Тези_Cимпозіум_ред

2.Кірсанов В. Концептуальні напрями наукових досліджень з педагогічного управління культурно-просвітньою діяльністю в умовах дозвілля//Вісник Книжкової палати. - 2005. - № 1. - C. 43-45.

3 Кірсанов В. Культура дозвілля як предмет культурної політики//Вісник Книжкової палати. 2006. № 1. C. 46 - 48.

4.Кириченко І. Страчене дозвілля //Політика і культура. - 2001. - № 4. - C. 34-35

5.Максименко Л. Культура дозвілля: вирішення проблеми вільного часу дитячого населення міста //Світ дитячих бібліотек. - 2006. - № 5. - C. 27-28

Заїка Галина,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій Інституту практичної культурології та арт-менеджменту НАКККіМ

ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ ОРГАНІЗАЦІЇ В СФЕРІ МУЗЕЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Музей це унікальний осередок де зібрано зразки національної та світової культурної спадщини. Відповідно до Закону України, музей це – «науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини» [2]. Міжнародна рада музеїв (ІСОМ) пропонує таке визначення поняття «музей» – «неприбуткова постійно діюча інституція, яка служить суспільству та його розвиткові, і для цього збирає, зберігає, досліджує, популяризує та експонує матеріальну і нематеріальну спадщину людства, а також об’єкти довкілля, з метою вивчення, навчання та для естетичного задоволення» [1, 16].

На ринку музейних послуг завжди триває «боротьба» за право існування. На етапі сучасності музейна діяльність звичайно потребує контактів з громадськістю і саме тому для забезпечення конкурентоспроможності значна увага приділяється формуванню та зміцненню іміджу. Адже сильний імідж діяльності будь-якої організації та, зокрема, музею є необхідною умовою для досягнення успіху, можна сказати, що він є головним фактором в діяльності музею. При цьому мають бути обов’язково поставлені визначені цілі та завдання, які будуть базуватися саме на значущості музею як осередку культури. На думку О. Б. Перелигіної, автора книги «Психологія іміджу», джерелами такої інформації можуть бути чутки про організацію, що циркулюють в суспільстві; повідомлення засобів масової інформації, а так само особисті контакти людини з організацією [3]. Щодо удосконалення сучасної музейної інфраструктури (фондових колекцій, постійних та виставкових експозицій, різноманітних проектів, освітніх майданчиків, реставраційних майстерень, офісних приміщень співробітників тощо); також просування нових продуктів та послуг шо представлені в музеї зокрема на основі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; важливий розвиток партнерських зв’язків з науковими, архівними та музейними інституціями шляхом організації спільних заходів, інформаційного обміну та консультування. Музейна діяльність не стабільна, адже тут не обійтись без залучення головних механізмів економіки таких як: менеджмент та маркетинг. Звичайно імідж на сьогоднішній день є найважливішою характеристикою будь-якої організації, в тому числі і музеїв, виконуючи значущу роль в підвищенні їх конкурентоспроможності та залучення до них споживачів – відвідувачів, партнерів – спонсорів та меценатів. Залучення волонтерів, які допомагають, як і з пошуком інформації так із формуванням експозиції. Торкаючись теми формування іміджу, позиціонування і управління ним, відомий теоретик і практик PR Г.Г. Почепцов пропонує «чотиритактний модель іміджевої кампанії, яка відображатиме різноманітні вимоги до ряду необхідних операцій: визначення вимог аудиторії, виявлення сильних і слабких сторін об'єкта, конструювання образу і підведення характеристик об'єкта під вимогу аудиторії, переклад необхідних характеристик об'єкта в вербальну, візуальну і подієву форми» [4]. Звичайно ж імідж це суб’єктивне сприйняття, яке згодом переходить в репутацію і в результаті утворюється «бренд», що зазвичай є кінцевий результат зусиль із побудови позитивного іміджу. Музейний імідж формується умовами, в яких існує музей, його минулим, сьогоденням і майбутнім. Завжди має бути «родзинка», яка дає можливість виділяти музей, як окремий унікальний центр збереження культурної пам’яті. Ідентичність, унікальність та індивідуальність фірмового стилю музею - візуальне втілення його іміджу. Ця частина підвищує впізнаваність бренду (музею) та активізує вже сформований імідж. Сюди можна віднести назву, адже це перше що кидається в очі глядачу і тому вона має бути чітко сформульована, лаконічна та легко запам’ятовувалась так же само як і логотип, символіка кольори, інтер'єр, вивіски, канцелярські товари, які мають фірмові логотипи музею, Є популярним і зображення предметів які збережені в музеї на сувенірній продукції, відкриття сувенірних крамничок, каталоги, путівники, друкування творів з власної колекції; право на фотота відеозйомку; платний доступ у фондосховища, бібліотеки; здача в оренду приміщень для виставок, конференцій; продаж продукції рекламного характеру. Правильно створений сайт музею, налагоджена екскурсійна діяльність та додаткові послуги, які задовольняють потреби відвідувачів та звичайно потрібно

41

враховувати послуги для окремих категорій відвідувачів (діти, пенсіонери, люди з обмеженими можливостями). Необхідно також проведення конференцій, симпозіумів, конгресів та підвищення кваліфікації працівників, яке є методом залучення кваліфікованих кадрів для роботи в музейній діяльності. Слід також проводити соціальні анкетування для того, щоб знати, що саме відвідувач прагне побачити, відчути щоб залишити добре враження про музей. Має бути встановлений чіткий контакт музей-відвідувач, слід виділяти послуги, що користуються найбільшим попитом для відвідувачів і просувати їх уже на більш вищому рівні ніж раніше. Звичайно важливо здійснити етапи популяризації: місцерозташування, яке включає зовнішній вигляд будівлі, вільні підходи, чистоту і благоустрій прилеглої до будівлі території; фондовий (передбачає високий рівень культури зберігання музейних колекцій, сучасне технічне та інформаційне оснащення); оформлювальний (полягає в продуманому дизайні інтер'єру, сучасне оснащення приміщень, їх санітарний стан); корпоративна культура (включає цінності, норми, образи (моделі) поведінки, прийняті в музеї: стиль управління, стиль ділових відносин, стиль поведінки, особиста культура керівника музею і його співробітників. Колектив музею, як і будь-який інший суспільний організм, має свої способи внутрішньої комунікації (міжособистісні та між підрозділами). Важливо підтримувати етичні норми, які можна винести в цінності музею. А для більш тісного спілкування всередині колективу використовувати усталені традиції. Поширення інформації – реклама дуже важлива в просуванні «бренду» в данному випадку діяльності музею. Український центр розвитку музейної справи та Фонд «Україна 3000» одними з перших почали масштабні програми, спрямовані на підтримку музеїв. Їх спільні проекти «Музейна подія року» та Програма підтримки музейних працівників - явища широковідомі і очікувані в професійному середовищі. Крім цього Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» у 2004 році почав спеціальну програму «Цент розвитку музейної справи». Завдання цього проекту - відновити контакти між музеями, створити постійні канали комунікації між фахівцями музейної справи [5].

В Україні розвиток сучасних технологій в музейній діяльності не дуже розповсюджений. Однак, як показує практика, всесвітньо відомі музеї Лувр, Ермітаж, Третьяковська галерея, Музей Прадо, Музей Ватикану та ін. стали брендами. Імідж цих організацій обумовлений не тільки великої музейною колекцією, але і грамотно створеним іміджем, ефективними рекламними кампаніями, участю в різноманітних заходах. Безперечно, фінансування таких музеїв теж дуже велике, що дозволяє їм використовувати різні інформаційні технології, безсумнівно, привертають сучасних відвідувачів. Тут доречно буде зауважити, що грамотно сформований імідж надалі починає працювати на музей, приносячи йому популярність в музейних колах, популярність у великій аудиторії глядачів, привабливість для фінансування та інше. Таким чином, можна зробити висновок про те, що імідж музею є важливим фактором його функціонування, а модернізація музейної сфери з урахуванням сучасної, мінливої економічної і культурної ситуації стає необхідною умовою для формування та підтримки позитивного іміджу установи культури.

Література

1.Аартс Г. Що таке музей? Музей: менеджмент і освітня діяльність. – Львів: “Літопис”, 2009. С. 16–22.

2.Закон України “Про музеї та музейну справу”: за станом на 28 лист. 2009 р. К.: Парлам. Вид-во, 2010.

3.Перелыгина Е. Б. Психология имиджа :учебное пособие. М.: Аспект Пресс, 2002. 223с.

4.Почепцов Г.Г. Имиджелогия К. : 2002. 574с.

5.Названы лучшие музейные события и самые активные музейщики Украины URL: http://www.ukraine 3000.org.ua/rus/yesterday/yesnews/8287.html

Зеленська Лариса,

кандидат історичних наук, доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

ВИСТАВКА ЯК КУЛЬТУРНА ПРАКТИКА

Виставкова діяльність сьогодні – складова суспільної та бізнес-практики, яка активно розвивається та має у своєму ресурсі широкий спектр інструментів і технологій, що забезпечують даній галузі можливість зайняти чільне місце в національній економіці та соціокультурній сфері.

Сучасні виставки трансформувалися в складну інтегровану маркетингову технологію, яка ефективно стимулює розвиток різних секторів економіки держави. Разом з тим, вони виконують ряд соціокультурних функцій, як от інформаційну, комунікативну, інноваційну, освітню, виховну, естетичну, формування споживацької культури, налагодження суспільних та міжкультурних зв’язків тощо. Реалізація зазначених функцій якісно вирізняє та окреслює виставки, як важливу складову багатогранного культурного процесу країни в цілому, а також презентує різні сфери суспільного буття окремих регіонів.

Сьогодні культурний аспект виставок успішно реалізується через низку міжнародних виставкових проектів, що дають можливість якнайповніше представити світовій спільноті економічний, інноваційний,

42

науково-освітній, мистецький потенціал України, налагодити крос-культурні комунікації, формувати та просувати позитивний імідж держави.

Окремо акцентуємо увагу на популярності та широких можливостях міжнародних галузевих виставок та форумів, що презентують культурні індустрії (галузі реклами, книговидання та книгорозповсюдження, кіно та телебачення, звукозапису та аудіовізуальних мистецтв, фешн та арт-бізнесу, новітніх медіа, дизайну тощо), які відбуваються в Україні, та поза її межами. Виставкові заходи, тематика яких пов’язана зі сферою культури і мистецтва, не лише демонструють динамічні зміни в структурах світових ринків та формах господарювання, а й визначають розвиток і тенденції суміжних практик – туристичної, рекреаційної, дозвіллєвої, івентіндустрії. Разом з тим, вони несуть помітне культурне навантаження – урізноманітнюють культурномистецьке життя в містах, регіонах та країнах проведення, формують естетичні смаки широких суспільних верств, сприяють об’єднанню фахових спільнот, активізують сферу аматорства, процеси творчої самореалізації.

Переймаючи успішний досвід зарубіжних країн, а також звертаючись до власних традицій і надбань виставкової галузі, в сучасній Україні започатковано ряд міжнародних виставкових проектів, які мають високий соціокультурний потенціал, сприяють широкому доступу до українського культурного продукту, є інструментом просування культурно-мистецьких проектів у світовому просторі та налагодження міжкультурного діалогу.

Сьогодні міжнародне визнання отримали такі форуми: міжнародні книжкові виставки «Мистецький арсенал», «Книжковий світ» (м. Київ), «Форум видавців» (м. Львів), «Зелена хвиля» (м. Одеса); міжнародні виставки модної індустрії «Ukrainian Fashion Week» та «Kyiv Fashion»; арт-проекти, присвячені сучасному мистецтву – «Київська бієнале», «Міжнародний скульптурний салон», «Великий антикварний салон», «Міжнародний салон «Модна лялька» (м. Київ), «МовАрт: мистецтво ствердження» (м. Харків); поважним представництвом вирізняється міжнародна виставка реклами, маркетингу та мас-медіа «REX» (м. Київ); тематична змістовність притаманна щорічній спеціалізованій виставці професійного звукового та світлового обладнання, музичних інструментів «Український музичний ярмарок» та ін.

Виставки набули статусності заходів, що надають платформу для широкого обговорення проблем та перспектив різноманітних галузей культури та мистецтва. Урізноманітнення їх програми, диференціація виставкових івентів (круглі столи, науково-практичні конференції, презентації, майстер-класи, творчі лабораторії і конкурси, прес-конференції, благодійні акції, розважальні заходи, фотота автограф-сесії тощо) та їх професійна організація у поєднанні з використанням різних форм реклами та широкого висвітлення форуму в засобах масової інформації забезпечують створення позитивного емоційно забарвленого інформаційного поля виставок, а поширення резонансу в суспільстві активізує фахову спільноту та широку громадськість долучатися до участі у заході.

Виставківці-практики констатують сталий інтерес цільових аудиторій до зазначених міжнародних форумів. Статистика останніх років переконливо свідчить про стабільне збільшення кількості експонентівучасників і відвідувачів на зазначених виставкових заходах, а отже – про перспективність розвитку даної галузі. На перспективу вважаємо за доцільне заохочувати вітчизняних лідерів та суб’єктів культурномистецького ринку до участі в міжнародних галузевих виставкових форумах з метою налагодження фахових комунікацій, представлення національного культурного продукту/послуги та його просування на міжнародні ринки. З боку держави така активність має отримати всебічну підтримку – законодавчу, юридичну, фінансову, податкову, кадрову, матеріально-технічну, технологічну тощо, що забезпечить подальшу розбудову виставкової практики.

Казмірук Ольга,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

НАЦІОНАЛЬНИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОДУКТ У СИСТЕМІ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА ПРИКЛАДІ ПОДІЛЬСЬКОЇ КЕРАМІКИ

Українська національна культура, що впродовж багатьох віків набула світового значення, в силу імперського домінування ХVІІІ – ХХ ст. була зумисне нівельована як меншовартісна. Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості, популяризації національного культурного продукту. Процес плагіату національних цінностей розпочався ще у добу Петра І: унікальні твори «малоросійського мистецтва» перетворювалось на «великорусское искусство». Планомірно знищувалась українська культура з встановленням Радянської влади . Непоправних збитків українській культурній спадщини завдала також ІІ Світова війна.

Українське гончарство становить невід’ємну складову національної культури і є одним з найбільш розвинутим та популярним видом декоративно-ужиткового мистецтва. Його розвиток, як художнього явища, має тисячолітню передісторію і давню національну традицію – кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська,

43

черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка. Але свого найвищого рівня розвитку гончарство досягло в XVII—XVIII століттях. Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час уже існували керамічні осередки України: Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін..

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо. Серед подільських гончарів особливо хочемо виділити Андрія Гончара (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Петра Лукашенка і Павла Самоловичів з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Петра Білоока, Миколу Небесного і Романа Червоняка зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Якова Бацуцу (1854—1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках, братів Герасименків: Якима (1888 - 1970) та Якова (1891-1969) із с. Новоселівка; Олексія Луцишина з с. Крищинці (1922-2002), продовжувача традицій І. Т. Гончара. Ім’я Олексія Григоровича Луцишина носить науково-дослідний відділ Вінницького обласного художнього музею. Володимир Титаренко, відомий дослідник і колекціонер, зауважив, що серед розмаїття народного гончарства подолян саме миски займають одне з чільних місць – завдяки багатству й вишуканості форм та високій культурі розпису [2].

Глиняні миски, як і взагалі керамічні вироби, здавна відігравали важливу роль у побуті й обрядах українців. Вони застосовувались для подавання на стіл страв, вживання їжі, зберігання продуктів, замішування тіста, прання білизни, освячення страв на великі православні свята тощо.

Серед багатьох відомих центрів гончарного промислу на Поділлі нам хотілось би виділити Бубнівку та Крищинці. Бубнівський гончарний осередок належав до позацехового (сільського) гончарства. Його стрімкий розвиток розпочався після скасування кріпацтва. З часом виник своєрідний «бубнівський стиль», позначений виразними національними рисами. Кожен гончар ХІХ ст. з Бубнівки, дотримуючись певних традиційних орнаментальних схем, де переважали великі квіти ліро-подібної форми («вилоги»), а також «сосонки», «косиці», «колоски», «спускавки», «виноградне гроно», «індичий хвіст», фантастичні істоти, хрести тощо. Разом з тим у той чи інший візерунок вносив нові мотиви та елементи, що підкреслювали особливості саме його індивідуального творчого мислення та почерку. Вироби крищинецьких гончарів теж відзначалися високою якістю, широким асортиментом. Крищинецькі майстри завжди експериментували: із поруч традиційними символами та мотивами можна було побачити по-новому оформлені скульптурні зображення коників, баранців, кумедні людські постаті та багато іншого. Все це робилося для того, щоб їх вироби відрізнялися від інших та могли конкурувати з творами інших майстрів [3].

А.Прусевич, дослідник подільського гончарства, на початку ХХ ст. зазначав, що в кожному осередку є свої недоторкані і непорушні місцеві традиції гончарства. Ось чому кожен осередок мав свої стилістичні ознаки, за якими можна було легко визначити приналежність певного твору. Але в 70-80-х роках українське гончарство поволі занепадає. усе менше залишалося досвідчених гончарів. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для виробництва масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. Сьогодні ж, обравши європейський шлях розвитку, наша держава ставить за мету підвищення національно-духовного рівня особистості й створення умов для максимальної самореалізації кожної особистості. Про розуміння особливої ролі народної художньої творчості у житті суспільства свідчить приєднання нашої країни до ряду конвенцій, зокрема, це – Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини та Конвенції про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження [4, 5, 6].

У с. Новоселівка Гайсинського району діє музей-садиба братів Герасименків, який репрезентує відомий Бубнівський гончарний осередок Поділля. Основу колекції складають гончарні вироби братів Герасименків, їхньої небоги Фросини Міщенко, Миколи Бабака, Тетяни Шпак, Валентини Живко, Тетяни Дмитренко, а також предмети побуту українського населення с. Бубнівка та Новоселівка. На сьогодні у Вінниці діє Музей гончарного мистецтва ім. О.Г. Луцишина як науково-дослідний відділ Вінницького обласного художнього музею, де зберігається творча спадщина О.Г.Луцишина (з 2003 року), неперевершена колекція традиційної глиняної подільської миски кінця ХІХ - поч. ХХ ст., яка нараховує близько 300 предметів і відображає майже 15 гончарних осередків (м. Бар, с. Бубнівку, с. Крищинці, м. Шаргород, с. Смотрич, с. Рахни-Лісові, с.МайданБобрик та багато інших). Науково-дослідний відділ активно співпрацює з навчальними закладами міста і області. З метою долучення подолян, а особливо учнівської та студентської молоді, до українського народного мистецтва на базі музею проходять численні майстер-класи, лекції-практикуми з гончарства («Мала академія гончарства», «Ліплення з глини» тощо). Безкоштовно проводяться різноманітні заходи для малозабезпечених родин, осіб з інвалідністю, учасників бойових дій. Діє щорічний (із 2008 року ) Регіональний пленер гончарів,

44

який об’єднує й майстрів зі всієї України. У 2017 році був започаткований мистецький проект «Музей гончарства відкриває нові імена». Музей бере участь у заходах на відзначенні державних свят тощо. Активно співпрацює з гончарями, музеями України. Проводиться виставкова робота за участю відомих подільських гончарів.

Щороку стартують нові проекти, відкриваються нові імена, збільшується кількість відвідувачів, які стали учасниками виставок, мистецьких програм, майстер-класів тощо. Таким чином, це дає можливість популяризації української культури, гончарства серед усіх верств населення.

Література

1.Володимир Титаренко. Миски Поділля /- Народні джерела, Київ, 2007. – 152 с.: іл.(с. 8-9).

2.Цвігун Т. О. Мистецтво Крищинець у просторі буття / Тетяна Омелянівна Цвігун // Ж. Світлиця, /- Жовтень-грудень 2012.

3.Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини [Електронний ресурс] : сайт «Верховна Рада України». – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_d69.

4.Конвенція про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження [Електронний ресурс]:

сайт «Верховна Рада України». – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/952_008;

5.Закон України. Про культуру [Електронний ресурс]: сайт «Верховна Рада України». – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2778-17.

6.Панченко С. А. До питання збереження об’єктів пізнавального туризму в Україні. Новітні концепції туризму та сучасна туристична практика: матеріали VIІ Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 17 берез. 2015 р. Київ, 2015. С. 94–97.

Kiloshenko Olena,

Senior lecturer of the Department of Humanitarian Disciplines,

National Academy of Culture and Arts Management

Anderson Liudmyla,

Senior lecturer of the Department of Humanitarian Disciplines,

National Academy of Culture and Arts Management

ETHNIC IDENTITY AND CROSS-CULTURAL AWARENESS IN TEACHING ENGLISH

FOR ART STUDENTS

Culture identity as one of the characteristics of a personal and social identity of the people, which is defined by everything from ethnic, occupation, role (family, class, group), culture, ability, interest, religion, cuisine, social habits, music or arts, appearance, character, homeland or language etc. Thus culture identity finds its expression in language, which is defined as verbal, physical, biologically innate, and a basic form of communication. Language is a means of expression of our feelings, emotions, thoughts, needs, desires etc. Therefore, learning a new language without familiarity with its culture remains incomplete. An important question arises here, about the necessary to learn about the culture identity of the target language to acquire English as a foreign or second language [4, 1].

James Banks, probably the most prolific theorist, has also reviewed various models of multicultural education (Banks, 1981). He criticizes them for emphasizing cultural differences and deficiencies. He proposes a "multiple acculturation" model that would promote "cross-cultural competency" (Banks & Shin, 1981). Sleeter and Grant (1987) classify multicultural education into four types and added a fifth:

(a)teaching the "culturally different," an assimilationist approach;

(b)a human relations approach to improve interpersonal relations;

(c)single-group studies to promote cultural pluralism by raising consciousness;

(d)multicultural education within the regular curriculum to reflect diversity and thereby enhance pluralism and equality;

(e)education that is multicultural and social reconstructionist (p. 423),

proposed by the authors to encourage students to challenge social inequality and to promote cultural diversity. Baker (1978), Baptiste (1979), Gay (1979, 1988, 1990), and Suzuki (1984) have proposed other models [3, 6].

Culture, both in itself and as it impinges on the language classroom, is seen as many-faceted. Thus we are concerned not only with the views and achievements of peoples, Anglo-Saxon or not, but also with how these views and achievements are transmitted. We do not neglect either the effects of transmission, both on the societies from whom, through their language, 'culture' flows, and on the societies who receive it, and who, probably, modify it in the receipt. We are concerned with the procedural culture of the classroom itself, and how that culture mirrors, or struggles against, wider societal views of what learning is and what education is. We are concerned with the effect of political decisions on the content of language teaching programmes. We are obviously concerned with language teaching materials, and how adequately they reflect, or how they distort, the culture they purport to represent. We are concerned with overt censorship via ideology and selfcensorship through omission, unconscious or deliberate.

45

We would assert that, historically, language teachers have been more concerned with techniques than content and in this they do not resemble, let us say, teachers of literature or sociology. Language teaching is, in a sense, a subject in search of subject matter; that subject matter could, or should be, culture, not merely the 'high' culture of literature, but, as expressed above, the views of a people, its variety and its essence. All the contributors agree that teaching a language is not a value-free, or transparent activity. What we do in the language classroom is affected by who we are, the views we hold, and the societies we are part of. This will be so however askance, as individuals, we may look at dominant views in these same societies.

Thus Robin Barrow, in the first paper in the book, argues that we do indeed present values and beliefs when we teach English, and the values and beliefs enshrined in English may be different from those enshrined in other languages. He questions, however, the claim sometimes made that this process must necessarily be pernicious or imperialistic. Doug Holly would assent to the first of these propositions but would regard as merely Platonic an argument which neglects power relationships within societies, and what English is used for. Joyce Valdes, in a survey of materials and practices mainly in the United States, assents to the indivisibility of culture and language [2, 1-2].

Multicultural education advocates inadequately design their program to focus on cultural differences in content and form. The crucial issue in cultural diversity and learning is the relationship between the minority cultures and the mainstream culture. Minorities whose cultural frames of reference are oppositional to the cultural frame of reference of mainstream culture have greater difficulty crossing cultural boundaries at universities to learn [3, 1]. Culture and culture identity. Culture identity are what make countries unique. Each country has different cultural activities and cultural rituals. Culture is more than just material goods, that is things the culture uses and produces. Culture is also the beliefs and values of the people in that culture. Culture also includes the way people think about and understand the world and their own lives. Culture can also vary within a region, society or sub group. A workplace may have a specific culture that sets it apart from similar workplaces. A region of a country may have a different culture than the rest of the country. A family may have a specific set of values, because of this people every time follow their religion to have or find new culture.

Importance of culture identity in language teaching. According to Wei (2005:56), language has a dual character: both as a means of communication and a carrier of culture identity. Language without culture is unthinkable, so is human culture without language. A particular language is a mirror of a particular culture. Brown (1994:165) describes the relation between language and culture as follows: 'A language is a part of a culture and a culture is a part of a language; the two are intricately interwoven so that one cannot separate the two without losing the significance of either language or culture'. In a culture identity, culture and language are inseparable (cited in Jiang, 2000: 328). When it comes to the realm of teaching and learning, as Gao (2006) presents it, the interdependence of language learning and cultural learning is so evident that one can conclude that language learning is culture learning and consequently, language teaching is cultural teaching (p.59). He further states that foreign language teachers should be aware of the place of cultural studies in foreign language classroom and attempt to enhance students' cultural awareness and improve their communication competence. Wang (2008), likewise, asserts that 'foreign language teaching is foreign culture teaching, and foreign language teachers are foreign culture teachers'. According to Tomalin (2008), the international role of the English language and globalisation are the two main reasons to teach culture as a fifth language skill, in addition to listening, speaking, reading and writing. 'What the fifth language skill teaches the people is the mindset and technique to adapt your use of English to learn about, understand and appreciate the values, ways of doing things and unique qualities of other cultures. It involves understanding how to use language to accept differences, to be flexible and tolerant of ways of doing things which might be different to yours. It is an attitudinal change that is expressed through the use of language.' Tomalin (2008) further argues that teaching of culture in ELT should include cultural knowledge (knowledge of culture's institution), cultural values (the 'psyche' of the country, what people think is important), cultural behaviour (knowledge of daily routines and behaviour, the little c), and cultural skills (the development of intercultural sensitivity and awareness, using English language as the medium of interaction.) [4, 2-3]

Teaching materials for cultural identity awareness. Various materials can be used in teaching culture in foreign language classes. Durant lists nine sources of materials which he considers to be of great efficiency. The sources vary from interaction with members of the target culture, recorded testimony of members of the target culture, visits to the country, the country’s media, data from ethnographic fieldwork, historical and political data, surveys and statistics, heuristic contrasts and oppositions to fashions and styles from the target country (Durant 1997). Literature, a very effective source of culture material, is missing here although this list is considered to be quite comprehensive. It is a common issue that materials used in language teaching convey cultural biases. It means that they implicitly express attitudes towards the target and learner’s own culture. In order to encourage intercultural point of view, materials must treat culture themes from at least two contrastive perspectives, so called twodimensions. Unfortunately, one-dimensional point of view is still more common as it is very hard for textbooks writers to avoid using culture-bound ideas [4, 9-10]. Due to the inseparable nature of language and culture and the complexities of intercultural communication, the foreign language classroom has become the best place to help students develop cultural understanding and intercultural skills. Once foreign language teachers have accepted

46

responsibility for preparing today's students for tomorrow's complex world, they need to increase their understanding of two related questions: firstly, what training is necessary for the process of learning about a culture; secondly, how to reach culture by gradually building up skills. There is the need for teachers to take into account both the process itself and the development of a meaningful cultural curriculum. Therefore practical activities can help both to prepare students for cultural tolerance and to integrate skill-building activities into Foreign Language Teaching. [1, 1]

References

1.Dagmar Scheu. Integrating Cultural Activities in the Foreign language. Cuadernos de Filologia Inglesa : 1996, pp. 35-50

2.Brian Harrison. Culture and the Language Classroom. British Council : 1990, p. 153

3.Educational Researcher. John U. Ogbu. Understanding Cultural Diversity and Learning

URL : https://journals.sagepub.com/doi/abs/10.3102/0013189X021008005 Дата звернення 23.04.2019

4. Academia. Tira Nur Fitria. The role of culture identity in teaching and learning of English as a foreign language URL : https://www.academia.eduAGE_THE_ROLE_OF_CULTURE_IDENTITY_IN_TEACHING_AND_LEARNING_OF_ENGL ISH_AS_A_FOREIGN_LANGUAGE?auto=download Дата звернення 23.04.2019

Коваленко Єлена,

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

ДВІ КУЛЬТУРИ В СУЧАСНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ

Майже п’ятдесят років тому англійський дослідник Чарльз Сноу в своїй знаменитій праці «Дві культури» сформулював проблему взаємовідносин природничо-наукового й гуманітарного знання. Він пише про те, що сфери науково-технічного і художньо-гуманітарного знання мають усе менше спільного, все більше перетворюються на дві ізольовані галузі культури, представники яких усе меншою мірою здатні порозумітися. Ч. Сноу ставить питання про те, чи можлива спільна мова між представниками природничих наук і гуманітарних галузей. При цьому він з жалем констатує, що ці дві культури не мають спільної мови, і що між ними утворюється прірва, через яку важко перекинути міст [6]. Протягом півстоліття дискусії з проблеми двох культур то розгоралися, то затухали, але актуальність ця тема зберегла до цих пір й набула нових відтінків, особливо в контексті сучасного менеджменту. Як вид людської діяльності менеджмент існує з тих пір, як виникли перші організації. У найширшому сенсі він може бути визначений як діяльність людей, що спрямована на забезпечення цілісності й життєздатності організацій (політичних, економічних, соціокультурних) [5, 29]. Ніякі досягнення людства просто не були б можливі без менеджменту. Великі імперії й піраміди Єгипту могли з’явитися на світ тільки завдяки координованих, організованих зусиль. І кожна історична епоха вносила свої корективи до відносин суб’єктів управління, методів стимулювання, масштабів організації самого процесу, але тільки на початку XX ст. з’явилися і стали розвиватися наукові підходи до аналізу цих процесів [3]. У 1903 р. американський інженер Фредерік Тейлор опублікував свою книгу «Управління фабрикою» [7], і саме цей період традиційно вважається початком становлення менеджменту як самостійної галузі наукових досліджень. Творці наукового менеджменту – Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Емерсон, Г. Гантт, Ф. і Л. Гілбрети, Г. Форд – користувалися прийомами природничо-наукового пізнання, що вважалося тоді єдино об’єктивним. Як зразок науки для управління виступила механіка і механістична картина світу. Й отже, будь яка організація розглядалася як механічна машина, що діє за законами Ньютона. Ф. Тейлор був переконаний, що менеджмент – це справжня наука, заснована на певних законах, правилах і принципах, які можна застосовувати до всіх видів людської діяльності і, якщо їх використовувати правильно, вони дадуть вражаючі результати. Необхідно відзначити, що на тих підприємствах, де проводив свої експерименти Ф. Тейлор, продуктивність праці зростала в 2-3 рази. На початку минулого століття відбувся інтелектуальний прорив, пов’язаний з розумінням і усвідомленням того, що управляти потрібно спираючись на науку, до того ж, цьому необхідно вчити, і що саме головне, менеджмент, заснований на теорії набагато ефективніше за інші методи. Перефразовуючи відомий вираз, можна сказати, що з тих пір, як управління стало наукою, воно зажадало вивчення.

Принципово важливий крок, пов’язаний із залученням іншої культури для розвитку теорії менеджменту, був зроблений у 20-х рр. ХХ ст. американським дослідником Елтоном. Мейо з його знаменитими хоторнськими експериментами. Первинним задумом дослідника було визначення залежності між фізичними умовами роботи і продуктивністю праці. Причому експерименти проводилися в рамках парадигми «наукового менеджменту», що домінувала у той період. Результати ж повністю не відповідали цій концепції, й у результаті з’явилася абсолютно нова теорія «людських відносин». Парадоксальність результатів експериментів поясню тільки одним прикладом: потрібно було визначити вплив інтенсивності освітлення на продуктивність праці. Робочі були поділені на дві групи: контрольну і експериментальну. До великого здивування дослідника, коли було збільшено освітлення для експериментальної групи, продуктивність праці обох груп зросла. Те ж саме відбулося і тоді, коли освітлення було зменшене. У рамках хоторнських експериментів було опитано більше 30 тис. робітників, зібраний колосальний обсяг даних, що дозволили

47

отримати результати, які справили істотний вплив на розвиток теорії та практики управління. Головний же висновок, до якого прийшов Е. Мейо, зводився до твердження про те, що вирішальний вплив на зростання продуктивності праці робітника роблять не матеріальні, а психологічні й соціальні чинники [8]. На противагу тейлорівської концепції, Е. Мейо показав, що економічна функція людини не вичерпує її життєдіяльності, а відношення індивіда до цієї функції багато в чому залежить від оцінки її людьми, з якими вона пов’язана.

Полеміка між двома домінуючими концепціями (Ф. Тейлор і Е. Мейо), так само як і спроби синтезувати висунені ними принципи, вказують подальший напрям розвитку теорії управління. Її можна охарактеризувати як закумульовані і логічно впорядковані знання, що є системою принципів, методів і технологій управління, розроблених на основі інформації, отриманої як емпіричним шляхом, так і в результаті використання досягнень низки конкретних наук. Повертаючись в день сьогоднішній, хочу відзначити, що специфікою сучасного менеджменту є його міждисциплінарний характер, наявність теоретичних концепцій і моделей, і в той же час орієнтація на вирішення практичних завдань. Управління має власне джерело пізнання – практику, а також поповнюється знаннями з інших різних дисциплін, без яких воно просто не змогло б розвиватися.

Але ще більший вплив на розвиток менеджменту надала і надає наукова методологія, перш за все – математизація. Відмічу, що більшість управлінських завдань доводиться вирішувати в умовах ризику і невизначеності, і математичні методи послужили основою для вироблення дій з урахуванням цих чинників. У сучасному управлінні застосовуються результати з різних галузей математики: математичного моделювання, оптимізації, прогнозування і т. д. Жодним чином не абсолютизуючи формальні методи в управлінні, відзначу, що більшість невдач і непорозумінь в результаті застосування цього підходу виникає із-за невідповідності моделі завданню і навпаки. При побудові моделей управління одним з головних моментів є ступінь їх адекватності. Основною трудністю при моделюванні управлінських ситуацій є людина. Тому необхідно відзначити принципову відмінність управління від точних наук. Наприклад, функціонування технічних систем засноване на фундаментальних законах фізики, хімії, й управління такими системами виходить з цих законів. У соціальному світі немає незмінних законів, тут мають місце закономірності. В соціально-економічних системах управління завжди присутня людина, поведінка якої визначається її цінностями, потребами, світоглядом, волею, установками й іншими чинниками, які не піддаються точному опису, а тим більше вимірюванню. Як вже наголошувалося, найважливішим чинником і невід’ємним атрибутом нашого життя є невизначеність. Засновник кібернетики американський вчений Норберт Вінер вважав невизначеність настільки істотною особливістю соціальних систем, що, на його думку, математичний апарат, розроблений для опису фізичних і навіть біологічних процесів, взагалі не придатний для соціально-економічних об’єктів [2]. Суперечності між вимогами науковості, раціональності і реальною поведінкою людей ставлять серйозні методологічні проблеми їх взаємозв’язку, одночасно будучи стимулом для розвитку менеджменту.

Говорячи про теорію управління, необхідно відзначити, що на її сучасний стан істотний вплив зробили науки про поведінку людини – психологія, соціологія, соціальна психологія і антропологія. У фокусі уваги цих дисциплін знаходиться людина і людські відносини, що приводить до розгляду менеджменту як явища, що бере свій початок від людини, її потреб та цілей. При цьому сучасні підходи припускають, що, наприклад, рішення про цілі носять характер ціннісного, а не просто механічного вибору, при цьому важливу роль відіграють установки, звички, традиції, стереотипи і т. п. Річ у тому, що всі ці науки не можуть розглядати дії людей поза культурним контекстом. Культура оновлює успадковані з минулого цінності та норми з урахуванням змін, що відбуваються в суспільстві, транслює їх новим поколінням, озброює їх певними стереотипами поведінки, які необхідно враховувати при вирішенні завдань управління. Наприклад, деякі дослідники вважають, що у сферу інтересів теорії і практики управління повинна входити проблема вивчення і використання управлінського потенціалу релігії [4].

Таким чином, сучасна теорія управління включає результати, що належать наукам з обох культур. Цей факт викликаний практичною спрямованістю цього розділу теоретичного знання. Оскільки можна говорити про своєрідний ізоморфізм між методологією управління і методологією науки, то потрібно відзначити трансформацію поняття раціональності в сучасній науці, що знайшло віддзеркалення і в принципах менеджменту. Сьогодні теорія управління включає системний підхід, визнання невизначеності як невід’ємного атрибуту управлінської ситуації, установку на вивчення процесів комунікації, самоорганізації й адаптації до середовища, що прийнятно для обох культур. Гуманітарні та природничі науки в управлінні приречені на співпрацю, оскільки цілі управління реальні й конкретні, завдяки чому і знаходиться спільна мова.

Проте разом з елементами науки в менеджменті існують аспекти, що характеризують його як мистецтво, насамперед, це значущість особистісного аспекту. Він присутній у всіх нетривіальних процесах управління. Інтеграція різноманітності інтересів, цілей, індивідуальних переваг і відмінностей в управлінні − складний і творчий процес, що вимагає не тільки логіки, але уяви та інтуїції. Саме у нім керівник проявляє такі свої якості, як уміння розташувати знання в потрібній формі, надати вирішальне значення одним фактам стосовно інших. При цьому виявляється мистецтво керівника: уміння знаходити і розставляти пріоритети, проявляти гнучкість у пошуках компромісів, бути наполегливим. У цьому сегменті управлінської діяльності найвиразніше виявляється індивідуальне творче начало. Діяльність керівника є мистецтвом, оскільки управлінські рішення ухвалюються і здійснюються в умовах ризику, невизначеності, дефіциту часу й

48

інформації. Керівництво людьми в організаціях не можна звести до складання алгоритмів управління. У роботі керівника істотне місце займають творчі й евристичні операції, які не піддаються формалізації. Управління являє собою особливу форму мистецтва – це творча діяльність, заснована як на теорії, так і на досвіді, в якій важливу роль відіграє інтуїція.

Науку і мистецтво часто розглядають як протилежності, але між ними є і багато спільного, що полягає в тому, що кожна з цих протилежностей є творчістю. На думку американського вченого Расела Акоффа, найважливішою якістю успішного менеджера повинна бути креативність, а «мистецтво збуджує небажання заспокоюватися на досягнутому. Воно примушує нас відштовхнутися від минулого і спрямовує в майбутнє» [1, 173] і є найважливішим стимулом для творчості. При всіх принципових відмінностях, наука і мистецтво мають загальну природу, яка виражається, насамперед, у наявності естетичних категорій. Творча діяльність не може здійснюватися поза естетикою. Все це повною мірою відноситься і до управління. Естетичне сприйняття управлінських рішень відіграє значну роль і при виборі альтернатив, і при оцінці результатів. Менеджмент є синтезом науки і мистецтва, знання і досвіду, логічного і емоційного, тому тут правомірні й доречні багато методологічних підходів, що використовуються як у науці, так і в мистецтві.

Література

1.Акофф Р. Акофф о менеджменте. Пер. с англ. Санкт-Петербург : Питер, 2012. 448 с.

2.Винер Н. Кибернетика. Пер. с англ. Москва : Советское радио, 1958. 318 с.

3.Мартинишин Я. М., Коваленко Є. Я. Мистецтво управління й освітні технології підготовки менеджерів соціокультурної діяльності. Біла Церква : Вид. Пшонківський О. В., 2018. 374 с.

4.Мартинишин Я. М., Коваленко Є. Я. Смисли в культурі управління. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2017. № 4. С. 26–31.

5.Мартинишин Я. М., Коваленко Є. Я. Формування сучасної системи управління життєдіяльністю суспільства.

Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: Менеджмент соціокультурної діяльності.

2018. Вип. 1. С. 7–24.

6.Сноу Ч. П. Две культуры. Пер. с англ. Москва : Прогресс, 1973. 143 с.

7.Тейлор Ф. У. Управление фабрикой. Пер. с англ. Москва : Контроллинг, 1992. 152 с.

8.Mayo E. The Human Problems of an Industrial Civilization. London : Routledge, 2003. 204 р.

Коваль Антон,

студент магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

РЕЛІГІЙНИЙ ТУРИЗМ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУЛЬТУРНИХ ПОТРЕБ ЛЮДИНИ

Частиною внутрішнього і міжнародного туризму є паломництво і релігійний туризм. Паломництво має значну роль в структурі туризму. Паломники - релігійні туристи відправляються в поїздки по святих місцях і релігійним центрам для того що б, помолитися, долучитися до культурної спадщини своєї або чужої країни, утвердитися на духовному шляху. Метою є особиста участь в релігійних церемоніях, коли у людини виникає потреба зробити щось більше, ніж релігійне дійство в звичайних умовах його існування. Мотиви можуть бути різними: молитва, рішення особистих проблем, набуття культурних і духовних цінностей, переосмислення особистого життя.

Предметом відвідування релігійних туристів є об'єкти священної історії, релігійні центри, духовні лідери. У світовій практиці культові споруди будь-якої релігії є культурним надбанням усього людства. Виходячи з цього релігійний туризм різносторонній в своєму прояві, який охоплює різні сторони туристичної поїздки. Релігійний туризм має на меті відвідування релігійних центрів, монастирів і храмів (діючих і пам’яткових) особливої історичної, архітектурної, духовної значимості, а також музеїв, виставок. Такі туристи з цікавістю можуть навіть відвідувати богослужіння, брати участь в хресних ходах, інших релігійних заходах. Проте мотивація до такого релігійного туризму відрізняється від ставлення глибоко віруючої людини до паломництва.

Релігійний туризм – це унікальний вид пізнавального туризму, оскільки він задовольняє гносеологічну потребу туристів і має певні особливості, які відображені в маршруті, виборі та, організації екскурсій і транспортних послуг. Він передбачає відвідування релігійних центрів, культових місць, а також музеїв та виставок. Релігійний туризм має два основних види: паломницький туризм і туризм оглядової, інформаційної орієнтації.

У правовій державі, демократичному суспільстві Конституцією України гарантується вільний світоглядний, віросповідний вибір, існування будь-якої релігії, якщо це не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає розвитку людської особистості, моральному становленню людини, цивілізованому співжиттю громадян. Національні культури, релігійні відмінності, світоглядний плюралізм не повинні спричиняти національної і релігійної ворожнечі.

49

Одним із важливих чинників, які сприятимуть утвердженню України як цивілізованої, демократичної держави, є туризм, зокрема паломницький. Для перспективного розвитку якого є всі можливості в різних регіонах України з точки зору конфесійного паломництва:

Центральна Україна (м. Київ, м. Харків, м. Житомир) - тут зосереджені пам’ятки християнства і дохристиянських релігій. Центральна Україна є привадливою для відвідання православних і католицьких святинь.

Умань, Бердичев, Меджибід, Тараща, інші міста, пов’язані з історією хасидизму, захороненням цадиків-святих, глав хасидських громад, які відвідують щорічно десятки тисяч прочан-хасидів з Ізраїлю, США та інших країн. Хасидизм – духовний феномен українського єврейства, що був своєрідною реакцією на трагічні для євреїв події Хмельниччини і Коліївщини, може і повинен стати новою сторінкою толерантних християнсько-іудейських, українсько-єврейських взаємовідносин;

Галичина, Буковина, Закарпаття – пограниччя латинської і православної культури, перехрестя західного і східного християнства; регіони, в яких збереглися «святі місця» православ’я, католицизму, іудаїзму, протестантизму, Вірменської церкви, ознайомлення з якими матиме не лише туристсько-пізнавальне,

ай екуменічно-гуманістичне значення;

Підготовка кваліфікованих кадрів (гідів, провідників туристських груп, організаторів туристських маршрутів) із знанням історії, культури, релігії, традицій, звичаїв, обрядів України і різних народів, які в ній проживали, а також знання іноземних мов [1, 341-346].

За період незалежності України у конфесійному середовищі відбулися істотні зрушення кількісного та якісного порядків. Передусім йдеться про масштабний розвиток інституційної мережі віросповідних організацій, зростання публічного авторитету церков, активізацію релігійних спільнот на ниві соціального служіння, деідеологізацію державної політики стосовно релігійно-церковної сфери, можливість громадян вільно задовольняти свої конституційні права на свободу совісті та віросповідання тощо.

Фахівці WTO виділяють релігійний туризм як один з найперспективніших видів туристських подорожей XXI ст. Наприклад у 2010 р. «Світовий ринок релігійного туризму оцінювався у 18 млрд. доларів на рік (2% усіх надходжень від туризмі), з яких 4,5 млрд. отримує тільки одна Італія, де зосереджено багато визначних християнських святинь. Щорічна кількість туристів і паломників тоді становила 300-330 мільйонів, і з паломницькими або релігійними цілями відбуваються близько 3-3,5 млрд. подорожей» [2]. Як і будь-яка інша галузь економіки, індустрія туризму, зокрема паломницький зустрічається з посиленням глобальної конкуренції, де зростає кількість держав, які приваблюють туристів розвинутою системою історикокультурних та природних територій, що активно використовуються у туристській діяльності.

Із розширенням мережі туристичних послуг до здійснення паломницької подорожі з метою поклоніння як власним духовним святиням, так і святиням інших народів і культур залучається все більша кількість туристів. Це вплинуло на розвиток і формування сучасної теорії туризму (туризмології), згідно з якою різноманітність релігійних святинь, духовних центрів та різноманітних духовних шкіл розглядається як надбання всього людства [3]. На Українському ринку туризму існує безліч компаній, які організовують поїздки паломників і екскурсантів. Такі фірми спеціалізуються на наданні належних послуг в області релігійного туризму і паломництва.

Література

1.Яроцький П.Л. Філософський аспект паломницького (релігійного) туризму в Україні. Філософські нариси туризму : наук.-навч. видання / За ред. В. С. Пазенка. К. : Укр. Центр духовної культури, 2005. С.341-346.

2.Новиков В. С. Тенденции развития религиозного туризма в мире Научные исследования в сфере туризма: Труды Международной Туристской Академии. Москва, 2010. Вып. 6. С. 360–371.

3.Панченко С. А. Релігійний туризм в Україні: стан, потенціал, перспективи. Монографія. Київ:

Автограф, 2019. 163 с.

4.Яроцький П. Л. Релігієзнавство: навч. посіб. Київ: Кондор, 2004. 308 с.

5.Панченко С. А. Question of freedom in religious tourism and pilgrimage. Вісник Національної академії кПерівних кадрів культури і мистецтв. Київ: Міленіум, 2018. Вип. 4. С. 191 – 199.

Кондратюк Леся,

кандидат філологічних наук, навчально-науковий центр іноземних мов Національний університет оборони України імені Івана Черняховського

«ІРПІНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ОСЕРЕДОК» Г. П. КОЧУРА В КОНТЕКСТІ МІЖКУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ

В історії українського перекладу ХХ століття є постаті, які визначили його розвиток на багато років наперед. До них належить Григорій Кочур (1908-1994). Виступаючи у 2000 р. у Києві на міжнародній конференції «Мови, культури та переклад у контексті європейського співробітництва», відомий російський перекладознавець, у минулому дисидент, Єфім Еткінд сказав: «Україна може пишатися тим, що вона має таких стовпів художнього перекладу, як Григорій Кочур і Микола Лукаш. Жодна європейська країна не може похвалитися перекладачами такого штибу. Які б перекладали з-понад двох десятків мов. Тут Україна тримає першість» [6, 46]. Теоретичні публікації Григорія Порфировича Кочура становлять неабиякий

50