлюються навчально-методичні, практичні та науково-освітні здобутки галузі. Поєднання методологічних, практичних і науково-освітньої механізмів організації навчального процесу у закладах післядипломної освіти актуалізується з огляду на необхідність інтеграції, оптимізації та підвищення ефективності роботи галузі. Україна поступово інтегрується у європейський культурний простір, що зумовлює потребу у фахівцях, які спроможні вирішувати складні завдання не лише нашої культурної самоідентифікації, але й пошуку шляхів зближення культур і формування об’єднаного культурного простору. В цих умовах головним завданням закладів освіти сфери культури є підготовка сучасних кадрів, здатних забезпечити модернізацію галузі.

Наконечна Марина, студентка ІІІ курсу НАКККіМ

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ФІЛОСОФІЇ ДІАЛОГУ М.БУБЕРА: КОНЦЕПЦІЯ «БОГ ЯК ДРУГ»

Історично обумовленим стало посилення взаємодії між людьми, збільшення варіацій соціальних відносин та зростання потреби у діалозі. Для початку варто розібрати, що таке «діалог» і яка провідна ідея філософії діалогу, яку запропонував Мартін Бубер.

Термін «діалог» є словом іншомовного походження, яке утворене із префікса «діа» [грец. dia – через], що означає наскрізний рух, розділення, посилення, завершеність та частини складних слів «лог» [грец. logos

– слово, думка] – що відповідає поняттям «слово», «мова» . У дослівному перекладі з грецької діалог [dialogos] – бесіда, розмова. Діалог є ключовою філософською категорією. Як зазначається в енциклопедичному словнику, незважаючи на схильність філософії до монізму, діалогізм постійно виникав при створенні філософських систем (як, наприклад, дуалізм). Діалогізм, або філософія діалогу - філософський напрямок, що виник у 20-і роки XX ст. Вихідним положенням Філософії діалогу є визнання діалогічного розуміння природи людини, а також пріоритету міжособистісного спілкування, що здійснюється на рівні відношення «Я-Ти».

Для діалектико-екзистенційної теології Бубера властиве розрізнення трьох видів діалогу: справжнього, технічного та замаскованого, віддаючи перевагу першому, перейнятому «живим взаєморозумінням». Відношення «Я-Ти» справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. «Я» і «Ти» в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог - це остаточне, трансцендентне «Ти», основа будь-якого людського «Ти» та самої можливості екзистенційного діалогу між «Я» і «Ти». Розв’язуючи проблему діалогу, ми вирішуємо і проблему людського буття, адже вони нерозривно пов’язані. Не даремно виник філософський напрям – діалогізм, в якому одним з найголовніших є задача суттєвого осмислення стосунків між людьми як діалогічних. Особливої популярності діалогізм досяг завдячуючи роботі іудейського науковця, дослідника діалогу Мартіна Бубера «Я і Ти». Ключовим моментом формування філософських поглядів Бубера є перехід від містицизму до релігійного екзистенціалізму, від ідеї «злиття» людини з божественним початком до ідеї «зустрічі» людини з Богом, яка передбачає окреме існування і «діалог» обох сторін. Справжня зустріч людини з Богом, як і людини з людиною, - це не відношення «Я - Воно», а відношення «Я - Ти». Ця думка з надзвичайною глибиною і поетичною силою втілена в самому знаменитому творінні Бубера - Я і Ти (Ich und Du, 1923). Аналізуючи основні характеристики діалогу

65

Бубера, можемо визначити критерії притаманні діалогізму: співвідношення Я-Ти (інтимно-діалогічне) та Я- Воно (когнітивно-практичне).

Я-Ти та Я-Воно для Бубера – основні поняття. Вони являють собою пари слів, найголовнішою серед яких автор презентував саме Я-Ти. І не «Я» і «Ти», а саме Я-Ти як одне ціле, роблячи акцент на те, що відбувається у проміжній сфері «між». Я-Воно – це спілкування з периферії, а не з центру особистості. «Я» у випадку «Я-Ти» відрізняється від «Я» в «Я-Воно». В стосунках Я-Ти «Я» молодше за «Ти», а у стосунках Я- Воно – «Я» старше за «Воно».

М.Бубер пропонує наступну ідею: Я-Ти – це любовний діалог. Проте любов не потрібно розуміти лише чуттєво, адже це хибна думка. Почуття лише супроводжують метафізику любові, але це не все. Любов

– міжособистісні взаємозв’язки. Я-Ти стосунки існують заради самого себе, мета таких відносин – доторкнутися до Ти. А ось у стосунках Я-Воно головним є набуття досвіду та використання його. У стосунках «Я-Ти» між Я і Ти виникає проміжна сфера, яку ми називаємо «між», вона представлена смислами культури, мовами, науками, літературою і т.д. М.Бубер висловлював припущення, що діалогічні відносини людини з навколишнім світом існують у трьох сферах, таких як: життя людини з природою (зв'язок не потребує мовного контакту), сфера діалогу між людьми (наявність мовного контакту) та сфера духу (найвища сфера, адже на даному рівні народжуються слова, але Ти не проявляється мовно, ми лише відчуваємо на собі відповідь, на яку реагуємо діями, мисленням і т.д.). Саме Бубер доводив думку про те, що дух існує між Я і Ти, а не як прийнято вважати, що він живе у нас самих. Вислів «історія, яка відбувається», що належить Буберу й до нашого часу використовується науковцями, які доводять теорію про те, що історія, власне як і культура творяться безпосередньо в процесі діалогу людини з Богом.

Світове Ти є Бог, і тільки якщо людина здатна постати перед Божим Ти, він здатний полюбити Ти створених істот. Інакше відносини людей деградують до рівня Я - Воно, поводження з людиною як об'єктом маніпулювання, засобом досягнення цілей, і здатні піднятися до рівня Я - Ти лише в рідкісних випадках сильної любові або ідеальної дружби, коли в зустріч людини з людиною залучена вся повнота їх існування. У книзі «Між людиною і людиною» (Between Man and Man, 1947) розглядаються соціальні та педагогічні аспекти цієї філософії людських взаємин.

Мартін Бубер своїми працями відстоював традиції християнства та іудаїзму, а саме – релігійні цінності. Він стверджував, що спільні ідеї закладені в цих двох релігіях мають сприяти діалоговим стосункам між цими релігіями. Власне, у роботі «Я і Ти» він розкриваючи ідею власної творчості – вчення про діалог, багато в чому звертався до релігії. Відповідно до моделі діалогу «Я-Ти» та «Я-Воно» М.Бубер стверджував, що людина може сприймати світ і буття як сукупність безособових предметів, знарядь і т.д., які виконують свою утилітарну мету. Власне, спираючись на вчення І.Канта, вивів наступну формулу: для того аби використати предмет, ми маємо помістити його в інший простір і час, в відповідні причинно-наслідкові зв’язки. Адже Кант говорив, що як простір, так і час належать до форм чуттєвого споглядання, але самі не належать природі речей. Так само і будь яка людина може демонструвати таке ставлення до інших людей, навіть до Бога.

Бубер зазначав, що у такому випадку ми проявляємося в формі «Я-Воно» і використовуємо притаманну цій формі мову. Проте, існує й інший варіант, коли ставлення є особистісним, або ж як ми кажемо «діалогічним». За його словами і до людей, і до предметів, і до Бога можна звертатися як до «Ти», тобто як до співрозмовника на одному рівні. Тобто таким чином співрозмовник стає рівноправним суб’єктом діалогу. При онтологічному діалозі суб’єктів «Я» і «Ти» світ сприймається абсолютно відмінним від того, в якому відбувається діалог «Я-Воно». Бубер переконував, що діалог «Я-Воно» може підійматися на рівень «Я-Ти», але й може бути зворотна дія, коли спілкування «Я-Ти» втрачає свою сутність і переходить на нижчий рівень стосунків «Я-Воно».

Згідно буберизму, стосунки «Я-Ти» в будь-якому випадку можуть існувати лише тому, що є Бог, який являє собою «вічне Ти». Бог виступає вищого рівня співрозмовника, саме Бог здійснює процес реалізації головної сутності діалогу «Я-Ти». «Вічне ти» - це та сила, яка стає учасником діалогу з людьми, через одкровення і порятунок. Таким чином, «вічне Ти» є можливістю людини вступати в діалог з вищою силою. Але не треба розуміти «вічне Ти» як абсолютного Бога, це лише частина Бога. Бог поєднує у собі «вічне Ти» з яким людина може спілкуватися і трансцендентну сутність, яка по природі своїй є непізнаваною для людини.

Так, без сумніву, діалог «Я-Воно» необхідний, він слугує орієнтиром у фізичному світі, але якщо, пізнання світу відбувається лише через нього, то воно є неповноцінним, викривленим. В такому випадку людина виступає суб’єктом абсолютно віддаленим від Бога, від інших людей, від світу та від себе самого. Людина сприймає своє життя, як лише існування і те абсурдне, ніяк не цілісне, не маюче сенсу як такого. Чим далі людина від Бога – тим більше відчуження від життя вона переживає. Якщо людина втрачає можливість вступати в діалог з Богом, вона починає вигадувати собі «ідолів» і поклонятися їм, ідолами можуть ставати гроші, влада, певний колектив, соціальне життя і таке інше. Існує навіть варіант, коли сам Бог стає певним ідолом, якщо сприймати його неналежним чином.

66

Це означає, що тепер людина втрачає уявлення про бога як про друга, вона не чує його, власне як і Бог не чує людину. Напевно зараз ми живемо у так званому безбожному світі. Проте, не дивлячись на це, такий процес, як «затемнення Бога» він є важливою складовою в процесі розвитку релігійності, адже саме після такого процесу виникають нові релігії. Саме після «затемнення» людина ніби наново будує діалог з Богом. Аби пізнати Бога, потрібно пізнати світ, адже діалог з Богом відбувається вже не в кульмінаційний момент, а в процесі досягнення цього моменту, тобто під час становлення відносин людини зі світом. Саме ці відносини створюють сфери буття: «космос», тобто фізична сфера, яка є символом взаємозв’язку людини і природи, «ерос», тобто психічна сфера, яка є ознакою зв’язку людини з іншими людьми, ну і третя сфера – «логос», яка є свідченням взаємозв’язку людини з духовним і культурним. Тобто, як результат, Бубер виводить таку ідею: людина обов’язково має пізнати стосунки як на рівні «Я-Воно» так і на рівні «Я-Ти», особливо важливим є розуміння Бога саме у концепції стосунків «Я-Ти», де він сприймається як друг.

Література

1.Більченко Є. В. Чужий. Інший. Ближній. Філософія діалогу як філософія Третього. — К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. — 357 с.

2.Бубер М. Два образа веры. М.: Республика, 1995. — 464 с.

3.Бубер М. Я и Ты / М. Бубер // Квинтэссенция. Философский альманах 1991 года. – М. : Политиздат,

1992. – С. 294-370.

4.Діалог і діалогічність в українській літературі ХІХ – ХХІ ст.: монографія / за заг. ред. Малютіної Н.П. Одеса: Одеський національний ун-т імені І.І. Мечникова, 2013.288 с.

5.Кант, И. Критика чистого разума: соч. в 6 т. - М., 1964. - Т. 3.

6.Лифинцева, Т.П. Философия диалога Мартина Бубера. - М., 2009.

Овчарук Ольга,

доктор культурології, професор, професор кафедри культурології та інформаційних комунікацій НАКККіМ

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ

Культурна дипломатія як теоретичний концепт поступово входить до дискурсивного поля сучасної теоретичної культурології. Як ефективний інструмент державної культурної політики, культурна дипломатія заслуговує на активний дослідницький інтерес з боку практичної культурології. Втім, обидва аспекти логічно реалізуються при вивченні навчальної дисципліни «Культурна дипломатія», спрямованої на підготовку культурологів-магістрів – майбутніх фахівців сфери культури. Підготовка таких фахівців є актуальною та вкрай необхідною для подальшої професіоналізації сучасного культурного простору України. Розробка відповідного навчального курсу може стати теоретичною платформою для набуття новітніх знань, розвитку необхідних навичок, вмінь, формування компетенцій, актуальних для майбутніх операторів культурномистецької сфери. Відтак, теоретичні та прикладні аспекти культурної дипломатії як інструменту міжкультурної комунікації, інформаційної політики держави, медійної грамотності української спільноти – стають ключовими для сучасного покоління молодих фахівців-культурологів та розвитку культурологічної науки. Попри те, що поняття «культурна дипломатія» з’явилося досить недавно, в практиці зовнішньокультурних зв’язків культурна дипломатія постає інструментом застосуванням та впровадженням теорії культурної комунікації, її моделей, що включають різноманітні форми культурного обміну. Слід зазначити, що особливого імпульсу культурна дипломатія отримала з визнанням того факту, що культура є одним із визначальних факторів, що сприяє забезпеченню державних інтересів. З одного боку вона є продуктом, з іншого – механізмом забезпечення функціонування зовнішньополітичних інструментів, оскільки, не просто застосовується на всіх рівнях, а має унікальну здатність формувати думку світової громадськості щодо культури певної держави, її національних культурних традицій та в цілому культурних стратегій розвитку. Так, американський політолог М. Каммінгс називає культурною дипломатією обмін ідеями, інформацією, цінностями, переконаннями та іншими аспектами культури з метою зміцнення взаєморозуміння [1]. Практикуючий культурний дипломат, екс-директор Польського Інституту в Україні та США Є. Онух, вважає, що дипломатія становить частину культури, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики. Культурна дипломатія – це інструмент державної політики, розрахований на тривалу перспективу, а тому й не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації. Культурна дипломатія – це продаж іміджу країни засобами культури [1]. При цьому саме мистецтво надає витонченості та «лагідності» політичним стратегіям, допомагає утримати повагу до країни, нації, конкретної людини, як представника суспільства. Адже політичні режими змінюються, а емоційна пам’ять залишається назавжди. На думку розробника концепції «Soft Power» («м’яка сила») Джозефа Ная, культурна дипломатія за своєю сутністю, на відміну від «жорсткої сили», має здатність «переконувати через культуру, її цінності та ідеї» [5]. В цьому контексті, актуалізується питання становлення культурної дипломатії та розвиток цієї «м’якої сили», яка буде

67

виступати каталізатором стратегії дипломатії, де головуючим є вплив жорсткої влади. Слід зазначити, що культурна дипломатія для України – це важливий елемент стратегічної діяльності, «м’яка сила», через яку можна набагато легше ввійти в кожну країну та знайти підтримку на суспільному рівні [2]. Це інструмент для реалізації національних інтересів, але за умови системного застосування та ефективної координації зусиль та генерування якісного контенту на експорт.

Дослідження діяльності таких культурних інституцій, як Британська Рада, Французький Інститут, Ґете-Інститут показує, що це визнані лідери культурної дипломатії з глобальними культурними проектами. Всі інституції мають різну структуру та умови фінансових надходжень. У деяких з них є фінансова підтримка у вигляді видатків з бюджету, субсидій, дехто формує власний бюджет через реалізацію проектів, фандрейзинг тощо. Проте, функції державних установ та інституцій не дублюються, так як існує процес планування та розробки стратегії з урахуванням різних стейкхолдерів процесу просування інтересів країни на території інших держав з метою налагодження міжкультурного діалогу. Наявність у країнах представників інших культур та традицій потребує присутності міжкультурних програм та функцій культурної дипломатії. Відтак, саме культурна дипломатія як державна політика у сфері культури має сприяти реалізації різноманітних інформаційних, історико-культурних та просвітницьких проектів, спрямованих на формування громадянської позиції та національної ідентичності. При цьому, як зазначається в аналітичних матеріалах Національного інституту стратегічних досліджень, пріоритетними напрямками діяльності зарубіжних інституцій України щодо гуманітарної присутності в країнах перебування мають бути: компетентне, засноване на новітніх методологічних підходах, впровадження актуального українського дискурсу в місцеві політичні та суспільні наративи, культурний ландшафт; фасилітація доступу зарубіжної громадськості до надбань української культури, освіти, науки з використанням сучасного техніко-технологічного та змістового інструментарію); адаптація відповідного зарубіжного досвіду у сфері публічної дипломатії щодо використання гуманітарних питань як елементу «м’якої сили», збалансованого поєднання традиційних і модерних елементів [3]. Відтак, підготовка сучасних культурологів – фахівців у сфері культури на основі опанування теоретичних та практичних аспектів культурної дипломатії як інструменту формування толерантності та взаємоповаги в сучасному світі, сприяє розумінню ідеалів та цінностей власної культури, допомагає формуванню більш широкого та незаангажованого світогляду, неупередженого ставлення до представників інших культур.

Література

1.Дубов Д. Політика культурної дипломатії як механізм реалізації стратегічних комунікацій держави // Наук. пр. Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського : зб. наук. пр. / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Асоц. б-к України. Київ, 2017. Вип. 46. C. 62-73.

2.Розумна О. П. Культурна дипломатія України: стан, проблеми, перспективи: аналіт. доп. [Електронний ресурс]

//Національний інститут стратегічних досліджень. 2016. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/ kultu_dypl-26841.pdf (дата звернення: 25.04.2019).

3.Розумна О. П. Досвід функціонування європейських інститутів культурної дипломатії: висновки для України // Національний інститут стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/ articles/1649/ (дата звернення: 25.04.2019).

4.Чекаленко Л. Дипломатія. Україна в системі міжнародних відносин. Київ: МАУП, 2007. 257 с.

5.Nye Joseph. Soft Power: The Means to Success in World Politics Public Affairs, 2004. 191 p.

Гайдук Оксана, аспірант НАКККіМ

КУЛЬТУРОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУПЕРГЕРОЯ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ КАЗОК

Сьогодні українець не назве сучасного українського казкового супергероя. Натомість американець, європеєць, японець чи китаєць не задумуючись перелічить: Бетмен, Спайдермен, Хавк та ще з десяток інших. Тому є особливо актуальним визначення нового сучасного українського казкового супергероя, як виразника еталону норм поведінки і способу життя в сучасному українському просторі. Такий персонаж з одного боку має в собі містити закладені культурні цінності української нації в традиційних казках, а з іншого - бути вираженим в нових формах та мати нові функції для прикладу подолання проблем сучасного українського суспільства. За часів незалежності України найбільш показовими персонажами стали «Спритко» і «Гарнюня», створені в стилі японського «аніме» образи до Чемпіонату Європи з футболу 2012, які були покликані представити Україну на світовій арені та показати світові основні українські цінності: він - активний і сміливий, вона - красива і незалежна. Однак, Міністерство закордонних справ вирішило не використовувати цей логотип для іміджевих кампаній України.

68

У 2017 році вперше весь світ побачив сучасну героїню Мавку з однойменної п’єси видатної української письменниці Лесі Українки «Лісова Пісня». The Walt Disney Company визнав український 3D анімаційний мультфільм найкращим. Великі гравці анімаційного ринку відзначили унікальність головної героїні, високу якість візуальних матеріалів і величезний міжнародний потенціал [6]. Різноманітність художніх форм казки вважалася її суттєвою ознакою. Що ж до жанрових особливостей, то казка виходить за межі традиційного для науки про народну творчість поняття жанру, це, радше, – окремий, специфічний масив, який об’єднує в собі різнохарактерні художні, композиційні та загалом жанрові особливості матеріал. Такі погляди в казкознавстві не поодинокі, намагання вчених створити власні класифікації казкових сюжетів не було випадковим. Друга половина ХІХ ст. стала часом систематизації фольклорних текстів, збирання яких розпочалося у першій половині ХІХ ст. і триває досі. На той час серед зарубіжних науковців уже були вироблені різноманітні класифікації казкових сюжетів, їх автори: І. Ган, Ф. Стіл, Р. Темпл, Г. Грімм, І. Якобс та ін. Перші спроби класифікації були наслідуванням уже відомих збірників народних казок братів Грімм (де казки поділялися на міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антропоморфні). На українських теренах фольклористи дискутували з приводу класифікації казок про тварин Л. Колмачевського [2], загальновидової палітри казок П. Чубинського [3], П. Куліша, І. Франка [4], П. Іванова та ін. Класифікації суттєво відрізнялися одна від одної. Наприклад, П. Чубинський, з огляду на європейську класифікацію, поділив казки лише на два види: міфічні та побутові. Другий том видання – “Малоросійські казки” – увібрав 148 фантастичних і 145 побутових записів, до того часу невідомих у літературі. Саме серед побутових записів знаходимо казки про тварин [5]. Прихильники школи запозичень (М. Дашкевич, І. Франко, П. Куліш та ін.) вид міфологічної казки поділяли на суто міфічні та демонічні, побутові без змін [4]. П. Куліш у статті “Погляди на усну словесність українську” (1876) зробив спробу типології українського казкового матеріалу, виділивши у ньому “три типіща”: 1) казки з прасвіту про зміюк та людоїдів; 2) “розважливі” (у значенні медитативності, філософічності); 3) посміхові. Другий та третій типи виділено за метою висловлювання, а перший – за тематикою, що порушує принцип єдинокритеріального поділу [7]. Досліджуючи сюжети українських казок учені погоджуються з антропоморфізацією в них явищ етичних норм українського народу. Із цього приводу П. Куліш зазначає: “Образи з надісторичного миру любить вона (казка) чоловічити, а в мирі людському розумові та правді дає верх над силою та пихою” [3, 43].

Методологія вивчення казки неодноразово фігурувала у дослідженнях етнографів, літературознавців, педагогів, філософів: М. Шашкевича, А. Метлинського, Л. Боровиковського, М. Максимовича, О. Потебні, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, Ф. Колесси, С. Людкевича, Д. Мордовця, К. Шейковського та ін. Основу для систематизації казок заклали такі визначні дослідники, як: П. Чубинський, М. Сумцов, П. Драгоманов, П. Іванов, П. Єфименко, В. Гнатюк, В. Милорадович, Т. Рильський та багато інших. Так, генетичний та типологічний підходи до вивчення казки створили передумови для її поділу за формою та видом (казки про тварин, фантастичні, пригодницькі, побутові казки – у тому числі сатиричні, гумористичні, казки-притчі, казки-байки та ін.), при цьому кожну з таких груп чи циклів науковці відзначали своїми, притаманними лише їм особливостями побудови художнього образу, характерними прийомами типізації дійсності, засобами композиції.

Дослідження казки вимагає злагодженого механізму співпраці науковців, що можливо досягнути шляхом створення певного центру чи мережі наукових осередків, які б відстежували повноту досліджень теми та фіксували прогалини у вивченні жанру казки. Українська народна казка постає як мудрість нації, що її створила, як філософія народу, що має глибоке коріння, як духовне джерело, здатне виховувати ще не одне покоління українців. Українська культура все ще в пошуках своїх нових героїв. Якщо мова йде про комікси, то тут українці говорять про свого героя як про звичайну людину. І українці не єдині, хто так уявляє героя – у світі також у тренді звичайні герої з сусідньої вулиці [2]. Незважаючи на зростання і спад своєї популярності, супергерой незмінно залишається трансмедійним персонажем, активно беручи участь в кіно, літературі, рекламі і повсякденному житті в усьому світі; цей та інші чинники спонукають багатьох шанувальників і дослідників жанру говорити про супергероя як про сучасний міф. Підвищена, в порівнянні з іншими коміксами, інтегрованість супергероїв в соціальний світ читача дозволяє вигаданому світу стати актуальним явищем, значення якого активно осмислюється багатьма сучасними дослідниками. Тому фокус нашого дослідження зосереджений на соціокультурній функції феномена супергероя.

Також не можна не помітити, що супергерої дуже впливають на сучасну українську культуру, комікси є широко поширеним дитячим і підлітковим розвагою в сучасній Україні. Проблема пошуку супергероя в Україні розкриває проблему відсутності супергероя в українській культурі, продемонстровані та проаналізовані спроби створення такого роду персонажа в вітчизняних коміксах і кіно на пострадянському просторі. Неуспіх даних спроб пов'язаний, перш за все, зі слабким розвитком культури читання коміксів в Україні, з відсутністю індустрії, і, найголовніше, з іншої аксіологічного системою української культури, ціннісні максими якої відрізняються з тими, які закладені в основу образу, наприклад,

69

американського супергероя, а також супергероїв інших демократичних країн. Розважальна функція супергероя в Україні реалізується через випуск адаптованих журналів коміксів для підліткової аудиторії і через ринок прокату голлівудського кіно. Однак, глобалізація як культурний процес змінила характер дискурсу супергероя, створивши нове поле значень і смислів даного образу в зв'язку з його адаптацією для різних країн, перетину з неамериканськими літературними традиціями, екранізаціями як в США, так і за кордоном, зокрема в Україні.

Література

1.Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору / В. Давидюк. – Луцьк : Вежа, 1997. – 296 с.

2.Дмитрієва Д. Америка очима Супермена: до питання про соціокультурну функцію коміксу про супергероя // Гуманітарні, соціально-економічні й суспільні науки. – 2013. - №4. – 278-281.

3.Колмачевский Л. Животный эпос на Западе и у славян / Л. Колмачевский. – Казань, 1882. – 324 с.

4.Савінова А. Ані маски, ані суперздібностей. Наш сучасний герой [Електронний ресурс] // Савінова Альона.

–Режим доступу: http://archive.chytomo.com/blogs/ani-maski-ani-superzdibnostej-nash-suchasnij-geroj

5.Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край…Материалы и исследования собранные д.чл. П.П.Чубинским. Изданный подъ наблюденіемъ. чл.-сотр. П. А. Гильдебрандта. – СПб., 1872. – Т. 1. – 498 с.; СПб., 1878. – Т. 2. Малорусские сказки. – 698 с.

К. : Наукова думка, 1981. – Т. 34 – С. 449–456.

Паламаровська Яна,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

КУЛЬТУРОТВОРЧА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМУ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Одяг українців – унікальне й неповторне явище в духовній і матеріальній культурі. Народний костюм виник у процесі трудової діяльності людини і нерозривно пов'язаний з її життям та побутом. Основні елементи традиційного одягу – це передусім тунікоподібні жіночі й чоловічі сорочки, незшиті форми поясного жіночого одягу у вигляді прямокутного шматка тканини, вузькі полотняні чоловічі штани, верхній одяг типу гуньки і мантини, головні убори – дівочі вінки та жіночі намітки, а також домоткані пояси [1]. Українське вбрання є потужною культурною практикою, яка характеризується своєю унікальність, привабливістю та вишуканістю. Вітчизяні дослідники наголошують на потужному потенціалі українського брання в світовій культурній матриці, що дозволяє ідентифікувати нас сучасному глобалізованому світі [6].

Наприклад, вишивані подільські сорочки виділяються не тільки різноманітністю крою, а й витонченістю й багатством декоративного оздоблення. Вишивка на жіночих сорочках розміщувалася на поликах, рукавах, манжетах, комірці, пазусі (погрудки, підпазушшя), низу підтички. На чоловічих вишивали манишки, комір та манжети. Вишивка виконувалася різноманітними техніками, найпоширенішою була низь (низя), що давала лише геометричні узори, існувало кілька її різновидів: «кругла низя», «сліпа низя», «страпата низя» та ін [4]. У 20-х роках ХХ ст. низь у вишивці набрала дещо іншого забарвлення – стала зеленою, голубою, синьою, фіолетовою та жовтою. Взагалі, колір мав своє символічне значення. Так, весільні (шлюбні) жіночі й чоловічі сорочки за давньою традицією, вишивали білими нитками по білому полотні техніками: гладь, вирізування, зерновий вивід, солов’їні вічка, мережка.

Якщо говорити про те, що саме вишивали, то у вишивці, особливо в орнаментах сорочок, переважали складні геометричні мотиви. В них перетиналися, чіплялися один за один ромби, квадрати, зірки. Хоча на вишивках ХХ ст. уже можна побачити і тваринні, рослинні мотиви: «в’юни», «вужі», «голуби», «рожі», «хміль», «чорнобривці» тощо. Загалом,подільські узори – то незайманий край, звідки можуть взяти і творці декоративних тканин, і модельєри, і майстри.

Композиції із зображенням букетів квітів, віночків, гірлянд, кошиків і ваз у псевдонародному стилі (частково запозичені з давніх узорів російської або української народної вишивки і перероблені професійними художниками) фахівці уже давно чітко класифікують як «брокарівські» [5].

Таке явище поширилось на Україні із середини ХІХ ст., коли московські фабрики «Брокар і К», «Ралле і К» започаткували ідею випускати мило в упаковці з малюнками узорів для вишивання і разом із своєю рекламною продукцією поширювали ті притаманні Європі візерунки та орнаменти. Ще 1912 року в статті «Українські узори» про це писала Олена Пчілка. Про цю «страшенну ляпанину: якісь неможливі «рози» та лапате листя або строкате зуб’я … – і все те ріже очі, робить з рукава або з попередниці шматок якогось

70